Страшенно завжди ненавиділа ці рядки Р. Кіплінґа. Вроджена ідіосинкразія до колоніалізму. Чується в цих рядках свист бича по шкіряних ботфортах. Убивча безперспективність Сходу проглядає крізь жорсткий лаконізм поетичної сентенції, що не лишає надії на вихід з геокультурної пастки. «Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зустрітись ніколи».
Останнім часом ці рядки мене наздоганяють, розпливаючись в гротескову насмішкувату гримасу. З’являється спокуса запитати в себе й у вас: а що, як і справді «Захід є Захід, а Схід є Схід»?.. Ствердна відповідь на це запитання заощадила б багато часу. Припиняються політичні дебати. Немає більше причин як для ентузіазмів, так і для розчарувань. Запросімо на царство якогось ексгумованого трупа брежнєвських часів (перевага віддається чекістам) — та й ляжмо на дно Великої Миргородської Калюжі, десь так приблизно на одну шосту (з невеличкими редукціями) земної кулі.
Свист того кіплінґівського бича резонує в мені щоразу, коли бачу, як українські ЗМІ щоденно вперто тиражують два домінуючі стереотипи реакцій на події в країні. Перший стереотип — це стереотип «пасивний»: ляментації, що виливаються у формули типу «розчарування», «криза ідеалів Майдану», «депресія» тощо. І — як украй конструктивний синтез — сакраментальне запитання: і що ми за народ такий? Другий стереотип — це стереотип «активний»: тотальна критика всього зробленого за останній час. Дізнаємося, що все «зруйновано», «завалено», що «шанс утрачено». Висновок: поразка неминуча. А в підтексті усе той найконструктивніший синтез: такий оце ми народ — ні на що не здатний.
Що ж, якщо не здатний, мусить повчитися в сусідів. Візьмімо, наприклад, братню Білорусь. Розквіт і стабільність, мудрий президент — навіки при владі. А в кого подібний стан речей викликає сумнів чи, не дай Боже, заперечення, мусить пам’ятати, що в Білорусі введена кримінальна відповідальність (!) за критику держави та дій її керманича. І що там говорити про ще більш братню Росію! Влада й «опозиція», ліві й праві, комуністи й олігархи, націонал- більшовики й «діти Чингісхана» євразисти, «наші» й «фаші» зливаються в одному патріотичному пориві під гаслами на кшталт: «Россия — все, остальное — ничто». Мало Йосифа Віссаріоновича для підйому національного духу, так і Гітлера можна закликати. От вам і емблема націонал-більшовизму: серп і молот у вигляді свастики. Також щоб не було нудно, багатообіцяюча абревіатура руху «Славянский Союз» — «СС»...
Тому коли подивитися трохи відстороненим поглядом на дещо істеричні хвилі, що розгойдують сьогодні український корабель, закрадається підозра: а раптом суспільство в цілому є насправді менш зрілим від власних уявлень і мрій? А якщо розрив між цими уявленнями та необхідною для їхньої реалізації енергією настільки великий, що унеможливлює цю реалізацію? А що як справді категорія «Сходу» має якийсь фатальний зміст, який ніколи не дозволить заякореним у ньому народам побудувати у відповідних країнах нормальні умови життя, без особливих планетарних і навіть регіональних «місій»?
Американський історик Семюель Хантінґтон у своїй відомій книжці «Сутичка цивілізацій» (1996) стверджує: демократичний світ закінчується на кордоні зі східним християнством. А далі починається безнадійний континуум Сходу, де від православних до мусульманських країн прогресивно зменшується можливість укорінення демократії. Гаразд, згідно з думками автора, Україна — «цезура» між цими двома світами. Але вічно бути «цезурою» не можна, тож Україна рано чи пізно мусить визначитися із своєю цивілізаційною приналежністю.
Демократія — річ, звісно, недосконала, казав Черчилль, але поки що нічого кращого в мене для вас, панове, немає. Захід не є ідеальною моделлю. Досить елементарного знання історії, щоб пересвідчитись, наскільки важким, суперечливим, а часто й драматичним був і є процес побудови демократії в західному світі. Головне ж те, що це — ПРОЦЕС, який триває постійно й який своєю метою має не фінальну есхатологічну перспективу «світлого майбутнього людства», світових «енергетичних» та інших надімперій, а цілком прагматичну мету — побудова дедалі оптимальніших умов для життя людини, де цілком конкретні громадянські права корелюються цілком конкретними громадянськими обов’язками.
Від грецького полісу й далі — дві з половиною тисячі років укорінення інституцій, форм суспільного життя й культури, ментальності, які на сьогодні вивершилися в складну структуру демократичного світу. Цей процес перепиняли війни, колоніальні завоювання, окупації, релігійні сутички, міждержавні конфлікти. У самому лише ХХ столітті західна цивілізація досягла демократичної свідомості та форми її інституційної організації, пройшовши через крах імперій, тоталітарні режими, дві світові війни. Власне, на руїнах старого континенту постала, нарешті, та культурно-політична система, в якій людина отримала основоположні для НОРМАЛЬНОГО життя свободи й гарантії. Бюрократичною мовою це називається європейська спільнота. А за цим стоїть новий вимір буття мозку людства. Позаяк навіть марксистській історії не вдалося спростувати того незаперечного факту, що колискою цивілізації все ж таки є Середземномор’я, і що філософія, наука, а потім і технологія саме Західної Європи заклали підвалини того світу, на маргінесах якого живе сьогодні планета. І що навіть Америка, хоч й єдина поки що сьогодні світова потуга, є наслідком культурної «експансії» Європи на Атлантичне узбережжя.
Діалектика вiдносин Заходу зі Сходом увійшла нині у фазу протистояння, результати якого ще не відомі нікому. Звичайно, на горизонті історії загрозливо постають нові колоси — Китай та Індія. Однак поки що їхній конкурентоспроможний потенціал полягає в тому, аби максимально пришвидшити й помножити випуск клонованої (відтак нижчої якості) західної продукції. Певна річ, Європа залежить від енергоносіїв, тому веде не завжди прозору «реальну політику» з Росією й з тим же мусульманським Сходом. Але рівень життя бідної ресурсами Європи не порівняти ані з Росією (де в Москві будується найвищий у світі хмарочос, а за порогом столиці починається середньовіччя), ані з арабським світом (де пальцем ткнеш і б’ють нафтові гейзери, де зводяться готелі із злітною доріжкою для гелікоптерів на даху, але діти вмирають від відсутності в лікарні навіть аспірину). Звісно, Росія — окрема цивілізація, могутня Євразія, яка викликає на прю атлантичну гегемонію. Але в російського мафіозі (українського теж), так само як і в російського політика (українського теж), якщо дивани, то італійські, домашня техніка — німецька (а не з дружньої Білорусі), а відповідні дружини вдягнені з голки таки ж у сукні французьких чи італійських кутюр’є. Не будемо вже говорити про автомобілі чи про нерв сучасного світу — комп’ютери. У країні машинок «Москва» — недоладно зібраних залізних деталей, з невідомою метою з’єднаних між собою, — це заборонена тема. Бо ж у «найдемократичнішій державі світу» НІЧОГО не робилося для людей і ВСЕ — для сліпої, брутальної й бездарної Машини Війни з цілим світом, яка з цього світу наточила багато крові, але сама заіржавіла й розпалася на непридатні до вжитку шматки.
Учимося, хоч і поволі, але ж робимо ЕРЗАЦИ. І час від часу «наше» виглядає з ерзацу зайвим віхтем, кривим гвіздком, незачищеним пазом.
Культурний кордон, який розділяє дві Європи, складний. Часом він проходить по тілу однієї країни. По тілу Німеччини, наприклад. Після катастрофи Другої світової, після розгрому країни й всепланетарної ганьби нацизму, західна, «американська» Німеччина — камінь до каменя — стала економічним локомотивом континенту. У другому томі своїх спогадів колишній канцлер Гельмут Колль вдячно згадує: це прогресивний М. Горбачов напередодні падіння Берлінського муру познайомив своїх німецьких колег з даними таємного кремлівського досьє, які засвідчували неминучий економічний колапс соціалістичної Німеччини. Той самий Г. Колль інвестував у східну Німеччину стратосферні суми в сотні мільярдів євро. Але де сьогодні найвище безробіття? Де невпинна еміграція з країни? Де зарплати, нижчі, ніж у Греції? Де суспільна апатія? Де, врешті, неонацистські рухи, як не в комуністичній, дедеерівській, «російській» Німеччині, утиканій колись транспарантами, на яких зливалися в малоестетичному поцілунку Брежнєв із Хоннекером? Отже, де пройшов «схід» — у даному випадку російський «схід» — вилягла людська енергія навіть у Німеччині.
Словом, Європа — поруч, але вона недосяжна. У момент, коли, здається, стало до Європи рукою подати, політичні завихрення знову відносять нас на протилежний, «східний» берег. А на тому березі вже стоїть братня Росія й так само, по- братньому, потирає руки: «Ага, не берут в Европу. Так им, оранжевым, и надо», — приблизно в такій — і гіршій — тональності доводиться читати нині публікації російських ЗМІ.
Ось тому — між Сциллою й Харибдою плебейської зненависті до Заходу російсько-українських комуністів, євразистів й інших антизахідних сил, та іноді утопічних уявлень про Європу ліберальної частини цих суспільств — несподівано актуалізувалися рядки Р. Кіплінґа. А також два герої двох світів — Робінзон і Манілов.
«Робінзон Крузо» Даніеля Дефо — друга, кажуть, за поширенням у світі книга після Біблії. Про що ця книжка? Про еволюцію в мініатюрі європейської цивілізації, етап за етапом. Героя викидає на безлюдний острів без жодних засобів до існування. Єдині засоби до існування — його власний розум і його ж власні дві руки. Отже, йому треба або загинути, або — жити. Але як жити, як провести третину життя на безлюдному острові? Безсилим заручником стихій, хвороб, звірів, дикої природи? Чи людиною залізної волі, яка збудує світ із нічого?
Ось він, цей пуританин ХVІІ ст. — людина з комплексом усіх слабких і сильних рис: розгублений і мужній, зневірений і впертий, терплячий і непокірний, емоційний і конкретний. У чомусь — досвідчений, у чомусь — наївний, іноді знаходить правильне рішення, а часом робить помилки, але знову шукає, думає, протистоїть, а отже, набирається послідовного знання. Головне ж, Робінзон — це людина, яка перетворює кожну поразку на досвід.
Він — син Англії, старовинний документаліст, відкривач незнайомих світів, прототип винахідника, мандрівника й промисловця, який перетворив тогочасний Альбіон на зорі Нового часу, на планетарну потугу. О, так, звичайно, і на ту колоніальну кіплінґівську Велику Британію, яка, не надто церемонячись, не вірила в можливість зустрічі Заходу зі Сходом. Це Сходові — православному Сходові — приємно думати, що «еx Oriente lux» («зі Сходу світло»), а на Заході заходить сонце й неодмінно клубочаться ворожі тіні. А Робінзон зустрічає конкретний схід сонця й проводжає конкретний захід сонця. Він не мислить категоріями абстрактного часу, вічності. Він мислить категоріями щодення. Бо щодня треба встати й зробити щось, що допоможе пережити цей день і приготуватися до дня наступного.
Прагматичне «я» Робінзона не вдається до особливих злетів, містика йому не властива. Він не прагне забезпечити людству «світле майбутнє», а лише прогодуватися до вечора й не стати самому поживою для диких звірів. Це не герой, не мученик, не подвижник, а звичайна людина, сповнена суперечностей, здатна на помилки. Але навіть його помилки — це конкретний досвід побудови людського простору. Одна-єдина людина опинилася на безлюдному острові, а завдяки цій людині постає навколо життя, будується світ, вирують події. Кожен зроблений інструмент, кожен зварений обід — крок до подолання безнадійної ситуації. Розумова винахідливість і сила волі розбудили простір, гуманізували його, населили своєю фантазією та енергією. Занотовуючи у своєму щоденнику іноді банальні, іноді неймовірні події, цей самотній авантюрник, упертий моряк із Йорка, за походженням наполовину німець, наполовину англієць, навіть і не знав, що він — один із моторів Нового світу, герой модерного часу, європейський Одіссей, у чиєму самотньому викликові долі закодований сенс його цивілізації.
А ось герой, ближчий (на жаль, ближчий!) до наших географічних і культурних (!) широт. Живе він у Маніловці, до якої, може, 15 верст, але загалом і всі 30. І взагалі — яка різниця? Укритий зеленню ставок, «что, впрочем, не в диковинку в аглицких садах русских помещиков». Над запліснявілим ставком — «храм уединенного размышления», символ цілковитої непотрібності, бездарності, безперспективності всього цього описаного М. Гоголем світу «мертвих душ». Навіть день, і той «какого-то светло-серого цвета, какой бывает только на старых мундирах гарнизонных солдат, этого, впрочем, мирного войска, но отчасти нетрезвого по воскресным дням». Якою мертвотністю віє від цих описів! І сам Манілов: якщо від нього не відійти, «почувствуешь скуку смертельную». «У всякого есть свое, но у Манилова ничего не было». Ось як безжальний М. Гоголь малює емблему російського буття: «Дома он говорил очень мало и большею частью размышлял и думал, но о чем он думал, тоже разве Богу было известно. Хозяйством нельзя сказать, чтобы он занимался, он даже никогда не ездил на поля, хозяйство шло как-то само собою. Когда приказчик говорил: «хорошо бы, барин, то и то сделать», «да, недурно», отвечал он, куря трубку...»
А потім, пам’ятаєте, філантроп Манілов усе мріяв «о том, как бы хорошо было, если бы вдруг от дома провести подземный ход или чрез пруд выстроить каменный мост, на котором бы были по обеим сторонам лавки, и чтобы в них сидели купцы и продавали разные мелкие товары, нужные для крестьян». І в домі його були меблі дорогі впереміж із кріслами, обтягненими рогожею, а на стіл ставився «щегольский подсвечник» разом із засмальцьованим каганцем. І на це не зважали ні господар, ні дружина, ні їхня обслуга. Усі питання про недоладності господарства, де нічого не працює, залишаються без відповідей. Зате губернатор — замість того, щоб займатися своїми конкретними губернаторськими справами, — «вышивает разные домашние узоры», які «редкая дама может так искусно вышить». А Манілов усе мріє «следить какую-нибудь этакую науку, чтобы этак расшевелило душу, дало бы, так сказать, паренье этакое...» І це «паренье этакое» відбувається все над тим самим неміряним простором суцільного безпросвітного свинства.
Завважте, що й сад у Манілова — «аґліцкій», і діти — Алкід і Фемістоклюс. Знову ж таки — ЕРЗАЦИ. Чічіков, роблячи протиправні речі та купуючи мертві душі, каже, що він «німіє перед законом». Задушливий цикл ілюзій, стереотипів і фальші символізує цілковиту безперспективність існування. Так він і досі сидить, Манілов, мріючи про те, «как бы хорошо было бы жить с другом на берегу какой-нибудь реки, потом чрез эту реку начал строиться у него мост, потом огромнейший дом с таким высоким бельведером, что можно оттуда видеть даже Москву». Причому й міст, і дім самі б мали побудуватись. А там і «государь, узнавши о такой их дружбе, пожаловал их генералами». Горизонт прагнень і амбіцій на цьому закінчується. Історія теж закінчується, так і не розпочавшись.
Ця історія — як та книжка, яку читав Манілов: вона була два роки закладена все на тій самій 14-й сторінці. А Робінзон своїм життям написав книжку, з якої почалася історія Нового часу.
Отже, якщо застосувати ці парадигми до нашого сьогоднішнього життя, важко дійти втішних висновків. Але неважко переконатися, що Україна — таки й справді, за Хантінґтоном — «цезура» між двома світами.
З одного боку, суспільство виявилося здатне на фантастичне за своєю силою, витримкою, переможною життєвою енергією громадянське волевиявлення впродовж помаранчевої революції. З другого боку, почало вимагати «все й одразу», але не від самого себе, а насамперед від влади, тобто за цілком радянським (та імперсько-російським!) зразком. До речі, покірно витримавши раніше як радянську катівню впродовж 70-ти років, так і знущальну й образливо прицукрену трагікомедію пострадянського квазірежиму. Не зрозумівши, що отримана в результаті цього волевиявлення політична сила — це всього лише ШАНС. А конкретний результат цього шансу має збудувати саме суспільство, відповідно до власних професійних здібностей, інтелектуального потенціалу і — в першу чергу — громадянської чесності.
Але саме зараз виявляється певна політична наївність суспільства, що уявляє побудову держави як такий собі іграшковий паццл: от знайдемо ще цей фрагмент картинки, поставимо його в порожню лунку, то й буде нам демократична держава відразу в ЄС.
Ні, не буде. Ні держави, ні в ЄС, якщо не ввійдуть в дію суспільні чинники побудови саме цього шляху розвитку. А власне, ці суспільні чинники ЩОЙНО ЗАРАЗ можуть почати формуватися. Але можуть і не почати.
Адже досить увімкнути «ближнє світло», аби побачити, як складно навіть у контексті консолідованих демократій подолати «тіньові» форми суспільного буття, протиправні його ніші.
Нерозкриті політичні вбивства? Суспільство категорично дає своїм політикам кілька тижнів чи місяців на розкриття та викриття. Хтось, може, пам’ятає серію італійських фільмів 1970-х років, де грав Джанмарія Волонте? Італія 1970-х — уже тоді чверть століття як демократична республіка після режиму, що тривав не сім десятиліть, а всього два, — це Італія «чорного тероризму», фашистського й «червоного», комуністичного. Це була держава, безсила перед мафією. Але й до сьогодні лишаються не знайденими і/або не покараними окремі винуватці тодішніх кривавих терактів. Чи, може, до кінця відомо, що, а особливо — ХТО стоїть за вбивством того ж таки Кеннеді чи Альдо Моро? У 2006-му минає 20 років, відколи вбито шведського прем’єра Улафа Пальме, але досі не відомо ім’я його вбивці, хоч слідство триває. Або, може, ви думаєте, що розкрита таємниця замаху на Папу Римського? Чи, точніше, може, хтось думає, що Ватикан не знає правди? Знає, але «болгарський (він же — російський) слід», який нещодавно знову виплив на поверхню, і досі дипломатично камуфлюється.
А крім того в умовах демократії часом не так і просто покарати винних. Звичайно, хотілось би, аби гасло «Бандитів — у тюрми!» стало магічним заклинанням. Отак скажеш — і зі скрипом відкриваються важкі брами в’язниць, у темні отвори камер зграями влітають бандити. Брама зачинилася — і почалося нове життя. Але це при тоталітарних режимах є «презумпція провини». А при демократії — «презумпція невинуватості»! Моторошно дивитися в Гаазькому суді на нахабного Мілошевича, якого захищає погодинно оплачуваний адвокат. Боснійських хлопців сербські «скорпіони» Мілошевича вбивали без адвокатів, на очах їхніх прив’язаних матерів, дружин, дітей, — щоб дивились. А Мілошевича, коли в нього поганий тиск, не допитують — шкідливо для здоров’я, закон у демократичних країнах не дозволяє. Вже не кажучи про те, що кат Сребрениці Ратко Младіч, за наказом якого вбито вісім тисяч мусульман, та ідеолог балканської бойні Караджич досі переховуються в Сербії, яка попри все мріє про членство в ЄС.
Корупція? Корупційні скандали — банальна реальність багатьох західних країн. Корупція на «нижчих» поверхах суспільства — це прерогатива країн «третього світу». Корупція ж у «високих ешелонах» цілком звична для потужних країн: де є велика влада, курсують і великі гроші. Щоправда, ці скандали все ж закінчуються, як правило, принаймні відставками доказово (!) обвинувачених політиків.
Звичайно, можна сказати: наше суспільство краще від політичного класу, який ним керує (керував і буде керувати). Але чи ж корупція — це явище виключно політиків? Викриваючи (слушно) політиків, непогано було б подивитися на стан корупції в самому суспільстві. Чи ж таємниця, що Україна поступається хіба тільки Росії рівнем своєї корупції, зокрема, в освітній та в медичній сферах — двох ключових сферах для функціонування суспільства, здорового в сенсі культурному та фізичному? Якщо в нашій країні продають іспити й продають дітей, чи й справді маємо апелювати до влади? А чи насамперед маємо зрозуміти, що корупція — це не пачка незаконно переданих грошей, а — бездонна прірва в моральному бутті суспільства? Ця прірва творилася десятиліттями й століттями, і подолати її можна не паперовим наказом, а поступовим етичним зрілішанням суспільства, яке колись має зрозуміти, що є не лише сьогоднішній день, а й майбутнє, і не «світле», а саме таке, яким ми його собі побудуємо.
