Нещодавно Україну відвідала Сара БЛУМФІЛЬД, директор одного з найвідоміших музеїв світу — музею Голокосту в Вашингтоні. З часу відкриття Музею у 1993 році його відвідало понад 30 мільйонів людей, причому 90% з них — не є євреями за національністю. Вашингтонський музей Голокосту — один із багатьох меморіалів, що відкрилися після геноциду в часи Другої світової війни. Сьогодні про Голокост знає чи не кожен школяр, а антисемітизм засуджений у всьому світі. Це результат консолідованої позиції євреїв і їхньої спільної боротьби за свої права. Єврейська громада — одна з найбільших і найпотужніших у світі. Тож процесів, пов’язаних із єврейським питанням, історією та сучасністю цього народу, тим більше, коли антисемітизм все ще залишається неподоланим, у тому числі й в Україні, ще довго будуть на порядку денному світової спільноти.
У рамках робочої поїздки Сара Блумфільд побувала в Києві, Кам’янці-Подільському, Львові та Чернівцях. Напередодні її від’їзду з Києва до регіонів «День» зустрівся з нею.
— Пані Саро, розкажіть про мету вашого візиту до України.
— Мій візит до України має на меті кілька завдань. Я тут вперше, хоча переконана, що Україна — надзвичайно важлива країна, не тільки геополітично і стратегічно, а й в історії Голокосту. Я хочу краще познайомитись із роботою українських музеїв, бо напрацьовані зв’язки з ними ми вже маємо. Але, напевно, основне моє завдання — це вивчити можливість приїзду до України групи громадських активістів і волонтерів нашого музею наприкінці 2010 року. Для нас ця поїздка важлива. Серед американських євреїв є велика зацікавленість в Україні: як я вже казала, це важлива країна і в історії, і в сучасності Європи, тут існує потужна єврейська громада.
— Напевно, українські музейники також зацікавлені у вашому досвіді. Адже Музей Голокосту в Вашингтоні є одним із найбільш знаних музеїв пам’яті в світі. Що дозволило створити таку особливу ауру навколо нього?
— Багато людей задається питанням: чому взагалі Музей Голокосту постав у Вашингтоні — столиці Сполучених Штатів? Адже Голокост стався в Європі. Наш музей був створений для того, щоб донести до всього світу уроки Другої світової та попередити повторення подібної трагедії в майбутньому. Наша місія — через вивчення історії допомогти людям протистояти ненависті та підтримувати людську гідність у всіх куточках світу. І хоча трагедії такого масштабу як Голокост, напевно, з того часу в історії людства не траплялося, але ми досі бачимо жахливі речі, які відбуваються в Боснії, в Руанді, в Дарфурі...
Тож чому наших музей такий відомий? Експозиція побудована таким чином, щоб відвідувачі не сприймали її як звичайну музейну виставку. Експозиція зроблена так, що люди відчувають, що все це могло трапитися і з ними самими.
Проходячи залами музею, відвідувачі бачать, що під час Голокосту в різних людей були різні ролі. Хтось був виконавцем злочину, хтось став жертвою, більшість — просто спостерігала зі сторони... І тільки невелика частина людей ризикувала власним життям, щоб врятувати жертв. Звичайно, нам би хотілось, щоб відвідувачі, оцінивши досвід тих страшних днів і уявивши себе там, обирали для себе роль рятівників. Думаю, наш музей настільки популярний великою мірою тому, що це, швидше, музей гуманізму, а не музей Голокосту.
— Пам’ять про трагедію Голокосту стала для євреїв усього світу консолідуючим фактором. На жаль, протягом тривалого періоду українці не тільки не могли об’єднатися навколо пам’яті жертв Голодомору, ми навіть не могли дізнатися правду про цю страшну сторінку в нашій історії. Сьогодні українці тільки починають шлях усвідомлення, який уже пройшли євреї, й нам дуже важко доносити правду до світу. І хоча ми прекрасно розуміємо, що обставини у наших націй різні, все ж: чи маєте ви поради українцям в цій ситуації?
— Україна — ще дуже молода держава. Згадайте, ще зовсім недавно ви навіть не могли і думати про те, щоб говорити вголос про вашу нелегку історію. Голокост закінчився у 1945 році, а наш музей відкрився 93-го. Декілька десятиліть ми вивчали історію Голокосту, проводили дебати в наукових колах, писали наукові роботи... Я не експерт в історії радянського періоду, але я так розумію, що українці ще не мали достатньо часу для глибокого й різнобічного вивчення цієї проблеми. Ви тільки починаєте доносити до громадськості факти, які, можливо, суто психологічно декому важко сприймати.
Трагедія Голокосту увібрала в себе стільки болю, стільки страждань, стільки смертей і руйнувань, що ми щоразу дуже обережні в донесенні цієї теми, щоб не переборщити з сентиментальністю. Ми посилаємося тільки на задокументовані факти, які відходять від першоджерела. Ми вважаємо так: нехай факти говорять самі за себе. Історія геноциду настільки емоційно сильна сама по собі, що не потребує штучних посилень і додаткових епітетів. Ви, напевно, знаєте, що є чимало людей, яким кортить применшити трагедію Голокосту. І це тим більше вимагає від нас точності й обов’язкових підтверджень. В експозиції нашого музею немає нічого, що не можна було б перевірити за допомогою першоджерела.
— Тільки-но ставши Президентом незалежної України, у 1991 році в Бабиному Яру Леонід Кравчук попросив вибачення у євреїв від імені всього українського народу за ті тисячні жертви, які були принесені на території України й часом руками українців. Не дивлячись на це, зовсім нещодавно знову була розконсервована справа 89-річного Івана Дем’янюка, якого звинувачують у жорстоких розправах над євреями в концтаборах. Хто зацікавлений у тому, щоб знову розворушувати питання персональної відповідальності за нацистський режим?
— Ця справа була знову піднята міністерством юстиції США, оскільки Іван Дем’янюк перебував на території Штатів нелегально. Я так розумію, що в’їжджаючи до США, він подав неправдиву інформацію про себе. Але судову справу над ним веде Німеччина.
— То ж що, на вашу думку, цією справою німці хочуть продемонструвати?
— Я гадаю, німці дуже скрупульозні в тому, щоб усвідомити причини і свою роль в Голокості. Я не можу говорити за них і про те, що рухає ними в цьому конкретному випадку, але вони дуже ѓрунтовно підходять до освіти свого населення в питаннях Голокосту...
