На мій погляд, традиційні пояснення стагнації себе повністю вичерпали. Адже закиди на адресу «зажерливості» начебто «злісних олігархів», корумпованості владної вертикалі, бюрократизації економічної діяльності; — так само як і слізні бідкання з приводу надмірної вимогливості МВФ, примхливості та ошуканства транснаціональних інвесторів, непередбачуваності фінансових ринків — все це радше ситуативні пояснення. Все це — проблеми, з якими стикається кожна країна що розвивається, у своєму буденному економічному житті.
Наведені вище риторичні пояснення не торкаються фундаментальної дилеми, яку в Україні слід розв’язати раз і назавжди, перш ніж українська економіка впевнено зрушить iз мервого місця.
Перш за все, треба відкинути меншовартісні, найпростіші трактування української специфіки. Мовляв, ментальність у нас така нездара, тай годі:
1. Словенія, яка залишилася після краху комунізму з гіршими проблемами державо- та націобудування, ніж Україна, зараз мало не випереджає деякі європейські країни за багатьма показниками.
2. Злиденніша за Україну Польща початку 90-х прямує зараз до ЄС — обрала цей шлях, до речі, на відміну від Словенії (!)
3. «Закріпачені» олігархією чілійці складають зараз неабияку конкуренцію Сполученим Штатам у ніби «сателітному» для американців регіоні.
4. Китай, замордований упродовж років божевільними сталіністами, «зав’язав» на собі усі розвинуті країни планети настільки, що будь-який їхній ворожий крок стосовно китайського бізнесу миттєво призведе до світової кризи.
Я не дарма навів приклади таких різних суспільств — адже шляхи, якими вони йшли до перетворення на сучасні пост-індустріальні країни — діаметрально протилежні. Немає панацеї від відсталості, як і правильної відповіді на усі питання, — це той постулат, який так часто ігнорують нечисленні українські реформатори зі своїми викоханими та «єдино правильними» мікстурами для української економіки.
Чилі та Польща рушили у напрямку швидкої лібералізації торгівлі, залучення іноземних інвестицій, жорсткої (але не жорсткішої за Україну) монетарної політики. Китай, перед керівництвом «просвітленого диктатора» Ден Сяо Піна, спрямував колосальні державні кошти на модернізацію, використав наявність дешевої робочої сили, а також привабив масові інвестиції майже безподатковими зонами вільної торгівлі. Словенія провела надзвичайно соціально справедливу, інтерналізовану і безпрецедентно швидку приватизацію, зберегла старі та надійні експортні ринки. У чому полягає секрет успіху цих країн? У тому, що економічна еліта, урядова бюрократія та у двох випадках пересічний виборець та платник податків раз і назавжди порозумілися на тому, якою саме вони хотіли б бачити свою країну.
Символічне окреслення ця дилема в Україні отримала з вуст прем’єра Кучми шість років тому з трибуни Верховної Ради: «Скажіть мені, що ви хочете будувати?..» Чорним крилом ця так і не розв’язана дилема затьмарила усі перетворення попередніх років. Адже на це запитання ніколи не було надано чіткої та вичерпної відповіді. Фактом залишається те, що це питання є фундаментальним для нашої країни — тому що саме ця невизначеність і є системною причиною хиткості нашої стабілізації, загрозою нашої державності та повзучої деградації наших життєвих стандартів.
Існує тільки три стратеги розвитку, які українська владна та бізнесова еліта можуть обрати —якщо, звичайно, вони взагалі зацікавлені у своєму власному виживанні (перша) та збільшенні своїх нетіньових капіталів. Є, щоправда, і четвертий сценарій, який я розкрию наприкінці цієї статті — у межах якого ми вже багато років безглуздо тупцюємося.
Перша стратегія — це економічний лібералізм. Жорстка, але виважена монетарна політика, сприяння розвиткові вільної торгівлі, наголос на залученні транснаціональних інвестицій, збалансована бюджетна політика, радикальне скорочення присутності держави на ринку та згортання бюджетних систем. Переваги: швидкий економічний ріст на протязі певного періоду, модернізація певних секторів промисловості, можливе покращення ситуації з безробіттям. Недоліки: знищення великого та середнього національного виробника, цілковита залежність від транснаціональних інвесторів та коньюнктури світових фінансових ринків, розорення багатьох бюджетних систем. У двох словах: короткий період цілковитої самопожертви заради надії на подальше поліпшення, стрибок у непевне, але «світле» майбутнє. Це майже вдалося полякам та угорцям (причому дуже різними шляхами). Погано вдається чехам та словакам. Закінчилося розоренням для країн колишнього СРСР та повним крахом для деяких латиноамериканських та азіатських країн...
Друга стратегія — це наближений до абсолюту економічний націоналізм. Монетарна політика постійно пристосовується до інфляції, використовується для штучного підвищення купівельної спроможності споживачів та субсидій національному промисловцю та господарнику. Проводиться дискримінація імпорту, якнайможливіше розширення експортних ринків, наголошується пріоритетність бюджетних систем. Переваги: швидке формування класу власників, впевненість у майбутньому, захоплення певних постійних ринків, відносна незалежність від світових фінансових ринків. Недоліки: повільна динаміка росту, укріплення свідомості утриманства, певне технологічне відставання від країн розробників технологій, тривалий період олігархізації влади та монополізації ринкових відносин. У двох словах: «свій, своє, своєму», наздогонимо іноземців своєю ходою. Довго вдавалося Заходу та Латинській Америці, але перестало. Може спрацювати у Росії. Хоча ідея, звичайно, гарна...
Третя стратегія — це продуктивний симбіоз перших двох. Тривалий період «культивування» національного виробника, нарощування валютних ресурсів за рахунок існування паралельної економіки — зон вільної торгівлі, корективна виважена монетарна політика, бажане, але не фанатичне балансування бюджету, імпорт власне технологій, тривала дискримінація нетехнологічного імпорту, портфельні зовнішні інвестиції. А головне — створення жорстокої конкуренції на внутрішньому, закритому ринку. Потім — поступова лібералізація, керована інтеграція у відкритий світовий ринок. У двох словах — ніяких різких рухів, прийдемо на світовий ринок, коли нас там хтось буде чекати — «побудова капіталізму в одній, окремо взятій країні». Переваги: певна передбачуваність ситуації, усвідомлення необхідності рівноваги між соціальною справедливістю і комерційним інтересом; загальні правила гри, але тільки стосовно внутрішнього ринку, посередній, але пошвидчений ріст, технологічна модернізація, ріст купівельної спроможності, збереження кращих надбань державного соціалізму, знищення таких, що гальмують розвиток. Вдалося: Китаю, Південно-Східній Азії, поступово вдається Бразилії та Аргентині, дуже швидко вдається Словенії.
Сучасна українська економічна ідеологія, себто «четвертий шлях» — схожа радше на поганий сон. Монетаризм поєднується із декларованою підтримкою національного виробника, декларована підтримка бюджетних систем — із тихим їх секвестром нібито без утрати робочих місць, накопичування боргу заради підтримки бюджетних видатків, хаос у міжнародній торгівлі України, всевладна тінь у соціальному захисті, зайнятості та прийнятті рішень — все це лише зовнішні ознаки того, що «все змішалося у домі Облонських».
Перервана постійно «непередбачуваними» кризами динаміка гривни, стійкий напівріст—напівспад останніх років, заміна одних дотацій на інші, непрозорий механізм «переробки» податків у видатки, а над усім цим — нечувані об’єми економічної злочинності — все це наслідки тупикового контрпродуктивного «салату» українських дотеперішніх реформ — вибухонебезпечна суміш соціалізму, лібералізму та націоналізму.
Якесь просвітлення, здавалось би, мало з’явитися через оту прийняту програму «Реформи заради добробуту». Але придивимося до назви — ліберальні (!) реформи та добробут (читай соціальний захист, або суспільна економічна безпека) — речі несумісні. От якщо б «реформи заради заможності»...
Театр абсурду продовжується. Давнє «закляття» продовжує тяжіти над українською лібералізацією. І так триватиме, доки економічна еліта, урядовці, пересічні виборці та платники податків замість ворогування або тупикового компромісу не оберуть єдність та послідовність в окресленні одного з раціональних, продуктивних шляхів розвитку заради збереження державності та реального добробуту.
