Відкриття Року Російської Федерації в Україні викликало полярні оцінки в Україні. На офіційному рівні гостей приймали привітно. В урочистостях брав участь мало не весь політбомонд на чолі з першими особами країни. Хоча не можна не зважати й на той факт, що біля Палацу «Україна» (в якому відбулося підписання Програми співпраці між міністерствами культури України та Росії на 2003 — 2007 роки, Протоколу про проведення фестивалю російського мистецтва) учасників святкового концерту й глядачів чекали не лише усмішки та квіти, а й пікети противників року Росії. Представники інтелігенції виступили з відкритим листом до Президента України Леоніда Кучми, вбачаючи в проведенні «російського року» політичний підтекст і спроби узаконити панівне становище російської мови в нашій країні й зазначаючи, що урочистості збігаються в часі з «кривавою» датою — 85- ю річницею героїв Крут.
Гала-концерт транслювали в прямому ефірі по УТ-1 — головному телеканалу нашої країни, навіть зсунувши заради цього сітку мовлення (затримали програму «Новини»). Жест дуже широкий. Схоже, ми проковтнули гірку пілюлю, коли виступ наших артистів на закритті «українського року» в Кремлівському палаці взагалі не показували на жодному каналі. Ми ж, як привітні господарі, даємо в прайм-тайм досить посередню продукцію росіян. Таке враження, що режисер-постановник дійства Йосип Топоровський збирав команду «з миру по нитці». Нібито й були представлені різні жанри: класика, фольклор, цирк, декламація, джаз, естрада — але чомусь побачене і почуте мало вражало. Подібні програми робили у старі радянські часи. Їх, як правило, приурочували до чергового з’їзду партії й уряду. Були й технічні збої — двічі відмовляли мікрофони...
Незважаючи на певну нервозність ситуації, міністр культури Російської Федерації Михайло Швидкой охоче відповів на запитання нашої газети.
— В Україні багато хто вважає нинішній російський культурно-інформаційний простір експансією. Скептики навіть називають нинішні урочистості «349-м Роком Росії в Україні». Чи сприятиме ця акція українсько-російському балансу в цій сфері?
— Я не вважаю, що це експансія. Я назвав би нинішню ситуацію скоріше реальністю життя. Якщо сьогодні подивитися на ринок, то, звичайно, російська культура на українському ринку представлена ширше й успішніше. Завжди всесоюзні знаменитості, що опинилися в Росії, приїжджали в Україну. Те саме стосується й книжкового ринку. Безумовно, російська масова культура сьогодні працює ефективніше, ніж українська. Насправді, це не питання державної експансії. Те, що сьогодні відбувається, — потреба публіки, й не зважати на це не можна. Але ми повинні сформувати таку ж потребу в українській культурі на російському ринку. Я вважаю, що для українських письменників наш ринок найбільш традиційний. У Росії сьогодні досить ефективно розвивається книговидавнича справа, а переклади російською дадуть додатковий заробіток вашим письменникам. Тому я хочу підкреслити: не агресія, а абсолютно ринкова ситуація. Вже немає ЦК КПРС, який за давнішніх радянських часів визначав баланс російської й української літератур — зважували на терезах, які містилися не в Києві. Я не думаю, що комусь хочеться повернутися до тих часів. Не Міністерство культури регулює цей процес, а ринок. У нас у Москві немає стратегів, які планують, скільки разів Алла Пугачова, Валерій Леонтьєв, Михайло Жванецький або хтось інший гастролюватимуть в Україні. Актуальним є інше: комерційні гастролі зробили недоступними для великої кількості київських, львівських, одеських глядачів відвідування, наприклад, спектаклів Великого театру, Маріїнки, виступів Великого симфонічного оркестру. Гастрольний ринок абсолютно не відрегульований. Якщо говорити про державну політику, то ми зацікавлені представити в Україні мистецтво вищої проби, але внаслідок неплатоспроможності населення воно йому недоступне. Я вважаю, що факт представлення найкращих колективів і зірок філармонійного, оперного й балетного мистецтва є можливим тільки за підтримки держави. Якщо такі концерти називаються експансією, то ми готові надати аналогічні умови для української сторони.
У договорі співпраці, підписаному нашими країнами, закладено найрізноманітніші заходи. Ми зорієнтувалися на колективи і проекти, які неможливо підняти на комерційній основі. Наприклад, хочемо зробити обмінну виставку між нашими країнами: «Музей Олександра Пушкіна та Музей Тараса Шевченка». Я вважаю, для російської аудиторії особистість Кобзаря стане важливим чинником пропаганди української культури в Росії. Подумали й про можливості співпраці в галузі кінематографії. Без російського та європейського ринку українському кіно не піднятися. Я — за спільні проекти, й ми готові допомагати українським фільмам у російському прокаті. Ми з українськими колегами прорахували й дійшли висновку, що слов’янський ринок — це близько 300 мільйонів потенційних глядачів. Ні ви, ні ми легко не прийдемо у Францію, Німеччину в комерційний прокат. Окремі наші фільми потрапляють в Америку в напівкомерційну мережу, але без взаємної підтримки, що розширює наші спільні ринки, нам кіно не підняти.
— Чи демонструватимуть у Росії українську скандально відому стрічку Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу»?
— У нас прокат приватний. Ця стрічка вже йшла в деяких наших кінотеатрах. Ми не будемо закривати ринок для ідеологічно нетолерантної, як нам здається, продукції режисера Іллєнка. Якщо прокатники вважатимуть за потрібне — покажуть. Можливо, знайдеться публіка, яка захоче картину подивитися. Нічого страшного в цьому немає. Ми стільки один про одного знаємо й стільки говоримо, що нічого наднового стрічка Іллєнка не відкрила.
— Як може виглядати стратегічне партнерство в галузі культури?
— Вислів «стратегічне партнерство» або «стратегічна співпраця» мені подобається. Але ми повинні зрозуміти декілька речей. Одна з умов сьогоднішнього життя в Європі, зокрема й у СНД, — це неодмінний, обов’язковий і всебічний розвиток національних культур. Сьогодні це питання стоїть як ніколи гостро. У період глобалізації, який ми переживаємо, чимало речей універсалізуються, нівелюються.
Присутність російської культури в Україні — безумовна, й присутність української культури в Росії — теж безумовний факт, що відображає інтереси громадян, які вважають, в одному випадку, своєю рідною російську культуру, в другому — українську. Перепис населення покаже, але думаю, що в Росії живе не менше, ніж 7-8 мільйонів українців. І, як відомо, у вашій країні відсотків 35-40 вважають себе людьми російської культури, незалежно від того, якої вони національності. Ми повинні шанобливо ставитися до національних культур один одного. Тут процеси глобалізації не підходять, і загальний стандарт — теж. Кожний народ має жити своєю культурою. Якщо ми це розуміємо, усвідомлюємо, тоді стратегічне партнерство, звичайно ж, необхідне.
— Чи не буде Рік Російської Федерації в Україні заходом для чергової «галочки», адже особливих зрушень після «українського року» фактично не відбулося?
— За рік нам не вирішити проблем, що накопичилися між нашими країнами. Моя позиція проста: нам з Юрієм Петровичем Богуцьким (міністр культури України. — Т. П. ) дуже важливо створити недержавний механізм, який стимулював би гастролі українських артистів і презентацію творів кращих майстрів на російському ринку. Я інакше поставлю питання: а якби не було Року Росії в Україні, було б краще? Ні! Та кількість ваших артистів, яка відвідала минулого року нашу країну, була безпрецедентною. Маршрути були в Західний і Східний Сибір і в центр Росії — куди наші артисти навіть на комерційні гастролі не потрапляють. Нам важливо запустити такий механізм, який би нормально працював, пропагуючи найкращі культурні зразки, просуваючи їх на наш ринок. Це величезна ділянка роботи, але не Міністерство культури цим повинно займатися. Насправді, це бізнес. Ми створимо умови для такого роду бізнесу, дещо вже зуміли зробити, щось іще — ні. «Роками Росії та України» не закінчується життя. «Роки» — символічні акції для виникнення взаємного інтересу між країнами.
— Михайле Юхимовичу, що або хто є для вас символом сучасної російської культури?
— Символи російської культури: з одного боку, Ермітаж, з другого — Великий театр, Маріїнка та МХАТ. На щастя, у нас багато символів. І слава Богу, живі художники й майстри, які втілюють нашу культуру в усьому світі: Башмет, Співаков, Галузін, Бородіна, Мацуєв, Венгеров... Список можна довго продовжувати.
Деякі нарікають, що маскульт виходить на передові рубежі, але такі тенденції спостерігаються в усьому світі. Маскульт є частиною суспільства споживання. Якщо ми хочемо створювати суспільство споживання й, умовно кажучи, будувати капіталізм, то без масової культури не обійтися. Капіталізм — такий же поганий лад, як і соціалізм. Тільки за соціалізму нам розповідали, що він найкращий, а тепер людям голову не морочать. Рухаючись до споживацького суспільства, ми отримаємо масову культуру. А якщо хочемо мати талони, то 70% літератури буде видаватися партією й урядом у вигляді брошур промов їхніх лідерів. У СРСР також була масова культура, левову частку тиражів випускали з творів партбосів — Суслова, Щербицького. А тепер на книжковому ринку Борис Акунін, Олександра Марініна, а на естраді — Алла Пугачова. Або так, або отак. Якщо вибрали свій шлях — терпіть. Мені радянські часи не подобалися, але й тепер чимало проблем. Слід розуміти: раю не буде — це точно, але життя зробити кращим можна. Цим, власне, ми й займаємося.
