П'ятдесят років тому, 14 лютого 1956 року, розпочав свою роботу ХХ з'їзд КПРС. І досі ця подія (і насамперед — знаменита «закрита» доповідь, з якою в останній день роботи з'їзду, 25 лютого, виступив Перший секретар ЦК Микита Хрущов) викликає запеклі суперечки як серед істориків, так і — враховуючи масштаб того, що сталося, — серед цілого покоління, котре пам'ятає, яким духовним потрясінням, буквально «вибухом» стали тоді нехай обмежені, обережні, в рамках «зваженої» напівправди, але все ж таки сказані Хрущовим слова про злочини Сталіна.
Сперечаються, власне, ось про що. Чи усвідомлював Микита Хрущов, що його доповідь 25 лютого (хотів він цього чи ні) покладе початок грандіозному історичному процесові, свідками якого ми, по суті, є й зараз, — краху світового комунізму? Як вдалося Хрущову, людині, чия участь у сталінських злочинах є безперечною, здобути величезну перемогу над собою (це треба визнати!) і, більше того, домогтися від соратників по Президії ЦК — суцільних сталіністів — згоди на історичний виступ? Якими взагалі були його мотиви? І, нарешті, найважливіше, можливо, запитання: а хто, власне, кого пережив: Сталін — ХХ з'їзд з його «відлигою» чи, навпаки, ХХ з'їзд все ж таки поховав Сталіна?
Над цими і багатьма іншими питаннями розмірковує в серії статей, приурочених до ювілею ХХ з'їзду, постійний автор «Дня» заступник директора Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук, професор Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ.
Не раз доводилося працювати над навчальними курсами з історії радянської України. І завжди з особливою увагою я придивлявся до події, з якої розпочався поворот у моєму інтелектуальному житті. Факти свідчили, що ця подія була поворотною і в житті всіх радянських людей. Позаду залишався відчай життя в ситуації терору. Попереду було життя при «розвинутому соціалізмі», який ще й досі з ностальгією згадують мільйони людей.
Йдеться про XX з'їзд КПРС, який поділив радянську епоху майже навпіл. Перелом визрівав кілька років, легітимізувався впродовж 12 днів роботи з'їзду — з 14 до 25 лютого 1956 року. Зараз маємо півстолітній ювілей.
Радянська влада завжди була диктатурою Комуністичної партії. Вожді використовували три методи впливу на суспільство: терор, пропаганду й виховання. Мета цієї статті полягає у дослідженні питання про те, чому наступники Сталіна відмовилися від «масовидного» (використовуючи неологізм Леніна) терору, який був головним методом державного управління впродовж трьох з половиною десятиліть. Треба виявити, чому вони на XX з'їзді КПРС засудили практику масового терору у виконанні Сталіна (не Леніна!) і, не полишаючи остаточно терористичної складової в державному управлінні, почали приділяти істотно більше уваги пропаганді й вихованню. Адже саме внаслідок такого повороту держава стала з великою турботою ставитися до задоволення матеріальних і культурних потреб суспільства. Без такої турботи опора на пропаганду і виховання була б безглуздою.
1. ЖИТТЄВИЙ ДОСВІД ЯК ДОРОГОВКАЗ ДЛЯ ІСТОРИКА
Наша новітня політична історія набагато тісніше, ніж у країнах Заходу, пов'язана з біографією кожної людини. Понад сім десятиліть держава дивилася на нас недремним оком. Ще й тепер відсутність уваги з її боку багато хто з нас за звичкою сприймає не як показник особистої свободи, а як відірваність держави від інтересів народу.
У громадян старшого покоління різний життєвий досвід, і це роз'єднує українське суспільство. Терор мав різну націленість. Вожді партії спрямовували його вістря на певні категорії населення: відкрито — за соціально-класовими, приховано — за національними ознаками. Практикувалося й полювання на «ворогів народу», коли жертву часто визначало за власними критеріями розпропаговане й залякане населення. За винятком українського Голодомору, це була особливо жахлива форма тероризування. Але Голодомор і 1937-й рік пам'ятає мало людей. У пам'яті сучасного покоління залишилася тільки остання хвиля терору — за географічною ознакою. Вона накрила собою у повоєнний період республіки Балтії й західні області України. У сучасного населення Сходу й Півдня інше ставлення до радянської влади, ніж у населення західних областей. Воно не знало «масовидного» терору й майже від народження виховувалося у комуністичному дусі. Різниця в життєвому досвіді особливо проявляється у розбіжності поглядів на проблему ОУН УПА.
За своїм життєвим досвідом я належу до вихованців радянської школи. За останні півтора-два десятиліття довелось пережити трансформацію світо-глядних позицій — як усім іншим, хто її пережив. Для історика, який спеціалізується на дослідженні XX ст., ця трансформація була всеохоплюючою. Але переосмислений життєвий досвід може бути дороговказом у науковому дослідженні. Важливо тільки одне: поставити на перший план аналіз документів і не піддаватися емоціям.
Не знаю, чи вдалося мені перед 70-літтям підійти до оцінки дій радянської влади так само відсторонено, як до аналізу політичної системи в давніх слов'ян. Зрештою, не мені судити про це. Але переконаний, що з'їзди КПРС подіями не були. Кожна хвилина їхньої роботи розписувалася заздалегідь в компартійному апараті, а перебіг цієї хвилини ретельно контролювався спеціальними функціонерами в залі засідань. XX з'їзд КПРС під кутом зору організації не відрізнявся від попередніх і наступних. Та все ж з'їзд став історичною подією незалежно від намірів його організаторів. Зрозуміти це допомагає власний життєвий досвід.
У 1956 році я був студентом другого курсу Одеського університету. Цілком занурився тоді в історію слов'янських племен, які жили в X ст. в басейні Лаби (Ельби). Вивчав латину, аби розібратися в середньовічних джерелах. Не розумію, де взяв тоді час для оволодіння польською мовою, щоб читати доступну в Одесі «Трибуну люду». Журналісти центрального органу польських комуністів висловлювали в обережній формі власні думки щодо XX з'їзду КПРС і передруковували коментарі із західних газет. Від цього з'їзду відчуття було таким, ніби в закритому приміщенні раптом відкрилися всі вікна. У повітрі, насиченому озоном перемін, краще працювалося над проблемою з часів раннього середньовіччя. Майбутнє здавалося чудовим, і не тільки тому, що мав тоді 19 років.
Доречно співставити свій тодішній настрій з реакцією українських націоналістів. У компактній книжці під назвою «20 з'їзд КПРС без маски», яка вийшла у 1956 році в «Бібліотеці українського підпільника», про з'їзд говорилося так: «Московський спектакль, показаний світові в вигляді ХХ з'їзду КПРС, був закаламученням політичних вод у великих розмірах, щоб на довгий час зробити непрозорими справжні політичні цілі комуністичної верхівки». Хто мав тоді рацію? Відчуття змін не покидало мене й пізніше, але всі ті, кого називають шістдесятниками, мусять розібратися, чому повітря перестало озонувати.
Тепер є можливість дізнатися, що говорили люди, які були в 1956 році на вершинах влади. Не треба навіть занурюватися в архівні справи. Ось книга під назвою «Президиум ЦК КПСС 1954 — 1964. Черновые протокольные записи заседаний. Стенограммы». Вона видана в 2004 році Російським державним архівом новітньої історії. На її 1360-ти сторінках фіксуються репліки членів «колективного керівництва» 1953 — 1957 рр. Ми бачимо, як вони готували XX з'їзд.
Будь-яке мовлене в британському парламенті слово з 1909 року фіксується на папері. Велика Британія — це відкрите суспільство, де кожний може ознайомитися з парламентськими дебатами. Як повернулася б історія СРСР, якби цей том із серії «Архіви Кремля» став доступним відразу, а не через 50 років?
Подивімося, що казали про державний терор ці люди. Ось уривки з протоколу засідання президії ЦК КПРС від 1 лютого 1956 року:
«Аристов: Тов. Хрущев, хватит ли у нас мужества сказать правду?
Молотов: Но Сталина как великого руководителя надо признать.
Каганович: Многое пересмотреть можно, но 30 лет Сталин стоял во главе.
Микоян: Возьмите историю — с ума можно сойти
Первухин: Знали ли мы? Знали, что был террор. Тогда не могли что-либо сделать. Партии обязаны объяснить, сказать и на съезде, сказать и на пленуме.
Булганин: Партии сказать всю правду надо, что Сталин из себя представляет, линию занять надо такую, чтобы не быть дураками.
Ворошилов: Мерзости много, правильно говорите, тов. Хрущев, не можем пройти, но надо подумать, чтобы с водой не выплеснуть и ребенка. Дело серьезное, исподволь.
Суслов: За несколько месяцев узнали ужасные вещи. Нельзя оправдать это ничем.
Хрущев (резюме): Надо решить в интересах партии. Сталин преданный делу социализма, но всё варварскими способами. Он партию уничтожил. Не марксист он. Всё святое стёр, что есть в человеке. Всё своим капризам подчинял. На съезде не говорить о терроре. Надо наметить линию — отвести Сталину свое место».
До теми сталінського терору члени президії ЦК повернулися 9 лютого. Тоді було вирішено поставити в порядок денний доповідь про культ особи, але тільки після виборів до керівних органів партії. На засіданні 13 лютого вирішили, що М. Хрущов зробить доповідь про культ особи на закритому засіданні з'їзду, без присутності десятків запрошених з усього світу делегацій.
Повертаючись до наведеної вище цитати з книги українських підпільників, варто відзначити цілковиту справедливість оцінки дій керівників КПРС. Але життєвий досвід шістдесятників змушує оцінювати з'їзд не тільки з точки зору намірів його організаторів. Врешті-решт, це була купка переляканих людей, які не бажали брати на себе відповідальності за все, що коїлося в країні.
Науковці повинні очистити власну свідомість від ідеологічних нашарувань — комуністичних або антикомуністичних. Сучасна українська історіографія просунулася в цьому напрямі далі російської, але й у нас стереотипи мислення не можна вважати цілком подоланими.
У 1917 році Україна зробила спробу відділитися від імперії. Російська імперія, однак, трансформувалася в радянську і з третьої спроби знову поглинула її. Радянський лад проіснував весь відведений йому строк і розклався внаслідок вичерпання внутрішніх резервів свого існування. Щоб оцінити значення XX з'їзду КПРС, треба розібратися в еволюції радянської влади і особливостях її взаємодії з суспільством.
2. РЕВОЛЮЦІЯ 1917 РОКУ
У Російській революції існувало дві течії — демократична й радянська. Демократична течія була представлена політичними партіями, які бажали привести країну до Установчих зборів. Солдатські й робітничі ради були продуктом самодіяльності розлючених низів, які вимагали експропріації великих власників. Революційні партії — від кадетів до соціал- демократів та есерів вважали ради тимчасовими організаціями, здатними протистояти контрреволюції.
Після повернення з еміграції В. Ленін заявив, що ради є органами диктатури революційних мас, тобто владою. Відтак, за його словами, в країні після повалення самодержавства панувало двовладдя. Він висунув гасло передачі всієї влади радам, а перед більшовиками поставив завдання витіснити з рад меншовиків та есерів. Це завдання було реальним, тому що більшовики теж вимагали експропріації поміщиків і буржуазії. Передача влади радам при витисненні з них представників інших партій означала встановлення більшовицької диктатури. Замість парламентської Ленін пропонував заснувати в Росії радянську республіку.
Тактика захоплення державної влади була викладена у «Квітневих тезах» — головному документі більшовиків у Російській революції. Але друга половина ленінських тез присвячувалася стратегічному питанню: що робити після захоплення влади? Відповідь була такою: заявити про те, що партія є комуністичною, прийняти комуністичну програму, створити в Росії «державу-комуну» й організувати новий інтернаціонал лівомарксистських партій — комуністичний.
Та революційні маси не сприймали ідей комунізму, й серед них найголовнішої — знищення приватної власності. Вони бажали нищити великих власників з однією метою: селяни — щоб поділити поміщицькі маєтки між собою на зрівняльних засадах і примножити свою власність, а робітники — щоб перетворити фабрики й заводи на власність трудового колективу. Леніну довелось відмовитися від власних гасел і взяти на озброєння радянські. З радянськими гаслами більшовики здобули владу. Російська революція закінчилася з розпуском Установчих зборів у січні 1918 року.
Переможці штучно поділили революцію на дві окремі: буржуазно-демократичну й пролетарську. Захоплення влади у листопаді 1917 року вони урочисто назвали Великою Жовтневою соціалістичною революцією. Слід пам'ятати, однак, що жовтневий (за ст. ст.) переворот здійснювався під радянськими гаслами. В революції перемогла стихійна й неорганізована радянська течія, якій більшовики надали необхідну організаційну стрункість. Проте перемога радянської течії насправді виявилася перемогою більшовиків, які мали якісно відмінну від рад програму соціально-економічних перетворень. У руках більшовиків і створеної ними організації чекістів ради перестали бути тією грізною силою, яка через тиждень після початку заворушень в Петрограді домоглася ліквідації самодержавства. Коли більшовицька партія знищила конкурентів і «перетекла» в ради, вона перетворилася на державну структуру.
