«День» продовжує дискусію на тему українсько-російських відносин. Пропонований сьогодні матеріал цікавий авторською позицією щодо проблеми джерел українсько-російських політичних конфліктів і залежності від російських енергоносіїв, яка стала патологічною. До речі, зараз це тим більше актуально, оскільки Київ та Москва ніяк не можуть налагодити механізм міжурядових переговорів щодо «газових» проблем, і в той же час Москва спробувала звинуватити українських виробників труб у демпінгу на російському ринку (міжурядові переговори на цю тему вже почалися). Корінь, на думку автора, знаходиться передусім у самій Україні, у відносинах між владою та громадянами, нарешті, у самосвідомості самих громадян і представників влади. Висновки — за читачем. Чекаємо на ваші листи.
На перший погляд, конфлікти у взаємовідносинах Росії та України лежать у площині енергетичних і мовних проблем. Але це тільки на перший погляд. Якщо придивитися пильніше, розумієш, що ці взаємовідносини відображають процеси реформування в Україні.
Свого часу Росія була флагманом демократичної революції, йшла швидкими темпами шляхом перетворень. Україна не встигала за нею, копіювала, що могла в системі оподаткування, в регіональних питаннях, в усьому. Але у специфіці того, як протікали реформи, ставало очевидним, що саме Україна була кадровою та інтелектуальною колискою комуністичної і соціалістичної ідеології на пострадянському просторі. Все дійсно революційне залишалося у нас нереалізованим. Зупинена судова реформа, недієздатне місцеве самоврядування, постійно зростаючий адміністративний апарат — ось як виглядають зусилля української політичної еліти. Те, що по-справжньому могло змінити систему влади і зробити демократичні перетворення безповоротними, в Україні залишається тільки мрією. У Росії з’явилися перші ластівки таких безповоротних перетворень — ЗМІ, справді незалежні від держави. У нас же до цього справа не дійшла. В Україні не існує жодного олігарха, жодної по-справжньому багатої людини, чиє соціальне та фінансове становище, бізнес і власність не залежать від того, як складаються його стосунки з владними структурами.
Україна ніколи не мала глобальних великодержавних амбіцій. В СРСР її влаштовувала роль кадрового джерела і «сірого кардинала». Тому за інерцією в процесі перебудови вона не претендувала на геополітичне положення в регіоні і не нав’язувала своїх правил у взаємовідносинах при розпаді Союзу. Займаючись фільтрацією реформ, що копіюються в Росії, Україна ніби визнала право Росії на геополітичну велич, на наявність у неї якихось особливих великих стратегічних інтересів. Визнала, ігноруючи власне право на це. Нічого іншого й не могла породити психологія совкового мислення, коли в душі вважаєш себе богом, а поза нею залишаєшся рабом. Так легше жити. Адже всі зусилля спрямовані на те, щоб змінити світ навколо себе, а власний потенціал ніби й не вимагає розвитку. У результаті зараз ми чуємо, що в України був потенціал, що зараз його вичерпано, що час уже приставати до якогось берега. При цьому ідеологи політичного мореплавства ігнорують те, що власної енергетичної і сировинної бази немає у величезної кількості країн, дуже багато з яких залишили Україну за показниками економічного розвитку далеко позаду, копатися в пошуках сенсу об’єднання чи роз’єднання.
Головне, ми патологічно не розуміємо, що основним ресурсом будь-якої держави була, є і завжди буде людина. Те, що отримала Україна після розвалу Союзу, в цьому контексті дозволяє сказати, що ми нагромадили потенціал більший, аніж мали десять років тому. Потенціал незалежності мислення і самостійності в діях. Це підтверджується тим, що не тільки в суспільному середовищі, але й на державному рівні, навіть у тих чиновників, які свідомо чи несвідомо продовжують боротися за збереження командно-адміністративної системи управління економікою, формується переконання в необхідності розвитку держави за рахунок внутрішніх його ресурсів і коштів. Потребу України саме в такому підході складно переоцінити. Зараз як ніколи вона потребує такої політичної ідеології.
Енергетична галузь стала лакмусовим папірцем політичних процесів в Україні та індикатором її взаємовідносин із Росією не випадково. Справа не в тому, що ми хочемо купувати у Росії енергоресурси за дармовими цінами або можемо їх красти. Так, і можемо, і хочемо, і продовжуємо йти шляхом легких комерційних рішень. Цей шлях дозволяє владі та енергетичній олігархії знімати вершки з торговельних операцій і списувати свою неспроможність у проведенні реформ на російсько-українське протистояння. Тому проблеми розвитку економіки України і енергетики, зокрема, штучно трансформуються політиками у проблеми відносин між двома державами. Хоч насправді це абсолютно різні проблеми. Україна продовжує російським газом опалювати міста, підігріваючи тротуари над трубами теплоцентралі, і ні на крок не просунулася в програмах оптимізації схем енерго- і теплоспоживання, у створенні вітрових і сонячних електростанцій, у розвитку локальних систем енергопостачання за рахунок малих гідроелектростанцій. Переоснащення теплових станцій потужнішими генераторами відбувається надто повільно. Більше того, не вдається зупинити знищення матеріальної бази енергетики. Лавинне сходження кольорових металів з ліній електропередачі набуває характеру стихійного лиха.
Якщо так подумати, то сьогодні в інтересах Росії й надалі демонструвати обурення українською хитрістю і продовжувати по-панськи поблажливо входити в наше скрутне становище. Це стимулює процеси екстенсивного розвитку енергетичної галузі України, тому що формує постійну енергозалежність держави від дешевої енергії. Як у наркоманів. Тому треба серйозно замислитися над тим, що стоїть за російською добродійністю і рекламними кампаніями по будівництву обхідних газопроводів.
Відносини між Росією і Україною не стабільні, тому що зовнішня політика України в цьому питанні не має чіткої концепції розвитку і не узгоджена із внутрішньою політикою. Щоб стабілізувати процес, необхідно, по-перше, усвідомити суть власних геополітичних інтересів як у цьому регіоні, так і в усьому світі. Не треба їх вигадувати. Досить визнати основним завданням держави швидке і дуже значне зростання особистого добробуту громадян України. Збільшення їх частки власності у світовому капіталі, у світових енергоресурсах, у світовому обсязі засобів виробництва. Хочу особливо підкреслити! Капіталів, власності і коштів, що належать, не українській державі, не її структурам, а громадянам держави. При реалізації такого завдання геополітичні інтереси набудуть цілком реальної форми і стануть підмурівком для раціональної і ефективної зовнішньої політики. По-друге, відносини з Росією не можна будувати на патологічній переконаності в її величі. Вона велика, так. Багато полів, лісів, широт, нафти, золота. Японія і сотої частки того немає. Але велич держави визначається якісними характеристиками її основного ресурсу — народу. Його духовним, етичним, інтелектуальним, ремісничим, організаційним та фізичним потенціалом. Він великий, ніхто не сперечається. Але ніколи за всю історію цієї держави не був реалізований і на соту частку процента. Жертовність і непримхливість — добрі риси в часи варварів, коли грубою силою та кількістю крові вирішувалися всі проблеми. У цьому з Росією ніхто не міг конкурувати, і тоді вона була справді великою. Та часи варварів минули. В епоху інформаційних технологій на жертовності людей можна в’їхати хіба що на звалище цивілізації. А оскільки основний ресурс нашої країни має той же мізерний рівень самореалізації, що і в сусідів, то можна з упевненістю констатувати, що зараз ми як ніколи на рівних з Росією. І власні глобальні інтереси України не варто вимірювати географічними розмірами території. Немає сенсу змагатися із сусідом у видобутку корисних копалин або ще в чомусь штучно-кількісному. У новому тисячолітті вигравати в темпах економічного зростання буде та держава, яка зможе створити найбільш сприятливі умови для розвитку якісних характеристик свого основного ресурсу — громадян.
Проблеми узгодженості внутрішньої і зовнішньої політики завжди впливали й надалі впливатимуть величезним чином не тільки на розвиток двосторонніх відносин між Росією та Україною. Більшою мірою вони будуть визначати той базис, на якому будуть складатися відносини України з провідними державами світу. Зовнішньополітичне відомство є невід’ємною частиною державних структур влади, і його діяльність не може не відображати сутності внутрішньої політики. Якщо зараз громадяни є заручниками і рабами неефективної державної системи, яка не поспішає повернутися обличчям до свого первісного призначення, то цілком природно, що ця система в зовнішніх відносинах не зможе поставити інтереси громадян над інтересами структур влади. Для того щоб мати повноважне право заявляти про свої геополітичні і глобальні економічні інтереси, Україні потрібно змінити функції і повноваження структур влади щодо громадян усередині країни. Підтвердити свої демократичні декларації реальними діями в інтересах народу. Доти, поки цього не станеться, всі зусилля керівників держави у розв’язанні зовнішніх економічних і політичних проблем будуть виглядати зусиллями влади по задоволенню комерційних інтересів правлячої олігархії. Принаймні сьогодні саме так виглядають проблеми українсько-російських відносин у вирішенні енергетичних «розбіжностей». І саме тому така безлика зовнішня політика України щодо держав, які не становлять інтересу для наших напівдержавних комерційних структур. Україні просто немає чого там рекламувати. А кого можна зацікавити культурними цінностями народу, не здатного створити для себе нормальних умов для існування і розвитку? Хіба що збирачів фольклору та любителів екзотики.
