Рік тому «День» випустив спеціальний випуск, присвячений аналізу внутрішньої та зовнішньої політики сусідньої держави — Росії. Висновки, здебільшого, були невтішні: у Москві зміцнюється авторитарний режим, який маскується під демократію, а його внутрішня та зовнішня політика стає все більш агресивною. Потрібно зазначити, що серед відгуків були й такі, які вважали нинішній російський режим «поганим», але все ж таки демократичним і засуджували застосування щодо нього терміну «фашизм». Відразу ж доведеться пояснити, що означення «фашизм» застосовується автором не як експресивна (тобто лайлива) лексика комуністичних часів, а як політологічний та соціологічний термін, який означає певну модель держави й суспільства. Проти такого пропагандистського використання цього терміну виступали багато які дослідники фашистських рухів.
@WW Отже, минув рік. Так куди ж іде Росія? Про що свідчать факти, які з’явилися протягом цього часу?
По-перше, не виправдалися твердження, що в особі президента Медведєва в Росії з’явився демократичний лідер, опонент Путіна. Стало ясно, що обидва провідних політика працюють злагоджено й лідером у цьому дуеті залишається Путін. Уже після опублікування спецвипуску «Дня» в демократичних російських ЗМІ для позначення політичної системи нинішньої Росії було вжито означення «протофашизм» (первинний фашизм, пре-фашизм). Протофашизм — це політична система, в якій ознаки фашизму існують у незавершеній формі. Першим цей термін вжив уже давно відомий дослідник фашизму Ернст Нольтке. Кремлівський режим, стурбований різко негативною реакцією в деяких авторитетних демократичних країнах, вирішив припинити відкрите формування деяких явно фашистських атрибутів суспільства — наприклад, напіввоєнізованих молодіжних організацій типу «Наші», готових за першим закликом «вождя» розгромити його супротивників. У лексиконі Медведєва з’явилася навіть демократична риторика (особливо після російсько-грузинської війни). Було оголошено про деякі заходи, які нібито повинні сприяти демократії взагалі та свободі слова зокрема. І дехто сприйняв усе це всерйоз. У деяких солідних московських газетах з’явилися критичні висловлювання на адресу влади, а на Далекому Сході спалахнули антипутінські демонстрації.
Проте все це виявилося лише тимчасовим припиненням наступу на демократію. Щойно відносини Росії із Заходом знову стабілізувалися, режим Путіна вирішив продовжити перерваний наступ на громадянські свободи. Абсолютно мирні демонстрації були жорстоко придушені, а прихильникам свободи слова нагадали про те, що цю свободу потрібно розуміти так, як вона трактувалася в СРСР. Створення горезвісної комісії для боротьби з фальсифікацією історії і загрози переслідування як росіян, так і зарубіжних громадян говорять про те, що Кремль нині формує вкрай важливий атрибут фашизму — агресивну державну ідеологію.
Та й «Наші», як виявляється, не припинили свого існування. ЗМІ час від часу нагадують росіянам про те, що вони «Наші» живі та здорові і, як і раніше, готові «до боротьби за діло» національного лідера. Триває концентрація влади. Як свідчать відомості з російської преси, Путін все частіше став обговорювати й приймати найважливіші ухвали не в формальних органах (Раді Міністрів), а у вузькому колі близьких політиків.
У внутріекономічній політиці за цей час також сталися зміни. Після заяви Медведєва, яка залишилася непоміченою, про те, що при роздачі ліцензій на розробку шельфу Північного Льодовитого океану не буде відкритих конкурсів і тендерів, відкритість при діленні «економічного пирога» поступово змінилася кулуарністю. А закритість при розподілі економічних благ є вірною ознакою корупції. Поступово держава повернула собі значну частину власності, приватизовану олігархами єльцинської доби, і знову стала найбільшим власником. Не виключено, що цю власність у майбутньому знову буде приватизовано людьми з команди Путіна.
Так звані тристоронні комісії, створені в Росії, які об’єднують представників підприємців, профспілок і держави — це російський варіант ідеї корпоративізму, яку намагалася з різною мірою успіху запровадити більшість фашистських режимів.
Зовнішня політика Москви стала ще більш вибірковою: стриманою і навіть попереджувально-доброзичливою щодо одних держав і відверто агресивною щодо інших. Найбільш жорстко (іноді просто по-хамськи) Москва поводиться щодо країн, які вийшли з СРСР 1991 року, і провадять незалежну зовнішню та внутрішню політику, а так само щодо тих країн, які підтримують у тій або іншій мірі ці колишні колонії Москви. Можливо це є простим збігом, але найкращі відносини у Росії зараз із країнами, які в нещодавньому минулому самі були фашистськими — Німеччиною, Італією, Іспанією... Проте не виключено, що це не збіг, а закономірність.
Відвідуючи деякі країни, кремлівські лідери підкреслюють свою підтримку процесові історичного примирення в них, а під час нещодавнього візиту до Фінляндії президент Медведєв навіть відвідав могилу Карла Маннергейма, який керував армією в двох війнах проти СРСР. У Другій світовій війні Маннергейм був союзником Гітлера і навіть удостоївся візиту «фюрера», приуроченого до дня народження фінського головнокомандувача. У зв’язку з покладенням квітів Медведєвим на могилу фінського маршала російська преса називала Карла Маннергейма національним героєм цієї країни. Факт знаменний.
Не випадковою є поява на одному з російських офіційних сайтів публікації, яка звинувачує уряд Польщі в непоступливості Гітлеру з питання про передачу Німеччині територій, населених етнічними німцями. По-перше — це сигнал певним силам у Німеччині і в інших країнах, що Росія, відкусивши від Грузії Абхазію та Південну Осетію і зрозумівши, що це смачно і практично безпечно, готова в тій чи іншій мірі підтримати нове перекроювання кордонів. По-друге, це заклик до деяких європейців не дуже старатися у викритті сталінізму, а в оплату за це Москва готова частину провини фашистських режимів перекласти на народи, що стали їхніми жертвами — особливо, якщо ці країни нині протидіють Росії на міжнародній арені або засуджують її антидемократичну внутрішню політику.
Дуже активно Москва проводить і економічну експансію за кордоном. Декілька місяців тому навіть було проведено нараду, на якій вирішувалося, як, використовуючи світову економічну кризу та здешевлення власності, посилити проникнення в зарубіжні економіки. Придбання російським державним Ощадбанком 35% автовиробника «Опель» на пільгових умовах свідчить про успішну реалізацію ухвал цієї наради. У Москві зрозуміли, що найнадійніший метод прив’язки інших країн до Росії і нав’язування їм своєї волі — це економічний. Що ж до України, то щодо нас Москва відкрито перейшла на мову економічного та політичного тиску, інформаційної війни та навіть ультиматумів. Можливість перейти на цю звичну для всіх кремлівських вождів мову дало послаблення наших позицій внаслідок провального керівництва країною нашими політиками вже протягом порівняно тривалого часу.
Кремль проводить агресивну зовнішню політику, яка межує з авантюризмом. Кремлівські вожді мають фінансові можливості для цього за рахунок газо — та нафтодоларів, у них за спиною — найбільший ядерний потенціал. Але агресивність Кремля пов’язана і з особистістю російського національного лідера і багатьох членів його команди. В. Путін не є потомственим чи кар’єрним політиком, який поступово піднявся вгору політичними сходами. Лише протягом декількох років він піднявся на вершину державної влади з третьорозрядних урядовців і домігся певних успіхів як у боротьбі з іншими претендентами на владу, так і в наведенні елементарного порядку у владній структурі Росії. Як правило, в такому випадку навіть у обдарованих і розумних особистостей розвивається синдром бонапартизму, на який хворіє більшість авторитарних лідерів: з упевненістю в своїй геніальності й непогрішності, з переконаністю в тому, що нічого неможливого немає і що головне — перемогти будь-якою ціною і будь-якими засобами, оскільки переможця не судять. Це загрожує проблемами в майбутньому, як самій Росії, так і нам, її сусідам.
Судячи з усього, режим Путіна (чи його послідовників) — це надовго. Уже тепер зрозуміло, що економічну кризу Росія подолає, а лаври рятівника нації буде покладено на Путіна, після чого в нього з’являться шанси стати довічним «національним лідером» (або «вождем на пенсії»), до якого майбутні провідні політики приїжджатимуть за порадами та вказівками. Крім того, в Росії існує вже досить багато впливових громадян, які були б не проти при можливості звести рахунки з Путіним і його оточенням. І якщо режим Путіна дійсно насмілиться переслідувати в судовому або іншому порядку зарубіжних громадян за інакомислення, то створить цим прекрасний прецедент для власної лави підсудних. А оскільки сісти на цю лаву в нього бажання явно немає, то чіплятися за владу він буде до останньої можливості.
У авантюрної агресивності Росії є ще одна причина — її сутнісна слабкість. Російська Федерація залишається колоніальною, але цивілізаційно відсталою країною. Прагнення деяких народів до незалежності або реальної автономії надалі посилюватиметься. Боротьба ж із сепаратизмом потребує величезних фінансових витрат і людських ресурсів, але й те, й інше в РФ обмежене. Величезна територія — це й багатство Росії, і її прокляття. Російська економіка (крім видобутку нафти й газу) страшенно слабка. Якби росіянам довелося платити за нафту і газ, як це робить Україна, то їхня країна розвалилася б протягом чотирьох-п’яти років. Російський етнос перебуває в глибокій екзистенціальній кризі, швидко скорочується і, в значній мірі, спивається. Утримувати всі частини своєї країни разом Москві буде все важче. Замість швидкого якісного розвитку, який потребує мудрості керівництва, а також працьовитості, дисципліни та раціонального мислення громадян, Росія обрала екстенсивний шлях, заснований на зовнішній політичній, економічній і військовій експансії. Цей другий шлях більш прийнятний для росіян у зв’язку з його простотою, а також багато в чому і через ментальну схильність.
Захід не буде з усякого приводу конфліктувати з Росією, навіть якщо в ній править фашистський (або, якщо хочете, протофашистський) режим, адже Росія — це не Північна Корея і з міжнародного життя її виключити, навіть при бажанні багатьох, не вдасться. Тому нам, українцям, потрібно обрати правильну лінію поведінки у відносинах з Росією. За роки незалежності ми не змогли вступити до НАТО і ми є зараз — і згідно з Конституцією, і фактично —нейтральною країною, але цей статус навіть нашими сусідами не підтверджено. Мабуть, вчитися насамперед нам потрібно на досвіді нейтральних держав. Нейтралітет Бельгії, наприклад, був розтоптаний Гітлером, і після його поразки й створення НАТО, вона вступила до цього блоку. Швейцарії ж вдалося зберегти незалежність. Ця нейтральна, політично й економічно стабільна країна найсерйознішим чином займалася будівництвом своїх збройних сил і їх виучкою. Перед початком Другої світової війни німецький посланник у Берні офіційно заявив швейцарському уряду, що в разі війни Німеччина зобов’язується дотримуватися нейтралітету Швейцарії. Але 2 вересня 1939 року Швейцарія провела загальну мобілізацію. Чотириста тисяч солдатів військ прикриття зайняли позиції. Швейцарія закрила військами свої кордони, приготувалася до війни, і з усього було видно, що швейцарці захищатимуть свою землю найрішучіше. Саме це утримало Гітлера, а не нейтралітет конфедерації. Уже після поразки Франції, будучи оточеною фашистськими режимами з усіх боків, ця невелика країна вела наполегливі переговори з Німеччиною з торговельних проблем, відстоюючи свої інтереси, так що Гитлер навіть планував усе ж таки напасти на неї 1943 року. До речі, влада Швейцарської Конфедерації підтримували контакти з Великою Британією та співпрацювала з нею в деяких сферах. Як і в багатьох інших демократичних країнах, у конфедерації існувала п’ята колона Гітлера, але її тримали під контролем і не дали розгорнути свою діяльність.
І в Україні нікого не повинні заколисувати заяви російських політиків про те, що Москва нібито зацікавлена в стабільній і демократичній Україні. Реальна політика Росії за всі роки нашої незалежності свідчить про протилежне: Росія все ще не змирилася із втратою своєї найбільшої за людськими резервами колонії. Вона ставитиметься до нас із належною повагою лише в одному випадку — якщо ми дійсно станемо стабільною і сильною з усіх поглядів країною — в тому числі і з військового погляду. Проте оскільки рівноправна економічна та політична співпраця з Росією слугує зміцненню незалежності нашої країни, то ми, а не Росія, повинні були б виявляти більше ініціатив у цьому напрямку. І не на залаштункових переговорах «віч-на-віч», а так, щоб усі бачили й знали: ми прагнемо до поліпшення відносин з Росією й робимо це відкрито й чесно. Якщо ж поліпшення не відбувається, то це не з нашої вини.
Багато що залежить і від західних демократій. Якщо вони не визначать чітко лінію, за якої авантюри Росії не будуть терпимі, то в майбутньому в них виникнуть із Росією такі ж проблеми, які вони мали з нацистською Німеччиною та її союзниками. Апетит приходить під час їжі. З усього видно, що Росія намагається розхитати Захід і склепати свою подібність альянсу. Потрібно врахувати також, що коріння фашизму в Європі й у світі не знищене, він існує як потаємно в формі традиційних фашистських ідеологій, так і відкрито — в формі так званих неофашистських (або протофашистських) рухів. За сприятливих умов і при потуранні демократії бацили фашизму можуть знову викликати загальноєвропейську епідемію.
Ситуація в Росії — та й у всьому світі — має змусити наших політиків і всіх нас зрозуміти, що час, який ми мали на розкачку й так бездарно розтринькали (цілих 18 років!), закінчився. Час займатися своєю країною всерйоз, щоб, як та стара з казки Пушкіна, не опинитися одного разу перед розбитими ночвами.
