Вперше за історію військових флотів України та Росії
новопризначений командувач ЧФ РФ в оточенні своїх начальників спочатку
завітав до військового керівництва України, а вже потім вирушив до Севастополя
— на власний флот. Такого не було навіть тоді, коли неподілений ЧФ формально
мав двох хазяїв, а його командувача президенти України та Росії мали призначати
за спільною згодою.
Главкома ВМС РФ Володимира Куроєдова, екс-командувача ЧФ, а нині начальника
Головного штабу ВМС Віктора Кравченка та четвертого командувача ЧФ в його
новітній історії Володимира Комоєдова в Києві зустріли з розкритими обіймами.
Міністр оборони України Олександр Кузьмук навіть сказав, що подібні зустрічі
є «зразком цивілізованої співпраці». А сама зустріч, ясна річ, мала засвідчити,
що надалі між флотами пануватиме спокій, злагода та взаєморозуміння. Тож
морський Главком Росії запевнив Україну, що на кораблях ЧФ ядерна зброя
розміщуватися не буде — «у нас же немає там стратегічних підводних човнів»,
і підтвердив намір ЧФ приєднатися до маневрів «Сі бриз-98», котрі організовує
Україна і які так роздратували Москву минулого року. Двосторонні навчання
між флотами на кшталт «Фарватеру миру-97» мають стати новою традицією,
як і спільні збори-походи акваторією Чорного моря — бо так дешевше. А те,
що Україна та Росія базові угоди щодо ЧФ не ратифікували й досі, тим паче,
що українські парламентарії їх іще не бачили зовсім — то це не проблема.
«Практичні дії військових моряків значно випереджають дії парламентів»,
— упевнено заявив Олександр Кузьмук.
Сам же 48-річний Володимир Комоєдов, який із посади заступника найпотужнішого
флоту Росії — Північного — став командувачем найбільш політичним російським
флотом, у Києві більше слухав, аніж говорив. Хіба що з приводу рішення
України відкрити Севастополь для відвідин іноземними кораблями, чого за
часів СРСР і уявити не можна було, сказав лише, що «це рішення буде глибоко
вивчене і , напевно, підтримане». Обережність — це те, що найбільш було
помітно як у його поведінці, так і в поведінці його українських колег із
ВМСУ, які, до речі, одразу телеграмою привітали Кравченка з підвищенням.
Проте утримались від подібних дій у бік Комоєдова: «от приїде, попрацює
трохи — тоді й будемо робити перші висновки» — пояснювали таку неквапливість
у штабі ВМСУ, де ніхто особисто за часів СРСР службовими дорогами з Комоєдовим,
як виявилось, разом не крокував. На відміну від того ж Кравченка.
Проте особисті стосунки на Чорному морі, здається, річ не принципова.
Так, адмірала Ігоря Касатонова, який керував ЧФ із 1991 по 1992 рік, прозвали
«героєм оборони Севастополя від націонал-українських загарбників». Він
вкрай брутально і непримиренно поводився з офіцерами, яких знав особисто,
і які, однак, виявили бажання служити Україні. Далі захисник Севастополя
став першим заступником Главкома ВМС РФ. Його наступник — адмірал Едуард
Балтін — так само не сприймав ідеї існування самостійного українського
флоту. Віктору Кравченку, на відміну від попередників, не було особливої
потреби ставати політиком у погонах. Адже після завершення розподілу ЧФ
СРСР і укладення базових угод щодо перебування російських військ в Україні
минуле протистояння трохи вщухло. Назавжди?
Чи то ускладнення навколо ратифікації угод щодо ЧФ, чи то ревнощі Москви
до обіймів України з НАТО, чи одвічні боргові зобов’язання Києва перед
Білокам’яною, чи суто флотські проблеми — все це, як уже не раз бувало,
може викликати охолодження у стосунках між сусідніми країнами, а адміралів
ЧФ знову перетворити на бійців за великонаціональні інтереси, заяви яких
лунатимуть на тлі військової потуги. І тут уже не матиме жодного значення,
де народився Володимир Комоєдов і хто він за національністю. А твердження
генералів, що військові на Чорному морі випереджають політиків, самими
політиками будуть швидко витлумачені як мінус, а не як плюс.
