За будь-якої доби — путінської, сталінської чи петрівської — Росію практично неможливо втиснути в категорії національної держави чи імперії. СРСР часто називали «Радянською Росією», і багато в чому він дійсно став Російською імперією, де росіянам відводилася роль «старшого брата» щодо інших народів, — але часто саме російський народ ставав його головною жертвою.
Коли СРСР вступив у час «старіння», саме росіяни більше за всіх пишалися його тьмяніючою славою. Але 1991 р. ті ж росіяни на чолі з президентом Російської Федерації Борисом Єльциним зіграли вирішальну роль у краху предмета своєї найбільшої гордості. Джеффрі Хоскінг описує це так: «Росіяни згубили СРСР не тому, що їм цього хотілося, а тому що це диктувалося становищем їхньої республіки в інституційній структурі країни».
Росіяни, на думку Хоскінга — найбільш месіанськи налаштований народ на землі після євреїв. «В історії більшості європейських народів був хоча б один період, коли вони вважали, що їхня релігія, культура чи політична система перевершує інші і заслуговує поширення на все людство», — зазначає він. Однак часто «правляча нація» імперії, яка утворилася, опинялася «в підпорядкуванні у наднаціональної ідеї» — і ось результат: католицьке месіанство Іспанської імперії розорило Іспанію. Крім того, багато імперій було зав’язано на монархічно-станову систему, і з її послабленням руйнувалася вся споруда.
Що ж до Росії, то й тут царі-імператори пропагували православне месіанство «Москви — Третього Риму». Хоскінг порівнює його з «Халіфатом» — особливою місією, яку взяли на себе османські падишахи. На початок 20 сторіччя від обох монархій залишилася лише порожня оболонка, яка втратила священний ореол. Обидві держави завалилися майже одночасно, але якщо Оттоманська Порта пішла в історію назавжди, то росіянам вдалося не лише відродити свою імперію, але й розширити її межі.
Цьому є дві причини. По перше, більшовики зуміли довести військово-економічну мобілізацію країни до неймовірного рівня, що дозволило їм знову підкорити втрачені землі. По-друге, в російській цивілізації, крім православного, з’явився другий тип месіанства — соціалістичне. Після падіння царату «вакуум, що утворився, заповнив російський месіанський соціалізм».
У своїй основі більшовицька держава Леніна являла собою прагматичне поліетнічне утворення, концепцію якого вони зі Сталіним розробили ще в Кракові в 1912— 1913 рр.: численним націям, які населяли колишню «в’язницю народів» була хитромудро обіцяна автономія з правом на відокремлення, але це право мало існувати лише на папері. Захопивши владу 1917 р., більшовики просто змушені були «відпустити» Польщу та прибалтійські держави, а також дати незалежність Фінляндії.
Але, щойно представився шанс, вони 1921 р. повернули собі Грузію, Вірменію і Азербайджан, 1941 р. — Прибалтику, а потім, 1945 р. — Польщу, попутно поставивши під контроль і всю Східну Європу.
Коли Ленін і його нарком у справах національностей продумували структуру майбутнього СРСР, Росія не отримала власного ЦК партії, хоча такий привілей було надано Україні, Білорусі, Казахстану та іншим республікам — разом із атрибутами державності і правом на вивчення національних мов у школі. До 1930-х рр. в СРСР існувало упередження проти росіян; сам Ленін терпіти не міг, як він висловлювався «великоруського шовінізму».
Необхідно згадати і про роль євреїв у створенні радянського рукотворного кошмару, але вона, мабуть, перебільшується. Хоскінг вважає, що первинний радянський «проект» став витвором росіян і євреїв, і той факт, що в серпні 1917 р. шість із 21 члена ЦК, а 1936 р. — шість з 20 наркомів були євреями, безперечний. Так, Троцький, Зінов’єв і Свердлов були євреями, але на мій погляд, є більше підстав говорити про «кавказький вплив» на революцію: надзвичайно могутнім впливом у більшовицькій державі користувалися грузини і вірмени. Завдяки кавказьким традиціям клановості, лояльності і насильства представники цих національностей діяли ефективніше і домоглися більшого впливу, ніж євреї — хоча ця проблема залишається, власне, невивченою.
У 1930-х рр. Сталін почав міняти характер радянської держави. Історики, як правило, твердять, що цей грузин раптово «перевтілився» на росіянина і став адептом російського націоналізму, але Хоскінс — дуже вдумливий дослідник, щоб повторювати подібне кліше. Сталін дійсно «вичистив» з керівництва країни багатьох євреїв і націоналістів, але деякі з них — наприклад, Каганович і Мехліс — зберегли за собою високі пости.
Сталін почав було прищеплювати громадянам гордість за російську історію, але після довгих роздумів віддав перевагу новому, радянському націоналізмові — концепцію «радянської людини», неважливо — росіянина чи неросіянина, в яку він щоправда включив ідеї месіанського соціалізму і російського націоналізму/імперського мислення.
Після другої світової сталася нова зміна курсу: Сталін вважав перемогу справою російського народу і, відкинувши ідею радянського патріотизму, додав росіянам статус «перших серед рівних».
Всю складність і парадоксальність поняття «радянсько-російськості» можна прослідкувати на прикладі самого Сталіна. Диктатор належав як мінімум до чотирьох «національностей»: він до кінця своїх днів вважав себе грузином — говорив по-грузинськи, любив грузинську кухню, читав грузинську літературу; по-друге, він був фанатичним марксистом-інтернаціоналістом; по-третє, він був росіянином — точніше, російським царем, спадкоємцем Івана Грозного і Петра Великого; але насамперед він був «батьком» радянських народів, радянським патріотом.
Він краще за всіх розумів небезпечну неміцність цієї складної споруди: приклад цього — Ленінградська справа 1949 р. Сталіну стало відомо, що двоє його високопоставлених «царедворців», Вознесенський і Кузнецов — обидва росіяни, ленінградці — хочуть зробити Ленінград столицею РРФСР (залишивши за Москвою статус союзної столиці) і створити російську республіканську компартію. Він зрозумів, що подібний крок підірве його власну владу — адже сам він був неросіянином — і зруйнує СРСР. Сталін відреагував із характерною жорстокістю; обидвох його близьких помічників було страчено. Він точно передбачив те, що трапилося 1991 р., коли Російська Федерація стала могильником СРСР.
Після Сталіна СРСР підтримувала на плаву всепоглинаюча гордість за Великий Жовтень 1917 і звитяжний травень 1945. Це підтримувало національний дух росіян, їх роль у міжнародному комуністичному русі і реальну «місію» — суперництво з Америкою. У 1960-х рр. Радянський Союз «на ділі став Росією», але саме в такому, поверненому в минуле варіанті.
Аналіз Хоскінсом провалу радянської держави у внутрішній політиці можна вважати справді неперевершеним: «Хоча радянська держава взяла на себе й здійснювала багато які функції сучасної держави, вона при цьому не створила в країні політичного співтовариства. Владу вона здійснювала в основному «згори» — причому за особистими каналами. Прості люди довіряли ієрархічним стосункам за лінією патрон — клієнт», а не закону та інституціям.
Хоскінг завжди був надзвичайно глибоким дослідником. І в цій чудово написаній книзі він дає блискучий і всеосяжний аналіз не лише характеру радянської держави, але і самого поняття «російськості»: кожен, хто хоче зрозуміти сьогоднішню Росію і з’ясувати, чому росіяни — особливий народ, повинен прочитати цю видатну працю.
На закінчення автор зазначає: «Більшість росіян вважають розпад СРСР катастрофою — не тому, що вони твердолобі сталіністи, а тому, що саме його сприймали як батьківщину. Сьогодні вони будують незалежну російську державу, до чого мало хто з них прагнув. Але іншого вибору в них немає».
