Безперечно, Другий всесвітній форум українців посприяв (і сприятиме надалі, коли його учасники, роз'їхавшися по домівках, утілюватимуть набуті під час форуму ідеї) усвідомленню єдності та взаєморозумінню українців, що мешкають у різних реґіонах країни та поза її кордонами. Проте багато з учасників відзначали, що організація та форма проведення акції мали добре знайомі з радянських часів риси - й у такій формі ця ідея себе вичерпала.
Адже перший форум мав передусім велике символічне значення, а другий мав би бути суто робочим. Натомість більшість часу було відведено на помпезно-офіційні заходи, серед яких були й нескінченні пленарні засідання, й зрежисований Борисом Шарварком урочистий концерт, що, як завжди, дуже нагадував колишні концерти до річниць жовтневої революції. Я не впевнений, що тим представникам діаспори, які приїхали побачити саме сучасну Україну, надто вже сподобалося шоу під гаслом: "Вуса, сало і гопак": воно лише ілюструвало поширений стереотип українців як напівопереткової нації.
На засідання секцій та круглих столів було відведено лише дві з половиною години досить пізно ввечері та три години наступного ранку. Знехтувати обідом, як зробила молодь, наважилися далеко не всі. А тому, зважаючи на дуже розпливчасте формулювання тем, ці засідання також великою мірою перетворилися на монологочитання. Для живої дискусії - зокрема, для обговорення проблем України, згаданих в офіційних виступах, - часу не вистачило. Мабуть, через розчарування дехто з учасників секцій пропонував провести до виборів подібні форуми в усіх обласних центрах, а по змозі й районних. Назагал же серед делеґатів побутувала думка, що все - починаючи від обідів за 20 кілометрів од місць засідань і закінчуючи неможливістю висловитися - перетворювало їх на "масівку", яка мала лише створити тло для офіційних виступів.
Ще одне враження від форуму: на жаль, представників діаспори досить часто цікавлять не проблеми України, не її подальша доля, а суто діаспорні проблеми, передусім конкретні питання суто технічного плану: налагодження електронної пошти, обмін студентами тощо - питання, що їх мало б у робочому порядку розв'язати товариство "Україна". І через те обговорення політичних проблем викликало в деяких учасників подив або невдоволення. Незацікавленість в обговоренні болючих проблем буття України передусім стосувалася молодих і може свідчити, мабуть, що ці українці відчувають себе вже більше американцями, росіянами чи канадцями, ніж українцями. Хоч як прикро, підтвердилося й те, що ностальгія є почуттям не стільки просторовим, скільки часовим. І тому деякі представники діаспори розглядають Україну лише як музей власної молодості (якщо не молодості їхніх дідів), такий собі етнографічний музей просто неба з живими експонатами. Куди можна привезти онуків, розповісти їм романтичні леґенди - й повернутися додому. в двадцяте століття. А тому й лунали пропозиції: замість обговорювати політико-економічні проблеми, поспівали б краще народних пісень та переповіли б якісь історичні факти чи літературні твори. "Зайву політизацію" круглих столів гості вважали наслідком любові господарів до партійних зборів.
Далеко не всі представники діаспори виявили розуміння глибини мовно-культурних проблем України, зокрема, ступеня асиміляції. Звинувачуючи в низькій свідомості тих, хто розмовляє українською мовою лише в офіційному спілкуванні, а не в родині, деякі гості, котрі самі часом говорять українською на англійській основі, не здають собі справи з того, що російськомовність українців може вилікувати лише час (адже й в Ізраїлі, у національній свідомості громадян якого, особливо одразу ж по війні, сумнівів не мав ніхто, іврит далеко не одразу посів місце побутової мови, хоча там не було іншої мови, яку розуміли б усі). Втім, до розуміння глибини проблем не спонукають прикрі випадки, коли на запрошення діаспорних організацій українські діти приїздять за кордон і на запитання: "Чи знаєте ви українську мову?", - відповідають: "Ні, але нас змушують".
Закиди щодо завеликої політизації форуму викликали суперечки навколо проблеми стосунків держави й особи. І якщо одні звинувачували українців у надмірній увазі до загальних проблем суспільства, що свідчить нібито про залишки комуністичного мислення, - то інші обурювалися, що українців не цікавить держава й вони лише облаштовують власний добробут, а це нібито свідчить про те ж саме. На жаль, це також ілюструє необізнаність і нерозуміння закордонним українством проблем Батьківщини.
Скажімо, порівняння України з Німеччиною, яке лунало досить часто, не є коректним. У Німеччині суспільні проблеми не мають такої гостроти, а будь-яка політична зміна можлива лише в дуже вузькому річищі. Тому німецькі політики й роблять наголос на проблеми особи. В Україні, де міра свободи особи, простір її діяльності залежать від того, якого вигляду набуде країна, саме проблеми держави й суспільства є першочерговими.
З іншого боку, багато промовців - і з України, і з діаспори- говорили про розбудову держави як сукупність якихось конкретних, визначених у часі дій, заради яких треба знехтувати приватним життям. Нерідкими були заклики до самозречення, самообмеження тощо. Але ж, на відміну від тоталітаризму, демократія намагається поєднати державні й особисті інтереси, принаймні не протиставляє їх. Тож чи є підхід "спочатку для держави, а потім для себе", - а тим більше "для держави, а не для себе", - демократичним? Чи не хибують українці - мешканці демократичних країн у тім числі - на тоталітарність мислення? Адже це лише тоталітаризм вимагає від людей самозречення, тим більше самозречення перманентного. Спалах ентузіазму виникає за умов боротьби, за умов драматичних змін - але побудувати демократичне, зручне для громадян суспільство неможливо під вигуки "ура!". На жаль, урочисті заходи, якими був перевантажений форум, запереченню такого підходу не сприяли. Певно, декотрі наші політики, замість утверджувати в Україні демократичні норми, все ще борються за її незалежність.
Насамкінець іще одна деталь. Учасників форуму в кулуарах ловили люди, які намагалися дізнатися: чи існують служби працевлаштування або служби знайомств, які допомагали б українцям залишити Україну...
