ТРИЄДИНА ОСНОВА ПРОЦВIТАННЯ БЛАГОПОЛУЧНИХ КРАЇН
Благополуччя суспільств Заходу з полікратичною формою влади зумовлене функціонуванням трьох систем. Ринок забезпечує матеріальне благополуччя тих, хто працює. Партії, профспілки, незалежна преса, громадські та інші організації, котрі називають громадянським суспільством, дають можливість громадянам впливати на життя суспільства, гармонізують його розвиток. Держава захищає громадян, суб'єкти ринку, партії і організації, якщо треба, за допомогою сили, не втручаючись у їхню діяльність. Контроль за діями держави громадяни здійснюють за допомогою виборів та інститутів громадянського суспільства. Це дає можливість запобігати спробам влади втрутитися у роботу суб'єктів ринку, партій та громадських організацій. Щоб іще більше утруднити ці спроби і зробити контроль більш дійовим, влада розділена на три незалежні гілки, кожна з яких має чітко визначені законом права та обов'язки. Така підпорядкованість держави суспільству, заборона втручання в політику та економіку звільнили ініціативу громадян, забезпечили технічний прогрес, небачений при монократичних формах правління.
Про дієвість заборони посадовим особам держав Заходу втручатися у політику свідчать два характерних епізоди. Коли негри боролися за свої права, президент США міг допомогти їм тільки тим, що наказав національній гвардії персонально охороняти єдиного негра — школяра, котрий відвідував школу в «білому» районі. Інших законних можливостей у нього не було. Не менш характерний Уотергейтський скандал, коли президент був змушений залишити посаду після дещо незаконної спроби «допомогти» свій партії у передвиборній боротьбі. Ще суворіше заборонено участь у політиці та економіці тим, хто займає довічні державні пости, у монархічних країнах Заходу. Вони можуть бути лише представниками від імені держави.
Про демократичну організацію суспільства У. Черчилль стверджував, що у неї є недоліки, проте кращої організації люди не вигадали. Справедливість цього вислову підтверджує те, що найвищого рівня і якості життя досягли тільки народи, яких відрізняє від інших те, що у них така організація функціонує в найповнішому вигляді.
ПОБУДОВА ТОТАЛIТАРНИХ I ПЕРЕХIДНИХ СУСПIЛЬСТВ
Основа монократичної системи — жорстка ієрархічна піраміда влади монарха або диктатора, що контролюють життя суспільства у всіх його виявах. Ця система обмежує ініціативу — місце кожного визначає влада. Панує консерватизм, прогрес відкинуто, суспільство розвивається повільно і програє конкурентові з більш динамічною системою організації. Так, феодалізм був переможений капіталізмом, а СРСР потерпів поразку в «холодній війні». Але при ізоляції ця система внутрішньо стійка, вона задовольняє чиновників, що утворюють піраміду влади, і пасивну більшість суспільства, що складається з консервативних і малоініціативних громадян. Тому її заміна без зовнішнього тиску затягується на багато десятиріч.
У «чистому» вигляді вона відкидала ринок і незалежні від держави організації. Такою вона збереглася в ізольованих малих феодальних анклавах (у Бутані), існувала після революції в Росії у період військового комунізму, а також у Камбоджі Пол Пота. Надалі в СРСР тоталітарна влада контролювала суспільство не менш жорстко, але виник якийсь ринок, а партія як стрижень влади і підконтрольні партії організації, маскуючись під демократію, намагалися формально грати роль організацій громадянського суспільства. У період перебудови з них і виросли елементи полікратії, що призвели до краху СРСР.
Сьогодні у більшості країн світу модель організації суспільства перехідна до полікратичної. В Україні, Росії та країнах СНД ієрархія влади залишилася без змін (генсека змінив президент, а ЦК — його адміністрація). Однак легалізація ринку та інститутів громадянського суспільства дозволили реально розпочати перехід до полікратії. Просунулися, але не завершили перехід до полікратичної моделі країни Східної Азії.
Стимулює перехід розвиток ринку, але у всіх країнах перехідної моделі його поки що тою чи іншою мірою монополізовано утвореною і контрольованою структурами влади олігархією. Громадянське суспільство відстає у своєму розвитку від ринку, але доти, доки воно не почне ефективно контролювати державу, економіка страждатиме від олігархії та корупції державного апарату. Це демонструють кризи, що виникають час від часу у Східній Азії, Латинській Америці та СНД.
РИНОК КОЛИШНЬОГО СРСР ТА УКРАЇНИ
Ринок є скрізь, де є гроші. Власті СРСР не могли його знищити. Він уцілів, оскільки був потрібен для заповнення прогалин в економіці і виправлення недоліків системи розподілу, які виникають від неминучих прорахунків, негнучкості та інших вад планової економіки. Але був вузьким і напівлегальним.
Україна його легалізувала. Підприємствам не треба замовляти комлектуючі в держплані чи держпостачі, щоб через рік отримати за високу ціну «кота в мішку». А громадяни забули про багатогодинні черги. Купити можна все, але ринок не зовсім вільний. Елементи монополії і протекціонізму перешкоджають конкурентоздатності його суб'єктів. На Заході держава на ринку — такий же суб'єкт, як інші, і лише в надзвичайних ситуаціях вона вдається до адміністративних заходів (США — при виході з «великої депресії»). Ефект таких заходів нетривалий, а при постійному застосуванні вони деформують ринок, але наші власті його постійно адміністративно «опікають». Для виправдання апологети планової економіки посилаються на те, що Японія і Корея теж ведуть планування ринкової економіки. Однак це не країни з повністю вільним внутрішнім ринком (хоч і наблизилися до нього), а їхня постфеодальна олігархія — родичка посткомуністичної. Але головне — їхнє планування відрізняється від планування СРСР, до якого нас закликають. Воно має суто прогнозний і рекомендаційний характер.
Страждають наш ринок і його суб'єкти, які є складниками ринкової економіки не тільки від постійного втручання держави (що на Заході недопустимо). Дезорганізує економіку те, що держава не виконує своїх прямих обов'язків по захисту громадян і суб'єктів ринку. Найбільш реально загрожують їм не бандити, а чиновники близько 28 державних відомств, що «опікають» їх. Кількість цих відомств зросла за роки незалежності у 2-3 рази, і більшість — «законні» рекетири, які постійно вимагають хабара як добавки до своєї скромної зарплати. Спроби влади боротися з цим адміністративно, силами ще одного відомства, мало що дали. Без створення авторитетних союзів підприємців і могутньої незалежної преси це зло не буде переможене.
СТАН ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПIЛЬСТВА
З 1917 року було заборонено партії і неполітичні громадські організації, перетворено на «школу комунізму» профспілки, активні громадяни емігрували або були репресовані. Пасивність політичного і суспільного життя суспільства після 74 років її відсутності зараз цілком природна. Її підйому перешкоджає важке матеріальне становище народу.
Але й власті, разом з декларуванням дотримання демократії, прагнуть всіляко перешкодити становленню реальних інститутів громадянського суспільства. Вони реанімували кволі, неавторитні підконтрольні суспільні та релігійні організації, залишені від СРСР, державні пресу й електронні засоби масової інформації (хоч у країнах Заходу державі їх мати заборонено). Щоб не допустити суспільного контролю, вони зберегли, злегка підновивши, стару ієрархічну піраміду влади, де рішення на всіх рівнях приймаються келейно.
Оскільки прямо забороняти стало неможливим, для обмеження активності громадян використовують лицемірний метод боротьби з арсеналу колишнього СРСР, де проголошувалося одне, а робилося інше. «Сталінська» конституція, «найдемократичніша у світі», проголошувала свободи, яких не було. На «загальних, рівних, прямих і таємних» обрати можна було тільки того, кого призначили власті. СРСР офіційно не мав політичних в'язнів, оскільки його закони дозволяли будь- яку дію трактувати як кримінальний злочин. Сьогодні, коли треба озиратися на «спонсорів», демонструючи демократію, цей метод згодився. Противників режиму репресують за кримінальними статтями, замість намордника для неслухняної преси використовують податкове відомство і суди. Залучають і податковий «батіг» для норовливих, і «пряник» фінансових субсидій — для слухняних газет.
За останні роки міжнародні організації належно оцінили не тільки корумпованість наших чиновників, а ще й їхню «боротьбу» з незалежною пресою. За ці «заслуги» глава держави поставлений в один ряд з найбільш одіозними диктаторами. Проте зусилля влади не були марними — державу суспільство ніяк не контролює, інститутів громадянського суспільства немає, а вибирати маємо можливість тільки між «великим і меншим злом». Безконтрольність дій держави — головна біда України, що дозволяє чиновникам та олігархії саботувати створення вільного ринку і конкурентоздатної економіки.
ЩО МОЖЕ ЗМIНИТИСЯ ПIСЛЯ ВИБОРIВ ПРЕЗИДЕНТА?
Можливі два варіанти. Обрання нинішнього Президента або ж особи, яка продовжить його політику, природно, ніяких змін не спричинить. А от якщо новообраний президент почне реально (а не на словах) скорочувати чисельність державного апарату і знизить податки, а також послабить пригнічення незалежної преси, яка захищає підприємців, буде створено умови для поступового підйому економіки. Але він стане безповоротним, лише коли у партіях і громадських організаціях (реальних, а не номінальних, як офіційнi профспілки) перебуватиме хоч би 10 —15 % активного населення (а не 1%, як нині). Тоді ці люди зможуть почати контроль дій влади, і влада буде змушена на них зважати, як нині зважають на шахтарів.
Усі наші порівняно великі партії створено владою, і вони підконтрольні або владі, або «вчорашнім» лідерам, що проповідують повне або часткове повернення до тоталітаризму. Резерви збільшення їх чисельності по суті вичерпані. Нових прихильників, передусім з числа молоді, бізнесменів та інтелігенції, можуть залучити лише нинішні малі партії або організації правого і центристського спектру. Якщо новий президент не продовжить політики пригнічення організацій громадянського суспільства, то він допоможе їм стати на ноги і збільшити свою чисельність та активність. Видно, з кандидатів найбільшою мірою міг би цьому сприяти Марчук, у передвиборній боротьбі якого беруть участь до 300 різних малих організацій. Не робитимуть цього після обрання кандидати, чиї програми декларують примат держави над громадянами і відповідно — неконтрольованість його дій. Вони, на жаль, становлять більшість кандидатів на найвищий пост у країні.
