У рамках всеукраїнської конференції, присвяченої проблемам політичної психології, відбувся круглий стіл на тему «Гаряча українська весна 2001 року». Провідні психологи запросили своїх колег — політологів і народних депутатів України — обговорити низку актуальних проблем, пов’язаних iз нинішньою політичною кризою. Зокрема, було розглянуто такі питання, як генезис політичного конфлікту, психологія його основних учасників і її вплив на розвиток подій. Крім того, було оцінено масштаби та суспільний резонанс політичного протистояння, його відображення в ЗМІ.
На думку головного редактора журналу «Політична думка» Олександра ДЕРГАЧОВА сьогоднішня криза в Україні є логічним продовженням внутрішньої напруги й суперечностей, які існують у державі довгий час. Разом iз тим, вважає політолог, криза не буде вирішена, поки суспільство не дізнається, що ж в історії з «плівками Мельниченко» правда, а що — вигадка.
Директор Інституту політики Микола ТОМЕНКО абсолютно переконаний, що «в Україні має місце класична політична криза», яка в контексті з урядовою кризою, що виникла останнім часом, рухається до суспільно-політичної кризи. Причиною такої складної ситуації в країні політолог назвав те, що протягом останніх років домінували «олігархічна», або фінансово-політична, та адміністративно-владна складові політичного режиму, в той час, як третя його складова — суспільно-політична — «була лише обрамленням режиму». Загострення конфлікту, на думку Томенка, пов’язане з появою уряду Ющенка. Абсолютно закономірним сьогоднішній конфлікт є також на думку доктора філософських наук, головного співробітника Інституту соціології Євгена ГОЛОВАХИ .«Українське суспільство вже протягом багатьох років живе в умовах тотальної аномії (безнормностi. — Авт. )», — вважає він. А оскільки за законами соціології «стан тотальної аномії не може тривати безкінечно довго, воно обов’язково приводить до якого-небудь результату». Якщо ж цей стан затягується, то це призводить до соціального конфлікту. На думку соціолога, «касетний скандал» і всі пов’язані з ним події стали спусковим гачком для того, щоб сьогоднішня ситуація сформувалася і виникла. Вона є викидом деморалізації, що накопилася, і характеризує основну масу населення України». Є. Головаха вважає, що «поки не буде подолано стан масової аномічної деморалізації, конфлікт буде мати різні форми, але він буде розвиватися».
Найкращим варіантом розвитку ситуації Головаха вважає «формування деякої третейської сили», тому що переконаний: «в рамках чинних суб’єктів конфлікту рішення навряд чи буде знайдене». Він відзначив, що Президент вже робить кроки в цьому напрямку. Такою третейською силою, на думку експерта, могли б бути суспільні ради, суспільне телебачення, незалежні ЗМІ. Якщо ж подібний механізм не сформується, то перспективи рішення цього конфлікту соціолог схильний розглядати песимістично. Тобто, на його думку, до наступних президентських виборів суспільство буде знаходитися в постійному напруженні.
Відомий іміджмейкер, автор книг iз паблік рілейшнз, завідувач кафедри Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Гергій ПОЧЕПЦОВ зауважив, що, розглядаючи й оцінюючи сьогоднішній стан у державі, потрібно зважати на існування двох моментів: «медіа-кризи» та «мета-рівня». «Медіа-криза» характерна тим, що «перекладає віртуальний інформаційний капітал у будь- який інший — політичний, економічний, збройний і т.д. Другим основним критерієм для «медіа-кризи» є аспект перейменуваня. «Медіа-криза» працює на те, щоб витягти супротивника на помилковий крок», вважає Г. Почепцов. Велике значення з погляду оцінки масової свідомості відіграє також існування «мета-рівня», де діють зовсім інші правила. Його неможливо збити фактажом. Наприклад, В. Ющенко на «мета-рівні» записаний — «Ющенко — голова Нацбанку, він розумний».
Розглядаючи психологію основних учасників конфлікту вітчизняні експерти, в основному, зупинялися на визначенні психологічного типу В. Ющенка. Можливо тому, що, як зауважив віце-президент Асоціації політичних психологів України Володимир РИБАЧЕНКО , «Ющенко, як ніхто, показав, що таке психологія в політиці. І Ющенко, як ніхто, показав, як погано, коли цей психологічний фактор не використати потужно». На думку Рибаченка, прем’єр допустився дуже багатьох політичних прорахунків, розгадку яких треба шукати саме в психології цієї особистості. Насамперед, «Ющенко, як політик, мав розуміти, що високий рейтинг (соціологічний. — Авт. ) — це небезпечно, і він одразу мав прийняти систему запобіжних дій, які дозволили б йому працювати з високим рейтингом». Також у «Віктора Андрійовича, — вважає психолог, — цього року проявилася певна монологічність свідомості». Помилковим кроком iз погляду його перспектив як політика також було названо те, що Ющенко в конфлікті не зайняв якоїсь певної позиції, і час від часу схилявся то в один, то в інший бік. «Події показали, — продовжив Рибаченко, — що Ющенко зовсім не вміє прогнозувати події, навіть тих, які стосуються його. Істеричність, розгубленість і нестриманість прем’єра в парламенті 19 квітня свідчили про те, що він був не готовий до такого розвитку подій». Наслідком такої поведінки, на думку політпсихолога, стало те, що «Ющенко був самотнім у політиці весь цей рік, і мабуть, якийсь час залишиться самотнім. Він не піде до когось — його підберуть. А риса лідера — це вести за собою, а не чекати, коли підберуть». Директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології Михайло ПОГРЕБIНСЬКИЙ вважає, що Ющенко виконав свою історичну місію саме завдяки типу своєї особистості — романтик iз сільським сприйняттям реальності. Тепер, на думку політолога, жоден прем’єр вже не матиме ілюзії, що він може існувати без співпраці з парламентською більшістю.
Однак, багато учасників дискусії керувалося у своїх перевагах не тільки результатами наукових досліджень, але й цілком конкретною політичною орієнтацією. Проте подібна двоїстість підходів до оцінки тих чи інших подій і осіб, на жаль, часто властива вченим-суспільствознавцям за злиденних часів. Навіть відомий американський психолог Кеннет Герген стверджував, що його колеги, генеруючи нові взаємодії в суспільстві, відсилають аудиторії ніби подвійне послання. В одному абсолютно безпристрасно констатують те, що є, а в другому, спираючись на власний запас цінностей і уявлень, непомітно формулюють, як має бути.
