Інформаційне агентство «Русская линия» («РЛ») нещодавно оприлюднило цікавий аналітичний документ під назвою «Внутри церкви происходят важные процессы», котрий «випадково» потрапив до редакції. Припускається, що документ складено «где-то в недрах» адміністрації президента Росії і призначено для внутрішнього використання. Йдеться про сучасний стан РПЦ і церковно-державних відносин у Росії. На думку редакції «Русь Православная», документ вирізняє «подробность и обстоятельность» в аналізі проблем сучасного православ’я. Особливий інтерес українських читачів може викликати недвозначно сформульована в документі ставка російських політиків на найбільш реакційне праве крило Російської православної церкви. А саме — на «консервативно-охоронні, традиціоналістські» кола духовенства і мирян, які сповідають цілковиту закритість церкви, відкидають будь-які контакти з «інославними» християнами, зберігають застарілі для сучасного життя «древні устої», категорично не схвалюють поглиблення зв’язків російського істеблішменту із Заходом.
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
1. Враховуючи зростаючу суспільну вагу РПЦ і високий рівень народної довіри (а всі соціологічні опитування показують, що церква викликає у виборців найбільшу довіру порівняно з будь-яким іншим суспільним чи державним інститутом) — з Московською патріархією намагаються налагодити добрі стосунки практично всі політичні лідери.
2. Тим часом критична ситуація, в якій опинилася країна, вимагає надзвичайних зусиль для її подолання. І тут абсолютно недостатньо простої лояльності — необхідно, щоб церква мобілізувала весь свій авторитет, увесь свій етичний і політичний потенціал для сприяння державі в подоланні наслідків нинішньої кризи.
3. Побоюючись програти, поставивши «не на того» політика, церковне керівництво, швидше за все, прагнутиме звести до мінімуму своє залучення в ці процеси. Сам патріарх Алексій II завжди керувався старим апаратним правилом радянських часів, що свідчить: «Ніколи не роби того, чого можна не робити».
4. Тому найважливішим завданням сьогодні є створення таких умов — і зовнішніх, і внутріцерковних — які просто змусили б священноначаліє МП взяти активну участь у суспільній діяльності і недвозначно підтримати ініціативи щодо виведення з кризи.
5. Керівництво МП чудово розуміє, в яке непросте становище воно сьогодні потрапило. З одного боку, Патріарх і кілька впливових ієрархів практично «приватизували» галузь церковної політики. Сьогодні їхня політична вага та суспільний вплив є прямим наслідком того, що вони виступають в очах державної влади та еліт як керівники величезної структури Московської патріархії (на грудень 1998 року понад 19 000 приходів) і виразники інтересів мільйонів віруючих («суворо церковних» у Росії не більше 5%, але зате — понад 50% «просто віруючих», котрі вважають себе православними, чи співчуваючих церкві).
6. З іншого боку — всередині церкви останніми роками відбуваються важливі і вельми бурхливі процеси, малопомітні для зовнішнього спостерігача. У середовищі церковної громадськості точиться безкомпромісна і люта боротьба між так званими «ревнителями православного благочестя», які стоять на консервативних, традиціоналістських позиціях (їхнім символом сьогодні є митрополит Іоанн Сничов, який 1995 року), і церковними лібералами-екуменістами, послідовниками також покійного митрополита Никодима Ротова. Боротьба ця сьогодні різною мірою вже захопила всі рівні церковної ієрархії, починаючи від рядових мирян і закінчуючи членами священного Синоду.
7. Внаслідок такої напруженої внутрішньої боротьби патріарх Алексій II, формулюючи курс церковної політики, весь час змушений озиратися на баланс внутріцерковних сил, який постійно змінюється, враховувати взаємини різних угруповань єпископату й позицію найбільш активних і популярних представників «православної громадськості».
8. За цих умов священноначаліє життєво зацікавлене в тому, щоб зберегти перед обличчям держави і політичної еліти свою монополію на висловлення інтересів російського православ’я. Але в реальності такої монополії вже немає. Різні угруповання «православної громадськості», чиї інтереси церковне керівництво з різних причин ігнорує, вже давно шукають можливості до самостійного політичного існування.
ХАРАКТЕРИСТИКА ВНУТРІЦЕРКОВНОЇ СИТУАЦІЇ
1. Щоб успішно вибудувати конструктивні державно-церковні відносини, необхідне ясне розуміння обстановки, поєднане з можливістю отримувати своєчасну та вірогідну інформацію. Саме тут спотикаються всі політики, котрі бажають підвищити свій вплив у церковному середовищі. З досвіду останніх подій можна сміливо сказати: практично ніхто з політичних лідерів не має сьогодні достовірного уявлення про те, як насправді розвивається внутріцерковна ситуація, від чого вона залежить, які там головні діючі сили і перспективи — хоча б на найближчий час.
2. У зв’язку з цим необхідно дати короткі характеристики головних дійових осіб у цій сфері. Так, патріарх Алексій II, без сумніву, є одним з найстаріших і найдосвідченіших політиків у Росії. Він обережний, терплячий, схильний до компромісів. Але водночас за десять років свого правління він не уник помилок. Скандальна промова перед рабинами 1990 р., підписання 1993 р. так званого «Баламандського документа» з католиками, дуже явна близькість з президентом Єльциним позбавили його довіри значної частини пастви. Будучи формально «головним церковним начальником», він не є одночасно неформальним духовним лідером, не має того духовного авторитету, яким володіли свого часу митрополити Никодим та Іоанн. За своїми особистими переконаннями патріарх швидше ліберал, ніж консерватор. Втім, уся його довга кар’єра — а єпископ Алексій Рідігер став постійним членом Священного Синоду тридцять років тому — показує, що патріарх — політик-прагматик, політик-реаліст і робитиме лише те, чого від нього вимагає поточна політична обстановка, не виявляючи при цьому особистих пристрастей.
3. Священний Синод. За старою «радянською» звичкою всі рішення в Синоді приймаються одноголосно. Якщо упевненості в такому закінченні справи немає, питання просто не буде внесено до порядку денного. Проте постійні члени Синоду не є єдиною командою. Між ними часто виникають серйозні внутрішні протиріччя. Та перед обличчям зовнішнього світу члени Синоду завжди прагнуть виступати єдиним фронтом. Це їм, як правило, вдається, хоча трапляються і винятки: досить пригадати «несанкціоноване» благословення митрополитом Іоанном опозиційного політичного блоку «Согласие во имя России» 1994 року.
4. Єпископат Московської патріархії. Увесь єпископат МП можна з певною часткою умовності розділити на три основні групи. Це, по-перше, група так званих «никодимівців», тобто церковних лібералів-західників, більшу частину якої становлять єпископи, рукопокладені ще митрополитом Никодимом (Ротовим). Політична обстановка останніх років примушує представників цього угруповання мімікрувати. Зокрема, останні роки митрополит Кирило Гундяєв — один із найяскравiших «никодимівців» — посилено озвучує деякі помірно патріотичні і консервативні лозунги. Але в галузі внутрішньої церковної політики «никодимівці» залишаються прихильниками ліберальної, прозахідної, прокатолицької моделі розвитку церкви. Кількість таких архієреїв становить приблизно чверть нинішнього єпископату і з роками неухильно зменшується. Їхнім найслабшим місцем є відсутність масової підтримки «знизу», з боку мирян і основних мас духовенства.
Друга, найчисельнiша група єпископів складається із звичайних церковних чиновників, які слухняно слідують за всіма змінами офіційного курсу церковної політики. Сьогодні вони не становлять самостійної сили, але їхнє значення може різко зрости, якщо на архієрейських соборах почнеться відкрита дискусія з найважливіших «больових» проблем сучасного російського православ’я. Це цілком може трапитися, враховуючи той факт, що московське священноначаліє повільно, але відчутно втрачає здатність контролювати діяльність архієрейських соборів, і в перспективі вони можуть перетворитися із суто формальних заходів на арену гострої внутріцерковної боротьби.
Третю групу складають єпископи- консерватори. Вона включає не так уже й багато архієреїв, але їхня мала кількість компенсується активною підтримкою церковних низів. Після кончини митрополита Іоанна вони не мають явного лідера, але в контексті загальнополітичного розвитку Росії останніх років впливають на внутрішньоцерковну ситуацію дедалі більший чином.
5. Чернецтво. Найбільш консервативна і традиціоналістськи налаштована церковна сила. Ряд великих помешкань — таких, як Троїце-Сергіївська Лавра, Валаамський і Псково- Печерський монастирі, Оптіна пустинь, — найсильніше впливають на свідомість віруючих. По суті, саме чернецтво загалом «контролює» духовний стан православних росіян. Всупереч волі ченців, сьогодні в церкві неможлива ніяка серйозна зміна курсу церковної політики, хоча вплив ченців на церковно-політичні процеси абсолютно неформальний: існуючі механізми не передбачають ніякої участі рядового чернецтва у справах церковного управління.
6. Біле духовенство (приходські священики). Найбільша частина приходських отців — це звичайні «робочі коники», прості «виконавці треб», зайняті повсякденними церковними службами і власними побутовими проблемами. Інші розділені на два найбільш помітні угруповання.
Перша — це так звані «новоруські протоієреї», як правило — настоятелі великих храмів у великих містах, котрі зуміли добре влаштується в нових умовах. Багатство таких священиків на тлі матеріальних труднощів переважної маси парафiян сьогодні настільки зухвале, що навіть патріарх у своєму виступі на московських єпархіальних зборах (23.12.98) змушений був їх різко присадити, назвавши «лжепастирями» і визнавши, що через них прості люди доходять висновку, що вони «реально не потрібні нікому, про них не піклується ні держава, ні суспільство, а тепер і Церква показує, що їй ближчі багаті, а не бідні...» Друга група — молоді «фундаменталісти». Вона здебільшого складається з молодих провінційних отців, рукопокладених уже після початку «перебудови». У містах їхній вплив на парафiяльне життя відносно незначний, але по мірі того, як іде природний процес «зміни кадрів», воно стає дедалі відчутнішим.
7. Миряни. Подібно архієреям, миряни розділяються на три головні угруповання. Перше з них — ліберальна церковна інтелігенція, політично вельми активна, що має доступ до значних політичних та організаційних ресурсів, демократичних ЗМІ і широкі зарубіжні зв’язки, але чисельно нікчемно мала (щонайбільше кілька відсотків) порівняно з двома іншими.
Друга, найчисельніша група мирян складається з людей, котрі ще не цілком воцерквилися і не до кінця розібралися у складних внутріцерковних проблемах. Більшість iз них тяжіють до православного консерватизму, але, відчуваючи себе недостатньо компетентними, вважають за краще не втручатися в церковно-політичні баталії.
Нарешті, третя група православних мирян являє собою так званий православно-патріотичний рух. У середовищі політично активної «православної громадськості» вони становлять переважну більшість, але ефективність їхньої діяльності істотно знижується відсутністю організаційно- політичної єдності.
8. Неодноразові спроби священноначалія сформувати «кишенькове» об’єднання православної громадськості для створення видимості покірливого «всенародного схвалення» будь-яких ініціатив церковного начальства провалилися. Створений з цією метою Союз православних братств уже на початку 90-х років вийшов з – під контролю, зайняв крайню фундаменталістську, антиліберальну, чорносотенну позицію і розпочав активну політичну діяльність, за що його й було фактично розпущено.
ВИСНОВКИ
1. Відсутність ясної стратегії церковно-державних відносин дедалі більше ускладнює їхній гармонійний розвиток. Церковні керівники це відчувають: на найближчому соборі передбачається приступити до розгляду офіційної соціальної доктрини церкви. Прийшов час і державі визначити свої пріоритети у відносинах з РПЦ.
2. Пануючою тенденцією у внутріцерковному житті останніх років є поступове, але неухильне посилення консервативно-охоронних, традиціоналістських сил. Ці сили одночасно несуть у собі яскраво виражений заряд державного патріотизму. Тому саме на них можна спиратися, вибудовуючи нову концепцію відносин держави і церкви.
3. Сьогодні РПЦ знаходиться на роздоріжжі. З одного боку — спадщина радянського минулого все ще тяжіє над нею. З іншою — крах комунізму і тоталітаризму пробудив у ній нові сили, які дозволяють сподіватися на те, що вона зуміє адекватно відповісти на виклики двадцять першого століття.
