У Одесі в Парку відпочинку та культури імені Тараса Шевченка у День народження міста урочисто відкрили відреставровану колону, встановлену 1891 року на честь Олександра ІІ. Чи реставрують лише колону?
Останніми днями російська преса активно повідомляє про нараду керівників представництв і представників «Россотрудничества» (Федеральне агентство у справах СНД, співвітчизників, які проживають за кордоном і з міжнародної гуманітарної співпраці), в якій уперше взяв участь голова російського уряду і на якій цілком публічно, без завуалювання декларується потреба координації зусиль в Україні, що, треба розуміти, має означати поглиблення російського впливу. Хоч і без «поглиблення» впливи надто відчутні.
До того ж, для такої справи в самій Україні не бракує добровольців. Учора, приміром, з участю Олеся Бузини, Володимира Корнілова, Олександра Чаленка та інших персонажів із лав, як зазначено в прес-релізі, «украинской интеллигенции» в Києві відбулася прес-конференція щодо ініціативи повернення київським вулицям їхніх оригінальних назв. Здавалося б, що в тому поганого? Адже ця тема для України цілком актуальна. Усе стає на свої місця, коли з’ясовується, які саме вулиці пропонують перейменувати — Івана Мазепи та Симона Петлюри.
Південь України — особливо вразливе місце. Там деструктивні зусилля завжди були відчутнішими. Ми систематично інформуємо читачів про спроби «відродити імперський дух» на цих теренах. От і тепер протягом лише останніх двох днів в Одесі відбулися дві знаменні події: відкриття відреставрованої Олександрівської колони (подробиці — на 4-й стор.) та «Встречи друзей» колишніх радянських республік у тому ж таки радянському дусі (на 4 — 5-й стор.).
Чи може протистояти цьому Українська держава?
Саме тому справа оборони свого залишається справою особистості і з рівня держави опускається до рівня малих справ. На цьому тлі один-єдиний випадок (між іншим, саме на Півдні) свідомої зміни прізвища з нав’язаного дідусеві в минулому столітті «Романов» на втрачене родове «Романів» — може бути неабияким приводом для оптимізму (історія Романа Романіва — на 10-й стор.). Це якраз ті поодинокі сигнали, що свідчать: «жива» частина країни самообороняється.
Майже кожен день в сучасній Україні породжує у всіх притомних людей просте запитання: а чи про Україну вже йдеться, або варто згадувати її російсько-імперські адміністративно-топографічні визначення? Увесь характер чергового святкування Дня народження міста Одеси 2 вересня 2012 року мав дати чітку відповідь: Південь України окупований іноземною державою, базованою на ідеології відродження російсько-імперської Новоросії зокрема і найгірших традицій Російської імперії загалом. Зайвий доказ тому — помпезне відкриття відреставрованої Олександрівської колони очільниками міста, представниками філії російської церкви в Україні, проросійських організацій та російського консула. Сюрреалістичності, аби не сказати жорсткіше, цьому дійству надавало те, що відкриття колони на честь імператора Олександра ІІ, підписанта сумнозвісних для всіх українців Валуєвського циркуляра та Емського указу, автора надзвичайно суперечливої селянської реформи та освітньої контрреформи, що фактично підготували грунт для революційного хаосу 1905 та 1917 років, відбулося у центрі Парку культури та відпочинку імені Тараса Шевченка і неподалік від пам’ятника Кобзарю, до того ж виконаного у традиційному стилі соцреалізму. Ще більш дивним було використання під час церемонії сучасного гімну України та прапорів. Щоправда, гімн виконали наче соромлячись і нашвидкуруч, під вигуки натовпу «Слава Русі!» і т. п., а кілька українських стягів прямо таки загубилися у морі одеських міських прапорів з імператорською короною та червоною зіркою, прапорів Російської імперії сучасної Російської Федерації та СРСР. Учасники акції, курсанти військового закладу з українською символікою на формі, в даному контексті виглядали як «патешні» війська «царя-батюшки» чи «цариці матушки». Та тільки у мовному питанні ініціатори акції виявили, як завжди, послідовність: пам’ятна табличка біля колони написана російською та англійською мовами. Жодного слова українською, аби не ображати пам’ять імператора. Втім, такий вінегрет збережеться недовго: парк невдовзі буде перейменовано на Олександрівський, а згадані прапори остаточно витіснять українські, як і міські та радянські свята вже впевнено витіснили загальнодержавні та національні. І все це буде зроблено під тихе попискування розчавлених місцевих українців. Проте хто ж їм винен? Більшість із місцевих українців, починаючи з 1990-х років, обрала шлях маріонетки в руках одеської псевдоеліти. Дуже дивним тепер є зойк тих, хто співпрацював та співпрацює з колишнім міським головою Одеси Е. Гурвіцем (показово, що на підконтрольних йому сайтах, які не нехтують можливістю покритикувати О. Костусєва за все і вся, проросійські ігри з історичною пам’яттю не викликають великих заперечень), адже саме за часів його головування було покладено початок імперській реставрації міста, щоправда, з деякими незначними та непослідовними реверансами у бік титульної нації. О. Костусєв просто зірвав усі маски. Згадаймо про помпезне перепоховання подружжя Воронцових, реконструкцію пам’ятника Катерині ІІ та багато іншого. Ці акції супроводжувалися аналогічною проросійською риторикою, і фактично у них брали участь ті самі дійові особи. Українська громада нічого не зробила для того, аби сформувати цілком нові підходи до політичної та правової боротьби за свої права, висунути зі свого середовища нових та незалежних від неукраїнських кіл осіб, а залишилася лише маріонеткою у чужих іграх, зокрема з історичною пам’яттю.
Звичайно, сама колона як архітектурний об’єкт не винна у тому, що пам’яткоохоронна діяльність нині повністю підпорядкована інтересам реставрації Російської імперії. Власне, колоні «не звикати» бути об’єктом маніпуляцій влади. Своїм виникненням вона зобов’язана бажанню тодішньої міської влади Одеси, як і зараз, прогнутися та вислужитися перед центральною владою, довести свою вірнопідданість. Пам’ятник було встановлено на тому самому місці, де 1875 року голови міста були милостиво прийняті Олександром ІІ у зведеному Царському павільйоні. Підсумком зустрічі був дозвіл імператора на заснування тут парка свого імені (як тут не провести аналогію з С. Ківаловим, який теж дав дозвіл на спорудження пам’ятника собі коханому на території Одеської юридичної академії). Комуністична влада мудро вирішила не демонтувати колону, а використати її в своїх інтересах, замінивши всю імперську атрибутику на власну. Тим паче російська імперськість все менше суперечила діям борців за створення єдиного радянського народу та всесвітню революцію. Більш того, у 1930-х роках на пагорбі під колоною з квітів було створено портрет Й. Сталіна. Здається, сьогодні ця композиція теж досить адекватно відобразила б ідеологію нинішньої влади. 1954 року колону було іменовано «меморіалом на честь возз’єднання України та Росії», а біля неї навіть встановлено бетонний пам’ятник Б. Хмельницькому, невдовзі від гріха подалі прибраний. У брежнєвські роки колону знову «переосмислили», вже на честь О. Суворова, а фактично повернули їй певний російсько-імперський сенс як символу «визволення» краю від турків (саме так екскурсоводи формулювали та формулюють російське загарбання півдня України). Напевно, саме така маніпулятивність пам’ятки не дозволила їй набути в одеситів хоч якогось сакрального статусу. Місцевість поросла кущами, а колона справді дедалі більше потребувала реставрації. Використовували це місце здебільшого як громадський туалет (тепер будуть використовувати решту занедбаного парку). І ось влітку 2011 року міська та обласна влада прийняли рішення ощасливити одеситів. Показово, що спочатку швидко відреставровану на «громадські та благодійні внески» (?) колону планували відкрити до 200-річчя Бородинської битви чи 400-річчя воцаріння династії Романових. Додамо, що в руїнах лежать сотні неросійсько-імперських пам’яток, а українські нещадно нищаться (як нещодавно меморіальна дошка українському митцю М. Божію). Не говоримо вже і про зруйновану загальну комунальну інфраструктуру міста. Але все це не актуально...
Не будемо вдаватися в подробиці церемонії відкриття. Їх нічого не відрізняло від усіх подібних численних проросійських заходів: ті ж запевнення у вічній дружбі (але кого з ким: росіян з росіянами?), спільній історії (ось тільки якій саме?), патріотизмі (звісно, теж «спільному»). Щоправда, була особливість: під розчулені погляди, посмішки та зойки головний борець з «українською чумою» депутат міськради О. Косьмін зачитав вітальну телеграму праправнучки імператора, яка наголосила, що всі ми (хто ж такі ці «ми», невже всі одесити чи українці!?) є нащадками великої російської історії та культури, що і тепер належать до єдиного цивілізаційного простору (це, на жаль, дедалі більше є чистою правдою), і намітила програму відзначення ювілеїв (читай подальшої русифікації історичної пам’яті «нащадків»): Бородіно, Дім Романових і навіть 225-річчя «великого путешествия императрицы Екатерины ІІ в Новороссию и Крым». Не викликає сумніву, що цей лист мав виконати ту ж саму роль, що відіграє використання прямої мови в руках вправного письменника чи драматурга, який вкладає свої думки в уста своєму герою. Усю парадигму свята відбив отакий коментар: «Сегодня наш город переживает долгожданное возрождение — возводятся новые памятники и возвращаются старые. Одесса вновь обретает былое величие Южной столицы империи. А коль скоро есть столица, то империя рано или поздно обязательно приложится».
Все це вже не може вразити. Вражає інше. У перших коментарях до події у соціальних мережах поряд із абсолютно аксіоматичними та здоровими (а іноді і нецензурними) негативними висловами та закликами вшанування постатей, зокрема і з неукраїнського середовища, що демонстрували толерантне ставлення до української культури та державності (Т. Масарик, Є. Гедройц, В. Жаботинський та ін.), траплялися і міркування на тему «А що тут такого?», «Кожен має право на вшанування того, кого він любить», наводилися недоречні, вирвані з контексту, аналогії з Європою і т. п. Дехто навіть договорився до того, що пам’ятники російсько-імперським героям є прямим наслідком відсутності таких серед українців, нехтуючи численними дослідженнями, зокрема й моїми, на цю тему. Чому б таким особам просто не визнати свою культурно-світоглядну спільність із російськими діячами? Все це засвідчує не лише брак україноцентричної історичної пам’яті в населення України, але й згубні наслідки псевдоліберально-космополітичної, плебейсько-постмодерної пропаганди, згідно з якою все відносно і неважливо, а нова українська ідентичність має нехтувати національними основами та апелювати лише до дуже абстрактних і не менш універсальних понять, переважно зі шлунково-споживацької площини. Ось тільки святе місце не буває порожнім. Місце нашої випаленої такими заявами історичної пам’яті впевнено заступає інша і далеко не українсько-зорієнтована. А ось пам’ятки історії шкода. Ну коли вже вони стануть просто історичними та естетичними об’єктами, а не іграшками в руках негідників?
