Ми уважно стежимо за змінами, які зараз відбуваються в російському суспільстві. Що впливає на динаміку цих змін і як це може позначитися в Україні?
Вчителі Московської школи №1567 закликали своїх випускників вийти на мітинг 24 грудня. Експерти відзначають, що за останні тижні російське суспільство змінюється просто на очах: люди стають соціально активнішими. Треба сказати, що свого часу Україна теж переживала подібні моменти. Інше питання: що потрібно для фіксації здорової атмосфери в суспільстві, коли вчителі з довірливою інтонацією звертаються до випускників, коли добре чути голоси моральних авторитетів...? Чому, активізувавши горизонтальні зв’язки з допомогою якихось каталізаторів, пострадянські суспільства дуже швидко втрачають цей потенціал? Чи можуть зміни в Росії сколихнути українське суспільство і чи вистачить українцям внутрішніх ресурсів для якісних змін? З такими запитаннями ми звернулись до експертів.
КОМЕНТАРI
«ЯКЩО ВИ ДОТРИМУЄТЕСЯ ПРАВИЛ, ВИ БУДЕТЕ ПРОГРАВАТИ»
Михайло МІНАКОВ, доктор філософських наук, доцент Києво-Могилянської академії, президент Фонду якісної політики:
— У суспільстві, де система цінностей перевернута догори дриѓом, люди, які вкладають у власну освіту багато грошей і часу, будуть так чи інакше отримувати менше. Якщо ви дотримуєтеся правил, ви будете програвати в суспільній, економічній, політичній конкуренції. І тут уже не йдеться власне про державу, це, швидше, суспільний устрій. І навряд чи авторитет центру соціальних зв’язків буде триматися за університетом чи школою. Корупція, присутня в освітянській сфері, неминуче знищує й самоповагу освітян, і повагу до них. Якщо ви проаналізуєте опитування, то побачите два інститути, які мають повагу більшості українського суспільства. Це армія та церква. І там, і там думати не треба. Це інститути, які мали авторитет ще в передмодерні часи. Те, що Україна повернулася до цього, — трагедія й ситуація, яку дуже важко виправити. В Україні зараз в ужитку символічний капітал диплома, ступеня доктора, кандидата наук, магістра, але не якісна освіта. Ми нічого не виробляємо, тому нам не потрібні фахівці у сфері високих технологій, ми не надаємо освітніх послуг, тому й не очікуємо від професора, щоб він читав якісні лекції й не був плагіатором. Саме суспільство не потребує якісної освіти. Я думаю, що це почасти результат травми, яку ми отримали в Радянському Союзі внаслідок заідеологізованої вищої освіти. Був період, коли на початку 1990-х політики, державотворці навіть мріяли про закриття кафедр філософії, бо вони можуть у певний момент відтворити думання, мислення на радянській ідеологічній основі, наприклад, проти приватної власності.
Щодо Росії, то тут, як і в країнах Азії й Африки, спрацювали нетрадиційні ЗМІ — блоги та соцмережі. Оскільки там, як і в Україні, традиційні ЗМІ фактично не виконують свої функції, було створено досить потужний механізм передачі інформації в соцмережах. Але важливо, що в Росії є ЩО сказати й КОМУ сказати. Якщо порівнювати з Україною, то в нас майже немає впливових блогерів (а в Росії вони спочатку писали на соціальні, культурні теми, заробили великий соціальний капітал, а вже зараз виступають із політичними промовами). В Росії виборча ситуація й тривала відсутність очікуваних та обіцяних змін, імітація реформ, консервування режиму в інтересах крупного капіталу неминуче мали призвести до повстання. Інше питання, чи відбудеться насправді зміна режиму? Важко сказати. Вже зрозуміло, що новообраний парламент буде нелегітимним і неавторитетним. А це означає, що той, хто виграє президентські вибори, матиме ще більше можливостей бути диктатором. Російська революційна ситуація має електоральний характер. Надія на зміни є тільки в момент вибору. Саме тому настільки важливо, щоб сам підрахунок голосів був чесним. Фактично в Росії зараз відтворюється ситуація, яка була в Україні 2004 року.
Українці настільки ізольовані, не інтегровані ні в Росію, ні в Європу, що зміни в просторі навколо України дуже мало впливають на ситуацію всередині країни. Цей вплив може стосуватися максимум десяти політичних гравців. Отже, якщо говорити про зміни, то може йтися лише про зміни зсередини. Чи є ресурс для цих внутрішніх змін, я не певен. Так само наразі я не бачу підстав для того, щоб очікувати створення сильних університетів чи наукових центрів, які змогли б узяти на себе роль рушіїв цих змін. Потрібно, щоб або запрацював ринок, який би вимагав якісної освіти, або щось непередбачуване сталося в самому суспільстві.
«ЛОКАЛІЗОВАНІ АКЦІЇ Є «ВИПУСКАННЯМ ПАРИ» ГРОМАДЯНСЬКОГО ПРОТЕСТУ»
Андрій ЗОТКІН, кандидат соціологічних наук, старший науковий співробітник Інституту соціології НАН України:
— Горизонтальні зв’язки в Україні порушено. Вони не є в достатній мірі ефективними для того, щоб зв’язувати суспільство в єдине ціле. У нас суспільство атомізоване, розбите на певні групи. Відбулася локалізація. Це пов’язано з тим, що трансформаційні процеси в державі створили нові умови, в яких людина позбавлена можливості жити повноцінним життям, приділяти увагу не тільки роботі, а й своїй сім’ї, дозвіллю, спорту, хобі. До речі, у нас втрачається групова приналежність за професійними ознаками. Наприклад, шахтарі Львівщини зовсім не асоціюють себе із професійною спільнотою шахтарів із Луганщини. У нас профспілки зійшли на формальний рівень існування, вони не виконують своєї функції захисту прав та інтересів певної соціально-професійної групи. Нашій країні потрібні профспілки як дієвий соціальний інститут. А оскільки вони фактично не виконують своїх функцій, робітники орієнтовані на індивідуальні стратегії утримання на робочому місці. Тут ідеться не лише про робітників, які працюють фізично. Це також стосується і офісного пролетаріату. Тому професійні горизонтальні зв’язки перебувають на непевному рівні.
Соціальні зв’язки залишаються більш-менш міцними на родинному рівні, на рівні найближчого оточення. Можливе ситуативне об’єднання для захисту своїх інтересів на рівні житлових об’єднань, для захисту від забудови тощо. Але це об’єднання з’являється за умов якоїсь потреби і також швидко зникає. У нас ще немає практики тривалих об’єднань.
Локалізовані акції, що останнім часом виникають в різних місцях і з різних приводів, є ніщо інше, як «випускання пари» громадянського протесту. Ці групи роз’єднані. Вони не мають усвідомлення спільних інтересів, не мають єдиної стратегії, тактики, чітко сформульованих вимог до держави. Тому всі ці протести відбуваються на локальному рівні — перед залою суду чи перед будівлею міської адміністрації.
Я гадаю, що українцям має вистачити внутрішніх ресурсів для того, щоб вирішити власні проблеми, без зовнішніх стимулюючих чинників. У нас достатній високий рівень освічених людей, не зважаючи на те, що ми втрачаємо якість освіти. Звичайно ж, суспільство має викристалізувати ту силу, яка буде організовувати та спрямовувати цей потенціал. Це справа часу. Рано чи пізно така сила з’явиться у вигляді або профспілок, або громадських об’єднань, або політичних партій, які діятимуть скоординовано зі спілками журналістів, аналітиків, науковців, широких верств громадськості. І це створить умови для формування громадянського суспільства. Потрібно відкинути думку про те, що громадянське суспільство з’явиться завдяки державі або зовнішнім впливам. Громадянське суспільство має вирости зсередини.
