Ось вже четвертий рік поспіль в Українському католицькому університеті проходить акція, присвячена пам'яті Олександра Кривенка — українського журналіста, який кілька років тому загинув у автомобільній катастрофі. Цього року з восьми претендентів на премію імені Олександра Кривенка рада експертів (а це коло львівських друзів Кривенка) вибрала шеф-редактора журналу «Фокус» Вахтанга Кіпіані. У попередні роки премії «За поступ у журналістиці» були удостоєні Сергій Рахманін, Володимир Ар'єв і Сергій Лещенко. Як завжди, премію вручив Андрій Садовий, один із засновників премії, а нині — мер Львова. Вітаючи Кіпіані, міський голова кілька разів промовляв слово «поступ», причому в його основному, громадянському значенні, і обов'язково пов'язуючи з ім'ям Кривенка — головного редактора багато в чому знакової для України газети «Поступ» кінця 80-х — початку 90-х років, називаючи поступ ідеологією, а Олександра Кривенка — ідеологом.
…Коли тільки виник задум вручати премії «За поступ у журналістиці», його організаторам хотілося, віддаючи данину пам'яті Сашку, робити це без тривіальності. Як зазначила почесний консул Канади у Львові Оксана Вінницька, традицією стало запрошувати прочитати «Лекцію свободи» імені Олександра Кривенка знаних публіцистів, або кого-небудь з його друзів, відступаючи від традиційного способу поминання тих, хто пішов від нас. Ідея таких лекцій виникла за зразком світової практики — шанувати пам'ять людей, життєві вчинки яких не лише заслуговують на повагу, а й вимагають наслідування, тобто дій. 2004 року з першою «Лекцією свободи» виступив Адам Міхник, редактор «Газєти виборчей» з Варшави. 2005-го своєрідною лекцією став перегляд фільму Святослава Новицького «Між Гитлером і Сталіним у II Світовій війні», випущений Україно-канадським центром документалістики (Торонто, Канада). У 2006 «Лекцію свободи» читала публіцистка Богуміла Бедріховська, директор Варшавського центру культури.
Цього разу «Лекцію свободи» імені Олександра Кривенка прочитав відомий тележурналіст, ведучий ток-шоу «Свобода слова» на телеканалі IСTV Савік Шустер, який аналізував день сьогоднішній і передавав власні відчуття: «Передусім відчуття глибокої тривоги, відчуття невизначеності й того, що я є частиною великого історичного експерименту. Я переживаю три шари історичного експерименту: живу в російському вимірі, тому що він поряд, і це експеримент, європейському вимірі, і тут також експеримент, і я живу в Україні, де відчуття тривожності й нестабільності присутнє, тому що це також історичний експеримент».
Аналізуючи нестабільно-експериментальні часи, в які нам випало перебувати, Савік Шустер наголошував на думці, яка проходить червоною ниткою у висловлюваннях багатьох людей: «Сьогодні не час філософів, сьогодні — час журналістів. У цьому я майже переконаний, і поясню чому: тому що завершення холодної війни і розпад колишнього світу, розпад тих координат, до яких ми звикли, привів нас до нової психологічної, а не лише історичної ситуації. Якщо ви завжди рухалися між двома полюсами, обираючи кожний для себе, оскільки не всі на Заході обирали Радянський Союз як мінус, для деяких це був плюс, і навпаки. Але все одно чорне і біле було визначене. А тільки-но цей світ розпався (а він розпався набагато глибше, ніж нам намагаються зараз говорити, він розпався на дуже велику кількість абсолютно різних одиниць), Європа загалом- то розійшлася зі Сполученими Штатами. НАТО — це суто оборонний союз, він, так чи інакше, захищає суверенітет і не більше того. НАТО не є якимось скарбом або джерелом ідей — це просто самозахист. А є Європейський союз, який відкрито конкурує — і економічно і ціннісно. І, як ви бачите, спроба написати єдину європейську конституцію — процес дуже складний, починаючи з преамбули, де треба говорити: хто ми? Ми — християнська цивілізація, ми — європейська цивілізація? І що нас всіх пов'язує? Ось зараз точаться дискусії довкола Туреччини, і якщо Європа вирішить прийняти Туреччину, ви уявляєте собі, наскільки зміняться цінності Європи, наскільки змінюється текст її конституції? Тому — це найглибший пошук самих себе — хто є європеєць? Чим він відрізняється від інших?
Світ став багатоманітним, і в ньому кожен шукає свою ідентичність, знаходячи або не знаходячи при цьому спільної мови з іншими. Але що треба і що має статися, так це те, що ми повинні навчитися розуміти один одного. Ми можемо жити поруч із сусідом, який нам не подобається, і ми повинні з ним жити, бо нема куди від цього подітися. І це — абсолютно нова ситуація в світі. Але супердержави, які поруч з нами знаходяться, але які на нас впливають, — Росія й Сполучені Штати — ще не зовсім це зрозуміли. Вони не зовсім зрозуміли, що треба розуміти інших, вони поки що бачать лише себе. І в цьому величезна історична складність для Європи, і в цьому складність для України, і в цьому — величезна роль журналістики. Україна сама проводить унікальний експеримент, і світоглядно ми це відчуваємо практично кожного дня, а я це відчуваючи кожної п'ятниці, Україна не об'єднана. Тому що те, що бачить і куди спрямовані сподівання західної частини України, не завжди порівнянні зі сподіваннями східної України. Чи поєднаємо це в один культурно-суспільний простір? Чи можна знайти якісь чинники, що об'єднають Україну, як що-небудь, що об'єднає, наприклад, Туреччину і Скандінавію?».
Його лекцію не всі сприйняли однозначно, бо відсутність знання Галичини відчувалася. Але львів'яни багато чого дозволили Шустеру — не бути компліментарним (коли й хто, виступаючи у Львові, на початку не віддав данину красі міста і не відзначив незалежні прагнення галичан?) Більше того, Шустеру дозволили говорити під склепіннями Українського католицького університету — святая святих — російською, і це стало свідченням інтересу до особистості журналіста і зрослої толерантності львів'ян.
Отже, трохи витягів, такий собі рецепт розуміння від Савіка Шустера:
«Україна стоїть перед тим самим запитанням, що й уся Європа, — хто є українець? Дивлячися збоку і працюючи в Україні два роки, я не можу не бачити глибинного процесу, але це — мій висновок і виходячи з цього я так будую свою роботу. Я розумію, що для мене найважливіше, що насамперед я — європеєць, потім щось інше. Я набагато менше вірю в національну освіту. Я давно, і це буде приємно чути присутньому тут мера Львова, вірю значно більше в приналежність місту, ніж у приналежність до національної держави. Тому що місто ближче — візуально, тактильно й тілесно. Ти його відчуваєш, за місто ти ладен віддавати дуже багато. Й ідентичність тут: я — львів'янин, я — флорентієць, я — москвич… Це значно легше вимовити. Але все одно, оскільки треба зважати на дійсність, треба відповісти: я — українець. Тому в моїй роботі дуже важливо будувати, а не роз'єднувати мости. Незважаючи на те, що програма побудована на конфліктах. Але коли конфлікт оголений — треба починати будувати мости і робити спроби разом зрозуміти, чим сьогодні є Україна, куди вона йде і хто є українець. Я в цьому сенсі переконаний: людина, яка стоятиме тут у травні 2107 року, тобто за 100 років, зробить це краще, зможе осмислити, що ж дійсно відбувалося. А зараз це можна відображати і намагатися будувати мости між сім'ями, які живуть в одному будинку, дуже ламкому, між іншим. І я думаю, що ідея свободи — свободи в широкому сенсі — тут важлива.
Що є свобода, що є абсолютна свобода і чи можлива вона? Чи свобода може бути тільки обмеженою. Ось один вислів часів давньої Греції: «свобода — це вино, що розладнує слабкі мізки, і тільки тривала звичка поступово привчає до сильних його доз». І от ми дивимося — це правда чи неправда?
П'ятнадцять років державі. В яких дозах цю свободу можна давати? Або це абсолютно невірно і ми живемо в зовсім іншу добу, коли свободу дозувати більше не можна? Я схильний відповісти, що сьогодні свободу дозувати не можна.
«Влада — це обов'язок, свобода — відповідальність.» Це вже ХVIII сторіччя. Вже тоді було зрозуміло, що свобода сама собою наразі не дає жодних гарантій, що суспільство буде конкурентоспроможним. І це, напевно, ключове слово. Тому що в момент, коли ми зрозуміємо, що суспільство буде конкурентоспроможним, ми розуміємо, що набагато важливіше, що в мізках людей, особливо молодих, і що мізки важливіші за будь- які матеріальні цінності. І лише суспільства, які це розуміють, починають виживати і прогресувати.
Альберт Камю: «Вільний той, хто може не брехати». Це абсолютно сьогоднішній вислів, тому що брехня очевидна тільки в епоху масових комунікацій. Брехня в минулі часи не була такою очевидною, тому що брехали, домовлялись у кулуарах. До людства дійшли тільки результати, які, в основному, були війнами. Зараз ми є свідками брехні, можемо відчути її, оцінити і, зрештою, не погодитися.
Афганська війна, напевно, була головним чинником падіння Радянського Союзу. Звичайно, були економічні чинники, були національно-визвольні, але я не думаю, що вони зіграли таку важливу роль. Важливу роль у самоусвідомленні імперії. Імперія була переможена. Це не важливо, що вона була переможена афганським рухом опору, який зовсім не був таким уже талібським, і я це знаю, тому що багато часу пробув в Афганістані. Вона не програла тому, що американці чи китайці давали зброю афганському опору (тому, що це смішно). Вона програла як цивілізація. Ця цивілізація, яку будували 70 з лишком років, не відбулася. І оскільки вона не змогла досягти якогось іншого рівня розвитку суспільства, як Сполучені Штати Америки, тому що вони були пов'язані цінністю свободи. Радянський Союз із цієї війни, замість того, щоб зробити стрибок уперед, розвалився. Країна розпалася, та ще й на такі шматочки, що досі не зовсім зрозуміло, що це і чому це.
... А закінчити лекцію мені хочеться думкою про Сашка Кривенка, якого, проте, я не знав. Приїхавши до Львова та поспілкувавшися з журналістами, я зрозумів, яку велику роль він зіграв у львівській, українській журналістиці й взагалі в суспільстві. Саме думаючи про нього, я можу сказати таке. Добре це чи погано, що ми сьогодні живемо в таку страшну добу нестабільності й історичного експерименту? Ви знаєте, що таке нестабільність? Стан, коли ти не можеш прожити ані дня, не подивившись або не послухавши новини. Наша професія дозволяє бути мобільніше, швидко адаптуватися, дозволяє пропонувати нові, порядні обличчя. Я розумію, що в політиці має пройти більше часу, поки прийде до влади покоління сьогоднішніх 30-річних, знадобляться для цього не одні вибори, навіть не знаю скільки, в тому числі й президентські... Саме тому я вважаю, що ми сьогодні можемо запропонувати суспільству щось відмінне від того, що йому вже багато років пропонують люди, які не зовсім (як би сказати, щоб не образити?), — не відчувають жодного просування вперед, того, що світ змінюється, ми змінюємось, і що вони повинні змінюватися, бо не можуть вже зі своїми колишніми принципами й відчуттям влади і власності керувати нами і вести нас не зрозуміло куди…»
