У травні 1922 року голова радянського уряду Володимир Ульянов-Ленін написав листа наркому внутрішніх справ і керівнику ҐПУ радянської Росії Феліксу Дзержинському. У листі йшлося про необхідність активізувати боротьбу з інтелігенцією, яка тільки й мріє скинути радянську владу: «Все это явные контрреволюционеры, пособники Антанты, организация ее слуг и шпионов и растлителей учащейся молодежи. Надо поставить дело так, чтобы этих «военных шпионов» изловить и излавливать постоянно и систематически, и высылать за границу». «Залізний Фелікс» негайно спустив підлеглим директиву: «На каждого интеллигента должно быть дело».
І закрутилося «червоне колесо»... Чекісти вигадували найрізноманітніші підстави для арештів і подальшої висилки за кордон: «політично підозрілий», «ідеологічно шкідливий», «тип безсумнівно шкідливий у всіх відносинах», «має зв’язок із князями церкви», «зовні лояльний, але по суті вкрай шкідливий» і навіть «користується величезним авторитетом». Бо ж яке право має у «країні переможного пролетаріату» якийсь безпартійний професор користуватися таким авторитетом?
В підсумку з Петрограда до Німеччини відійшли два пароплави, завантажені «гнилими інтелігентами». Серед останніх були ректор Московського університету зоолог професор Новиков і ректор Петроградського університету історик професор Карсавін, історики Мельгунов, Мякотін, Кизеветтер, Флоровський, хіміки-технологи Ясинський і Зубашев, математики Стратонов і Селіванов (тяжкий злочин останніх полягав у «буржуазному методі викладання математики»). І, звичайно, на пароплави були примусово посаджені «філософи-білогвардійці»: Микола Бердяєв, Іван Ільїн, Микола Лоський, Семен Франк, Василь Зінківський, Сергій Трубецькой, Іван Лапшин, Борис Вишеславцев, Лев Шестов. А поїздом Москва-Рига було вислано економіста Пешехонова та соціолога Сорокіна.
А з Одеси до Константинополя були доставлені вигнанці з України: професор фізіології Бабкін, історик Трефільев, хірург Дуван-Хаджі, правознавець Мумокін, судовий медик Крилов, правознавець Михайлов, мовознавець Александров, зоолог Соболь та багато інших «ворогів переможного пролетаріату».
Усього лиш улітку-восени 1922 року було видворено дві сотні представників непотрібних радянській владі професій. Кожен перед від’їздом дав підписку за таким стандартом: «Дана сия подписка гр. Айхенвальдом ГПУ в том, что я обязуюсь не возвращаться на территорию РСФСР без разрешения органов Советской власти (ст. 71 Уголовного кодекса РСФСР, карающая за самовольное возвращение в пределы РСФСР высшей мерой наказания, мне объявлена), в чем и подписываюсь». З собою в дорогу дозволялося взяти тільки 5 англійських фунтів, а з речей — по два предмети кожного найменування. На посадці чекісти відбирали обручки і натільні хрести.
Газета «Правда» так відкоментувала цю акцію: «Среди высылаемых почти нет крупных научных имен Высылка активных контрреволюционных элементов и буржуазной интеллигенции является первым предупреждением Советской власти по отношению к этим слоям».
А були ж іще ті, кому не пощастило бути висланим за кордон, — їх висилали, за словами тієї ж «Правди», «в северные губернии России» (що цікаво: українців також туди, хоча номінально УСРР була незалежною державою). І керував усією цією справою «залізний Фелікс», організатор ЧК та ҐПУ.
Разом із цим здійснювалися широкомасштабні репресії проти Російської православної церкви та інших християнських церков, а також репресії проти мусульманських, юдейських, буддистських священнослужителів. Арешти, заслання, висилка за кордон, тривале тюремне ув’язнення — і руйнація храмів та конфіскація церковних коштовностей, які використовувалися у 1920-х значною мірою «на підтримку справи світової пролетарської революції», тобто для ініціації страйків, заколотів і повстань на широкому просторі — від Німеччини до Індонезії, від Бразилії до Китаю.
...Це — лише один епізод з діяльності «компетентних органів» у 1917—1926 роках, коли їх очолював Дзержинський. І це були порівняно «ліберальні» часи — перед тим чекісти розстрілювали інтелігентів сотнями і тисячами, «очищаючи від скверни» Росію. А заодно — й Україну, Білорусь, Грузію, Польщу, Латвію, Литву, Вірменію, Монголію... Одне слово, всі країни, куди тоді дотягнулася більшовицька партія та її «караючий меч». Загалом, за далеко не повними даними, за три роки (1917–1920) тільки Росія втратила понад 17 тисяч діячів науки, культури і мистецтва — розстріляних, закатованих, померлих від голоду і хвороб та витіснених у вимушену еміграцію.
Для того, щоб стріляти, катувати, закопувати та топити живцем потрібні були відповідні кадри. І Дзержинський та його заступники їх знаходили. Не буду довго перераховувати імена та злочини — зверну лиш увагу на те, які жіночі кадри ЧК привезла з собою до України у 1917–1922 роках.
Скажімо, в Одесі у ті часи добре знали Віру Гребенюкову з місцевої ЧК. Про неї ходили страхітливі легенди. Вона виривала волосся своїм жертвам, відрубала кінцівки, відрізала вуха тощо. Упродовж двох з половиною місяців її служби в ЧК сама вона розстріляла понад 700 людей, тобто майже третину, розстріляних ЧК за цей час у місті. Подібні чекістки, тільки з дещо меншим розмахом діяльності, були і в Катеринославі, і в Севастополі.
А у Києві у січні 1922 року була заарештована угорка-чекістка Ремовер. За попередні роки вона свавільно розстріляла понад 80 молодих хлопців — не тільки звинувачуваних, а й свідків. Виявилося, що вона була хвора на ґрунті статевої психопатії, але з цією хворобою кілька років працювала слідчою ЧК.
І от тепер дивізії внутрішніх військ МВС Росії, яка носила в радянські часи ім’я засновника та керівника ЧК та ҐПУ, указом Володимира Путіна повернуто «почесне найменування «імені Ф.Е. Дзержинського». Офіційно — «на прохання ветеранів з’єднання». Реально — як символ реставрації тоталітарної імперії, в якій «зачистки» різноманітних «ненадійних елементів» є нормою.
З іншого боку, дивізія ця («орденів Жукова, Леніна і Жовтневої революції Червонопрапорна»!) носила і знову носить прізвище Дзержинського цілком вмотивовано. У 1930-ті роки військовики дивізії охороняли важливі урядові об’єкти в Москві (читай — Кремль, Московську раду, дачі членів політбюро), а також, як зазначається на сайті внутрішніх військ МВС Росії, «боролися з басмачами в Середній Азії і брали участь у боях з білофінами». Простіше кажучи, проводили каральні операції проти узбеків, таджиків і туркменів та зачищали тили Червоної армії у Зимовій війні 1939—1940 років із «білофінами», тобто з фінським народом, із законним урядом Фінляндії.
Не знаю, яку участь дивізія брала у бойових діях проти німецьких військ (думаю, що відповідну її спеціалізації — формувала загороджувальні загони, які пострілами з кулеметів «підбадьорювали» червоноармійців), бо ж головне її завдання було патрулювати Москву та охороняти різні міжнародні заходи. А от про «спеціальні завдання» наприкінці 1980-х — на початку 1990-х глухо говориться: мовляв, «дзержинці» діяли в Нагірному Карабасі, Азербайджані, Фергані, Ленінакані, Північній Осетії, Інгушетії та Чечні. Тож профіль бійців цього з’єднання подвійний — охоронці та карателі. «Дзержинці», одне слово.
Загалом же повернення дивізії МВС РФ «почесного найменування «імені Ф.Е. Дзержинського» є, радше за все, елементом підготовки повернення на Луб’янку пам’ятника «залізному Феліксу». За торішніми даними ВЦІОМ, 46% опитаних росіян позитивно оцінили діяльність Дзержинського і лише 17% заявили про своє негативне ставлення до неї. Зараз унаслідок шаленої імперсько-шовіністичної істерії у ЗМІ ці цифри, поза сумнівом, змінилися — і не в бік негативу щодо засновника ЧК та ҐПУ і самих цих відомств.
Відтак складається дивне враження: Росія не є Росією, ба більше — ця країна не хоче бути справжньою Росією і є такою тільки за назвою. Адже число російської еліти, знищеної чи висланої за кордон ЧК-ГПУ тільки у роки керування цією організацією Дзержинським просто зашкалює. «Органи» позбавили країну її голови, чолівки інтелігенції, гуманітарної і природничої, — і за це цим «компетентним органам» хвала і пошана у новому тисячолітті. Я ще розумію В.В. Путіна — якби не діяльність Дзержинського, Ягоди, Єжова, Берії та Андропова, подібний персонаж не мав би шансу очолити велику державу. Але невже в Росії тільки 10–15% громадян розуміє, в якій вигрібній ямі перебуває їхня країна і через кого вона туди потрапила?
ГОЛОС ІЗ «ФЕЙСБУКА»
Тетяна НАРБУТ-КОНДРАТЬЄВА:
— А ось цікаво, хто зі священиків буде духовно керувати дивізією ім. Дзержинського? А яка прекрасна буде служба святим новомучеником і сповідальником Російським за участю бійців-дзержинців!
1918 року в Ставропольській єпархії було вбито 37 священнослужителів, у числі яких — Павло Калиновський, 72 років і священик Золотовський, 80 років.
Деякі вбивства священнослужителів, як повідомляється, проходили з особливою жорстокістю або здійснювалися публічно в поєднанні з різними приниженнями репресованих осіб. Зокрема, священнослужителя старого Золотовського було заздалегідь переодягнуто у жіноче плаття і потім повішено.
8 листопада 1917 року царськосельського протоієрея Іоанна Кочурова було піддано тривалому биттю, потім його було вбито шляхом волочіння шпалами залізничних колій.
1918 року трьох православних ієреїв у м. Херсоні було вбито шляхом розп’яття на хресті.
У грудні 1918 року єпископа Феофана (Ільменського) Солікамського було публічно вбито шляхом періодичного занурення в ополонку і заморожування. Будучи підвішеним за волосся, у Самарі колишній Михайлівський єпископ Ісідор (Колоколов) був посаджений на кіл, унаслідок чого помер.
Єпископа Пермського Андроника (Нікольського) було вбито шляхом поховання в землю живцем.
Архієпископа Нижегородського Йоакима (Левицького) було вбито, згідно з документально непідтвердженими даними, шляхом прилюдного повішення вниз головою в Севастопольському соборі.
Єпископа Серапульського Амвросія (Гудка) було вбито шляхом прив’язання до хвоста коня; у Воронежі 1919 року було одночасно вбито 160 священиків на чолі з архієпископом Тихоном (Никаноровим), якого повісили на Царських вратах у церкві Митрофанівського монастиря. На початку січня 1919 року, в числі інших, було по-звірячому вбито єпископа Ревельського Платона (Кульбуша).
9 квітня 1921 року Ф.Дзержинський пише Лацису ось що:
«Церква розвалюється, у цьому нам потрібно допомогти, але жодним чином не відроджувати її в оновленій формі. Тому церковну політику розвалу повинна вести ВНК, а не хто-небудь інший... Наша ставка на комунізм, а не релігію. Ліквідувати може лише ВНК...».
За оцінками деяких істориків, з 1918 до кінця 1930-х у ході репресій щодо духівництва було розстріляно або померло в місцях позбавлення волі близько 42 000 священнослужителів. Схожі дані за статистикою розстрілів наводить Свято-Тихонівський Богословський інститут, який проводить аналіз репресій щодо священнослужителів на основі архівних матеріалів, повідомляючи про 3000 розстрілів 1918 року.
