Все ближче вибори і, отже, нові громадсько-політичні партії та рухи, що стрімко з’являються на передвиборчій арені, прагнуть через свої друковані органи донести ідеї тих або інших політичних блоків, угруповань, союзів тощо до найширшого кола читачів. Зокрема, і «Русский блок», що теж готується до майбутнього народного волевиявлення, разом із спорідненими організаціями почав видавати газету «Русский мир» (як вона сама атестує себе – «видання російських рухів та організацій України»). Перед нами – третій номер «Русского мира», що його випущено щойно, у листопаді 2001 року. Спробуємо сформулювати враження від ознайомлення з цим новим виданням.
Сам факт появи на українському ринку преси газети, що прагне відображати інтереси, погляди і думки (точніше, плюралізм думок!) 12 мільйонів громадян України — росіян за національністю — можна тільки вітати. Але ж, очевидно, головним завданням будь-якого законослухняного органу друку є бажання сприяти зміцненню міжнаціонального миру (у великій російській мові слово «Мир», як відомо, багатозначне, насамперед це – відсутність конфліктів і воєн, так що назва газети зобов’язує!). Що ж бачимо на першій же шпальті «Русского мира»?
Епіграфом до сторінки взяті слова Миколи Гоголя: «Надо благодарить Бога, что мы — русские». А нам чомусь здавалося, що дякувати Богові варто передусім за те, що ми усі – люди, без різниці національностей. Крім того, робити з Гоголя, який завжди і скрізь відчував себе українцем, російського квасного ура–патріота найгіршого штибу — не найкращий задум. Але підемо далі. У нижній частині сторінки гігантськими літерами набрано початок «звернення»: «Братья и сестры! Люди русские!». І далі – неймовірно патетичний текст, що прагне наслідувати патріотичні «Слова до народу», до росіян, що їх виголошували царі в час страшних ворожих іноземних вторгнень, тривалих воєн тощо.
З ким же зараз «війна»? А з клятими «націоналістами», носіями «самостийнической псевдоидеи». Тон «звернення» – «тривожний», «набатний», але ж уважний читач швидко схаменеться, тут же згадавши, що ніякої війни немає, попереду – лише законні парламентські вибори... Але автори не зупиняються; йдеться про те, що «кому-то нужно, чтобы нас, русских, на Украине было как можно меньше, а лучше, чтобы не было вовсе» (так і бачиш на кожному кроці оскаженілого бандеро-петлюрівця, який, несамовито зиркаючи очима при вигляді будь-якої російської книги або газети, хапає автомат і люто вигукує: «валіза- вокзал-Россия»...).
У тому ж псевдопатетичному стилі автор продовжує далі: «Хватит русским обманывать себя, терпеть и ожидать перемен к лучшему. Пора вспомнить о гордости, о национальном достоинстве и чести... (а українцям у такому праві, очевидно, відмовлено? Чи їх гідною поваги, великою нацією автор не вважає? – І.С. ) «Предать свою нацию также гнусно, как и предать свою мать» (орфографію оригіналу збережено). І після цього, даруйте, явним фарисейством виглядають «солодкоголосі» заспіви наприкінці звернення на кшталт: «Украина – наш дом, Украина — наша земля, жить нам вместе, в любви и согласии, и лучшего не надо!». Лякаючи російського читача штучно викликаним, як на спіритичному сеансі, привидом українських самостійників-погромників, вигадуючи неіснуючі факти утисків російської мови в Україні, мабуть, виступати з такими «пацифістськими» закликами просто незручно, бо і ліцемірство повинно ж мати певні межі...
І останнє. Великий російський філолог і письменник Володимир Даль, 200 років від дня народження якого відзначалося 22 листопада, зібрав, як відомо, десятки тисяч влучних народних прислів’їв та приказок. Деякі з них, можливо, не зайвим буде згадати у зв’язку з темою цих заміток. Наприклад: «На языке — мед, а на сердце — лед», «Сухую грязь к стене не прилепишь», «И готово, да бестолково», «Вор слезлив, а плут — богомолен» (...православні матеріали «Русского мира», що мають явне ксенофобське та антисемiтське забарвлення – це вже тема окремої розмови). І, нарешті: «Деревья смотри в плодах, а людей смотри в делах».
