Нової «оксамитової» революції у Верховній Раді цього вівторка не сталося. І не тому, що ця революція була неможливою, а тому, що виявилася тимчасово непотрібною. Якраз про збереження вірогідності внутрішньопарламентського конфлікту й варто сьогодні подумати.
Ми не діти, й розуміємо, що розблокування роботи Верховної Ради відбулося зовсім не тому, що депутати більшості першими встигли оточити трибуну — як ті школярі, що першими прибігли до буфету за пончиками. Вже в понеділок увечері стало відомо, що комуністи таки порозумілися із фракціями більшості щодо кандидатур Генпрокурора та першого заступника голови Верховної Ради (посади віце-спікера в Україні де-юре не існує так само, як і посади губернатора). Маючи в своєму розпорядженні близько двохсот вісімдесяти наявних депутатів плюс можливість мобілізації ще двох десятків народних обранців для повної й остаточної конституційної більшості, протагоністи пана Васильєва та товариша Мартинюка могли не зважати на галасливий натовп, що тупцював перед парламентською трибуною в попередні сесійні дні.
У трьох фракцій-блокаторів було два варіанти поведінки. Або продовжувати битися за мікрофони, спровокувати цим «виїзну сесію» більшості й утратити квоти на парламентські комітети. Або відступити з найменшими втратами заради перегрупування сил і обговорення подальшої стратегії. Неучасть нашоукраїнців, тимошенківців і соціалістів у роботі сесії 18 листопада аж ніяк не вплинула на дієздатність парламенту. Все було майже точним відображенням подій кількарічної давнини. Тільки місце комуністів серед союзників пропрезидентських фракцій тоді займали нинішні непримиренні опозиціонери.
Зміна інгредієнтів провладного парламентського «коктейлю» була цілком прогнозована й логічна. Минулого разу голова від успіхів запаморочилася в комуністів. Маючи фракцію в 120 депутатів, українські марксисти забажали претендувати на щось більше, ніж декоративну роль «червоної загрози». І опинилися біля розбитих ночов, кусаючи спересердя собі й оточуючим усі доступні місця — в переносному, звичайно, смислі.
Сьогодні те ж саме мало не спіткало «Нашу Україну» разом із сателітами, що вiльно перемiщуються, у вигляді фракцій Олександра Мороза та Юлії Тимошенко. Вже посипалися прокляття на голову Петра Симоненка, вже звинувачують його у зраді справи опозиційності та лякають утратою підтримки виборців. І хто на це зважить? Як можуть «буржуазні націоналісти», зібрані в «Нашій Україні», звинувачувати в політичній зраді комуністів? Це схоже на звинувачення кумом Петром кума Івана в подружній невірності. Українські ленінці всього лише припинили відверто збоченські спроби об’єднатися із ідеологічними супротивниками на грунті напівміфічного «протистояння режиму». Щодо соціалістів та тимошенківців, то застосовувати в контексті з ними термін «ідеологія» язик не повертається. Опозиційність — так. Політичний професіоналізм — так. Талановиті вожді — так. Названі таланти виросли на грунті повної ідеологічної безпринципності, який є дуже родючим і дасть нам в перспективі ще не один десяток політичних зірок.
Отож, маємо чергову політичну рокіровку. Правоцентристького ферзя (не короля ж, справді) засунули в кут дошки, без можливості негайних агресивних дій в оточенні малопотужних пішаків. Натомість ближче до центру висунули прямолінійну, але досить потужну туру із лівого флангу.
Обіграних цим парламентським маневром можна розділити на два табори. Ющенківців знудило з того самого, що й комуністів у 2000 році. Понад сто депутатів у фракції плюс лідер з величезних розмірів харизмою! Як тут не затуманитися голові, не відірватися від землі... А соціалістам і шанувальникам Юлії Тимошенко хоч у йоги тепер записуйся, аби до ліктів зубами дістати. «Золота» фракційна акція, з якою дбайливо носилися, якою інколи давали покористуватися тощо, раптом перетворилася на знецінений приватизаційний сертифікат, який лише в руках умільців перетворювався на заводи й пароплави, а для решти залишився порожнім папірцем.
Найкраще комуністам. На всякі там звинувачення та погрози вони тепер, даруйте, чхати хотіли. Вони тепер будуть разом із рештою більшості політичну реформу проводити. Щоб уявити, як це буде і чим закінчиться, знову повернемось у двохтисячний рік. Тоді члени напівзабутих фракцій УНР, «Батьківщина» та «Реформи- Конгрес», одержавши за участь у більшості свою частину пирога парламентської влади, почали порушувати домовленості та гуртуватися навколо тодішнього прем’єр-міністра Ющенка. Iз такими труднощами утворена більшість стала недієздатною й за кілька місяців Верховна Рада знову була практично паралізована. Сьогодні ситуація цілком може повторитися. Аби їх не забули виборці, комуністи знову заволають про «злочинний режим», знову не голосуватимуть за принципові законопроекти, коротше, почнуть робити те ж саме, що робили ющенківці в двохтисячному році. Для повноти картини не вистачає тільки, щоб навесні хтось загадково зник чи загинув, тьху, тьху, тьху...
Але це все станеться вже після ухвалення або неухвалення конституційної реформи. Хоч як це дивно, але в ній зацікавлені практично всі парламентські сили, окрім «Нашої України». Апологети «народного президента», ще не одержавши влади, встигли налаштувати проти себе практично всіх. Арифметична можливість набрати 300 голосів є вже в нинішньої більшості вкупі з комуністами. Тому набагато вигідніше долучитися до процесу реформи, аніж спостерігати збоку за тим, як інші моделюють нову систему влади під свої інтереси й можливості.
Над цим, певне, і розмірковують нині політтехнологи із табору Віктора Ющенка. Їхня спроба достроково розпочати передвиборну «розкрутку» свого лідера поки що дала протилежний бажаному результат. Привид «безправного» президента набуває все реальніших рис, а заклики до народу, зайнятого в основному переглядом телесеріалу «Бригада», знаходять відгук чомусь лише в Інтернеті, воістину всенародному місці спілкування знедолених мас. Віктор Пинзеник вже спробував було в понеділок увечері озвучити наміри «НУ» до діалогу з більшістю. За більш явними акцентами справа не затримається. Вийшовши із влади й не мислячи себе поза владою, нинішні опозиціонери проаналізують свій листопадовий «прокол» і оберуть нову, більш реалістичну, ніж проведення «форумів демократичних сил», стратегію передвиборчої боротьби. Тим більше, що й боротьба ця буде ще невідомо за що.
