Якщо запитати пересічного українця, що йому понад усе заважає у відносинах з владою, серед головних проблем обов’язково буде названо корупцію. Хабарництво перетворилося на головний сенс діяльності більшості чиновників усіх рівнів. Але саме в тому-то й річ, що не лише їхньої. Практично кожен з нас є корупціонером. Від пологового будинку до кладовища нас супроводжує корупція. Шоколадки, дарунки, послуга за послугу. «Ти — мені, я — тобі» — принцип, чудово засвоєний величезною кількістю наших співгромадян радянських часів. І нічого поганого українці в ньому не бачать. У крайньому разі самі собі завжди знайдуть виправдання: «всі так роблять», «так у нас повелося», «а як можна інакше?»
ПРИРЕЧЕНІ НА КОРУПЦІЮ?
Корупція на пострадянському просторі є, мабуть, одним з головних системоутворюючих чинників. Кругова порука корупції тримає суспільство, пронизуючи його від верху до низу, по вертикалі й горизонталі.
Мало того — в умовах засилля і в Україні, й у Росії «паралельної», тіньової, економіки, що дозволяє значній частині населення виживати, взаємодіючи з державою лише формально, корупція якраз здається терпимою і якоюсь зовсім уже «рідною». Мріючи про громадянське суспільство, про контроль над владою, ми, тим часом, не хочемо позбавлятися звички вирішувати все через підношення або взаємні послуги. Виходить, що немає у нас такої суспільної традиції. Українське суспільство залишається найкорумпованішим у Європі, за даними Transparency International. Невже вся справа в національному менталітеті або у «важкій спадщині радянського режиму»?
На жаль, корупція як явище (і бажання) незнищенна, бо її суть — у людському егоїзмі й прагненні забезпечити свої інтереси. Інша річ — як регулювати цей егоїзм і його неприємні прояви для соціуму. Корупція існує й у країнах з високим рівнем внутрішньої дисципліни та соціальної свідомості, в державах з традиційно жорсткою системою ієрархічних відносин. Німеччина та Японія, які часто наводять як приклад, також переживають корупційні скандали. Не кажучи вже про США. Але в цих країнах корупція гніздиться на верхніх поверхах влади й бізнесу. Там майже немає звичної нам побутової корупції, не існує тотальної системи взаємних послуг-зобов’язань і відповідної системи тіньових відносин на горизонтальному рівні суспільства, не кажучи вже про вертикальний зріз цього ж співтовариства (тобто про відносини влади й народу).
Корупцію часто називають породженням «азійського менталітету», маючи на увазі, що радянський менталітет — спадкоємець і наслідок цього «азійського», а нинішній менталітет значної частини пострадянських громадян — прямий спадкоємець радянського, якщо не він же, але за іншого суспільного устрою. Одними з головних рис такого менталітету вважають як беззахисність населення перед свавіллям влади, так і високий рівень кумівства на всіх рівнях соціальних сходів. Традиційна для подібних суспільств родинно-племінна традиція вимагає в разі успіху одного з членів родини або клану тягнути за собою вгору всіх членів. В умовах, коли відносини з іншими кланами можуть бути історично дуже напруженими, аж до загрози фізичного знищення, подібна опора на «своїх» здається цілком доречною. І чим архаїчнішим є суспільство, тим міцніша в ньому подібна структура відносин, і тим сильніше розцвітає корупція, що базується на все тому ж таки принципі «друзям — усе, ворогам — закон» або ж, узагалі, на неприкритому свавіллі.
Нескладно помітити, що українська влада всі 20 років йде саме таким шляхом. «Дніпропетровські», «любі друзі» й, нарешті, засилля жителів Донбасу за нинішньої влади — це свідоцтво саме такого «трайбалістського» походу в політиці. Корупція прямо випливає з подібного принципу формування й функціонування державного апарату. Проте ті ж таки азійські країни, наприклад, Японія та Південна Корея, дають нам й інші приклади — практично повної відсутності побутової корупції й хабарництва на рівні відносин населення з чиновництвом нижнього й середнього рівня. Так, ці країни явили світу серйозні корупційні скандали, але всі вони стосувалися світу великого бізнесу. У цьому плані Японія не відрізняється від країн Західної Європи й США, де культура повсюдного хабарництва та корупції відсутня, а населення вже декілька поколінь поспіль навіть помислити не може, що для отримання якихось благ і переваг слід ставати на шлях «підмазування».
АВТОРИТАРИЗМ — БАТЬКО КОРУПЦІЇ
Європа, звісно, теж не єдина. Середземноморські й скандинавські країни відрізняються від балканських, «стара» Європа у вигляді перших членів ЄС — від «нової» Європи у вигляді колишніх соцкраїн і т.д. Нинішні проблеми Греції й інших країн Середземномор’я свідчать, що історико-психологічні традиції й відмінності мають значення. Чим пізніше країна приєдналася до загальноєвропейського проекту, чим більшим був її рівень відсталості суспільних відносин, тим складніше їй подолати свої пороки, збудувати соціальну модель, вільну від корупції, непотизму, неповаги до закону тощо. Також можна зауважити, що в країнах, що розвивалися на основі протестантської етики, рівень корупції менший — там історично вищий рівень свідомості й працьовитості. А католицькі країни, особливо півдня Європи, так само, як і православні держави, більш схильні до цих пороків.
Напрошується висновок: чим менше країна має досвіду успішної демократії, тим більше вона заражена такою хворобою, як корупція. Чим зіпсованішим є державний апарат, чим відокремленішим він є від народу, тим живильнішим є середовище для корупції. Країни півдня Європи покінчили з авторитаризмом лише в 1970-х, колишній соцтабір вибрався з пут тоталітаризму на півтора десятиліття пізніше. Плюс на Балканах іще й десяток років бушували криваві війни, та й нині напруженість не скрізь зникла.
Але показовішим для України є якраз зворотний приклад — приклад Грузії. На наших очах країна, що колись відрізнялася високим рівнем корупції, зробила майже неможливе — за кілька років практично викоренила ту саму повсякденну корупцію й впритул підійшла до обмеження її у сфері чиновництва. Грузія була не просто членом соцтабору — вона була республікою СРСР. І її втеча від минулого просто приречена бути стрімкою. І вона вдалася. Але чому? Думаю, тому, що Грузія — невелика мононаціональна держава, де населення в масі своїй погодилося з курсом влади на європейські стандарти поведінки та єднання з цивілізованим західним світом. А влада Грузії не підвела громадян, що довірилися їй. Таким чином, два зустрічні «імпульси» завдали потужного удару по корупції.
Грузинський приклад свідчить, що корупцію можна побороти й можна зменшити до «безпечних меж». І тому говорити про «початкову» схильність того чи іншого народу до корупції — неправильно. Як і не існує якогось особливого менталітету, який заважав би успішно боротися з корупцією, якщо на те є одночасна воля населення й влади.
У ПОШУКАХ КАРАЛЬНОГО МЕЧА...
Україна ж як мінімум роздвоєна. Без розуміння вектора руху нашої країни (а євразійський вектор однозначно означає консервацію корупційної практики й навіть її посилення) боротися з корупцією за грузинським зразком неможливо. Без єдності народу довкола влади, готової, у свою чергу, до справжньої інтеграції в сім’ю європейських народів, нас чекає консервація найгірших проявів азіатсько-радянського менталітету.
Українці, яких «забила» радянська епоха і які досі не позбавилися надій на «сильну руку», вважають, що корупцію можна викоренити здебільшого репресивними заходами. Чергове розчарування в черговому «батьку нації» не надто міняє наші настати опитувань. З 28 до 30 червня 2011 року київський Інститут ім. Горшеніна провів опитування «Корупція в Україні». Підсумок опитування: 57,6% вважають найефективнішим заходом посилення відповідальності за корупційні дії (аж до розстрілів, за китайським зразком). 45,3% вважають, що треба реформувати судову систему, щоб суворо карати хабарників, а 39,3% пропонують підсилити контроль над чиновниками з боку суспільства. При цьому 13,2% вважають, що можна легалізувати найменш соціально небезпечні види хабарництва («презенти» лікарям, вчителям). 11,2% вважають головною панацеєю підвищення рівня самосвідомості громадян, 8,1% вважають, що треба надати правоохоронним органам додаткові повноваження.
Як бачимо, більшість сповідує заходи суто карального плану. Щодо контролю з боку суспільства — це добре, але незрозумілими є його механізми. А от узаконення «презентів» нагадує податок на хабарі в імперії Османа. Щоправда, хабарництво від цього там розцвітало ще більше.
ПОЧАТИ БОРОТЬБУ З СЕБЕ
Схоже, наші громадяни в масі своїй просто не розуміють, як можна досягти успіху в боротьбі з корупцією, не використовуючи розстрілів і конфіскацій. Тим часом, на Заході боротьба з корупцією саме полягає більше в превентивних заходах. Там пропагується законопокірна поведінка, а у нас культивується прагнення досягти свого за будь-яку ціну, обдурити, обійти, «зробити» сусіда, конкурента й т.д.
Тому, засуджуючи чиновників, ми повинні запитати себе, а чи готовий кожен з нас, потрапивши на місце цього чиновника або взагалі на місце людини, що володіє функцією вирішувати й забороняти, не проявляти корупційної поведінки, простіше кажучи, не красти й не збагачуватися? Ми повинні поставити собі й інші запитання: чи готовий кожен з нас не давати хабарів, не «прискорювати питання» шляхом неминучих дарунків і послуг? Чи готові ми до антикорупційного виховання наших дітей «з пелюшок», пояснюючи їм, що «так жити не можна»?
На жаль, на це у більшості обивателів готова все та ж відповідь: «у цій країні інакше неможливо». І бажаючих почати очищення від корупції з себе не видно. Що підтверджує все те ж таки опитування: 68,5% опитаних доводилося давати гроші й підносити дарунки людям, від яких залежало розв’язання їхніх проблем.
КОМЕНТАР
Андрій БАУМЕЙСТЕР,кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Київського національного університету ім. Тараса Шевченка:
— Чи існує в Україні на суспільному рівні неприйняття й засудження корупції? Боюся, що ні. Більшість людей переконана, що йдеться швидше про норму життя, про «необхідне» зло, яке, під певним кутом зору, виявляється не таким уже й злом. Це той випадок, коли ми можемо думати про себе що завгодно, але є речі, які свідчать за нас і проти нас. Не вдаючись до аналізу причин, які сформували таку ситуацію, можу запропонувати лише декілька коротких тез, що, сподіваюся, дозволять подивитися на проблему в ширшій перспективі.
По-перше, корупція є абсолютним моральним злом. Вона спотворює моральний світ людини з самого дитинства. То хіба може молодий хлопець стати справжнім громадянином, коли він знає, що батько або мати «влаштували» його в університет або на роботу? Знає, що його батьки користуються винятковим правом творити несправедливість і збагачуватися за рахунок неправди — наприклад, на посаді чиновника, судді і т.п.?
По-друге, корупція є абсолютним соціальним злом. Вона знецінює таланти й працездатність, деформує всі соціальні відносини. Припиняється робота «соціальних ліфтів», спотворюється соціальна ієрархія. Адже в нас високий рівень освіти й високий соціальний статус — це речі майже протилежні.
Нарешті, корупція суперечить навіть примітивному прагматизму, бо вона абсолютно нераціональна. Чи може кожен з нас сподіватися, наприклад, на пристойне медичне обслуговування, допускаючи корупцію в навчальних закладах? Напевно, ні. Ми сподіваємося, що нас через 10—20 років лікуватимуть якісь інші лікарі, що наших дітей вчитимуть якісь інші викладачі, а державні інтереси відстоюватимуть якісь кваліфіковані дипломати. Чи може хтось розраховувати на справедливе судочинство? Ні. І приклади можна множити. То де ж тут прагматизм? Це дивна надія на диво!
Корупція дійсно може бути ефективним засобом розв’язання проблем. Проте корупція ефективна в короткостроковій перспективі. А в довгостроковій перспективі вона призводить до глибокої деградації всіх сфер суспільного життя. Той, хто живе сьогоднішнім днем, не зможе збудувати нічого путнього.
Як нам виходити з такої ситуації? Вирішальним може тут бути лише зовнішній чинник — жорсткі вимоги європейських країн. Це дуже вразлива позиція. Боюся здатися банальним, але головні методи значного обмеження корупції (про подолання не йдеться — будьмо реалістами!) ми повинні виробити самі. Йдеться про те, чи хочемо ми поважати самих себе. Якщо не хочемо, то не варто скаржитися на долю й чогось вимагати від інших. Тоді треба просто сказати, що ми не заслуговуємо на право називатися європейською країною й не можемо вважати наше суспільство цивілізованим.
