Касетний скандал викликав помітне пожвавлення інтересу західних ЗМІ та експертів до України. Знайомлячись з їхнiми оцінками та прогнозами, можна відзначити декілька моментів: хороша обізнаність щодо ситуаціi у нас в країні нерідко сусідствує з розхожими стереотипами, а позиція ЗМІ та західних «мозкових центрів» може дати уявлення про наміри урядів. У будь-якому випадку, якщо версія про іноземне походження касетного скандалу може оспорюватися, то думка про те, що ключові партнери України (США, Росія та Евросоюз) будуть використовувати політичну кризу в своїх інтересах — навряд чи. Як виглядає «сценарій для України»? Сьогодні «День» пропонує інтерв’ю з відомим західним політологом Збігневом Бжезінським, опубліковане в газеті «Ді Вельт» 17 лютого цього року, а також коментарі та оцінки українських експертів.
Збігнев БЖЕЗІНСЬКИЙ: Демократія молода, частина еліт корумпована
— Коли радикальні реформатори зазнали провалу, в Москві говорили, що Захід втратив Росію. Чи втратить Захід тепер і Україну?
— Ні, зрозуміло ні — Захід жодним чином не володіє Україною. Україна — важлива незалежна держава, яка бачить шанс на консолідацію суспільства в поєднанні більш тісної співпраці з Європою, а через неї і з США, з співпрацею і добросусідськими добрими вiдносинами з Росією. Зберігати рівновагу між двома цими завданнями нелегко, однак одне не суперечить іншому.
— Ви виступали з критичними зауваженнями стосовно того, що президент Росії Путін хоче зробити з України другу Білорусь. У чому ви бачите ознаки цього?
— Є немало ознак того, що Кремль хоче обмежити незалежність України. Один з інструментів — це придбання пакетів акцій промислових і енергетичних підприємств України. В енергетичному секторі Росія чинить тиск, нарівні з іншими планами щодо спорудження транзитного газопроводу в обхід України, який повинен забезпечити незалежність Росії при експорті газу. Робляться спроби забезпечити більш тісні зв’язки української армії з російською. Особливо навколо військового порту в Севастополі. Це могло б перешкодити співпраці Києва з НАТО. Однак раціонально мисляча частина російської еліти розуміє, що проковтнути Україну вже неможливо.
— Київ декілька років тому почав будувати власний трубопровід, який повинен доставляти каспійську нафту з Одеси в Польщу. Чому справа фактично стоїть на місці?
— Однією з причин може бути опір окремих кланів в Україні. Однак цей трубопровід приніс би велику економічну і політичну користь як Україні, так і Європі, а також, можливо, іншим нафтодобуваючим країнам. Чим більше шляхів доступу до сировини каспійсько-середньоазіатського регіону — тим краще для світової економіки.
— Які, на вашу думку, за нинішньої кризи шанси найпопулярнішого політика країни Віктора Ющенка?
— Ющенко — кращий глава уряду України за всі ці роки. Завдяки Ющенку, а також завдяки Президенту Кучмі Київ почав проводити деякі гостро необхідні реформи. Але демократія дуже молода, частина нових еліт корумпована. І в республіках колишнього Радянського Союзу ніколи не можна повністю виключити небезпеку сповзання в авторитаризм.
— Чому Україна є одним з найбільших одержувачів американської фінансової допомоги?
— Достовірно незалежна Україна сприяє створенню демократичної і більше орієнтованої на Європу Росії. Я думаю, що зараз Вашингтон продемонструє ще більш яскраво, ніж при президентові Буші-старшому, справжню зацікавленість Америки в незалежній Україні. Ми в Вашингтоні сподіваємося, що і Берлін з політичних та гуманітарних міркувань усвідомлює свою зацікавленість в майбутньому цієї країни.
— Чи повинен ЄС дати Україні, як і Туреччині, перспективу можливого вступу в цю організацію?
— Євросоюзу не треба зазделегідь відгороджуватися від яких- небудь країн. Україна — частина європейської цивілізації. Київська імперія, напевно краще — Русь — була такою ж частиною цієї цивілізації, як Візантієя та Рим. Питання в тому, чи дозволить політичний і економічний розвиток цієї країни інтегруватися їй в Європу з організаційної точки зору.
Валерій МАТВІЄНКО: «План Маршалла» чи «своя людина»?
— Американські президенти завжди виражали інтереси певних промислових і фінансових кіл і великого капіталу. Дж. Буш-молодший є яскравим представником інтересів військово-промислового капіталу. Звідси принцип, що визнаватиметься, — нагнітання ситуації для виділення коштів на подальший розвиток оборонного комплексу. Система ПРО — свідчення цього. В цій ситуації, звісно, необхідні об’єкти, навколо яких слід нагнітати обстановку. Звичайно, тема створення потужного українсько-російського військово-промислового комплексу та відродження сильного російського імперіалізму за допомогою України буде розхожим кліше.
Питання полягає в одному, як при цьому до нас ставитиметься Америка? Буде «підгодовувати» й створювати новий «план Маршалла» й показувати, як можна жити, не входячи до військових блоків, чи створюватиме умови для зміни влади на зручнішу для себе, поставить «свою» людину? Так чи інакше ця ідея існуватиме в пропагандистських цілях. По-друге, США ніяк не є найбільшим донором України. Взяти хоч б ті ж країни Латинської Америки, той же Китай, які фінансуються американцями набагато більше. Крім того, ці країни отримують необхідні умови для розвитку промисловості. Україні ж поки ніхто таких умов не пропонував, усе це на рівні обіцянок. Тому говорити про те, що ми дуже залежимо від американців, — не доводиться. До того ж, внутрішньополітична ситуація в Україні не дуже цікавить США. Американців, які в усіх своїх підходах керуються глобалізмом, Україна цікавить лише як зовнішній чинник і більше нічого. Тим більше, всім давно відомо, що права людини використовувалися американськими політиками як засіб, коли в тому чи іншому регіоні проявлялися інтереси великого капіталу. Сьогодні ми бачимо таку ситуацію з Україною. Адже ніхто не говорив про права людини до розмов президентів України та Росії «на тлі ракет». А реальність для України така: однозначно почнеться прискорений процес розвитку відносин з Росією. Такий розвиток відносин двох країн викличе неоднозначну реакцію країн Заходу, яка передусім буде спрямована на те, щоб посилити антиросійські настрої в Західній Україні, мобілізувати націонал-патріотів на здійснення психологічного тиску на Президента, аж до ескалації деструктивних дій для утворення Західноукраїнської республіки. Із цієї ситуації можуть виникати різні колізії.
Олександр ДЕРГАЧОВ: Захід відстає щодо розуміння, Росія випереджає щодо дій
— Наскільки мені відомо, пан Бжезінський вже коментував більш предметно ту ситуацію, що склалася в Україні. Маються на увазі ознаки політичної кризи та кризи влади. На цьому тлі це його інтерв’ю має, скоріше, характер абстрактного відставання від подій. Сьогодні стає досить зрозуміло, що без змін у системі влади держави, в політичній еліті Україна не має реальних європейських інтеграційних перспектив. Західні уряди досить реалістичні, досить прагматичні й готові працювати і з тією Україною, що є сьогодні. Але це можливо лише у формі стандартної співпраці, торгівлі, моніторингу ризиків, взаємодії в питаннях безпеки. Ми, до речі, останні два-три роки й спостерігаємо таку форму взаємодії. При цьому Україна втрачає партнерський потенціал і її шанси на інтеграцію в Європу зменшуються. Це має у своєму підгрунті як довгострокові, переважно об’єктивні причини, так і ситуативні, пов’язані з ситуацією у вищому керівництві країни. Йдеться про значне відставання України в рівні не лише економічного розвитку, а й в розвитку еліти. В Україні на сьогоднішній день немає досить дієздатної, європейськи орієнтованої еліти. Ми спостерігаємо це й у тому, що, декларуючи європейський вибір, керівництво країни, зокрема й уряд, очолюваний Ющенком, виявилося не в змозі серйозно просуватися у бік Європи. Тут навіть не йдеться про якісь довгострокові кроки, адже в України, на жаль, досі немає стратегії національного розвитку, яка означала б вхід у Європу. Не йдеться навіть про виконання спрощених зобов’язань, передбачених угодою про партнерство та співпрацю з ЄС. Йдеться про виконання короткострокових програм, які пропонуються Україні. І якщо ми можемо сьогодні говорити про якесь економічне пожвавлення й перспективи реформ, то слід розуміти їхню обмеженість, тому що без серйозних змін у сфері політики серйозні успіхи в економіці неможливі. Кажучи про прагматизм Заходу, слід мати на увазі, що там чудово розуміють, які вибори проходили тут і багато іншого. І без появи передбачуваної альтернативи Захід не зробить ніяких кроків, щоб допомогти, підштовхнути, прискорити політичні перетворення в Україні. Він обмежується висловлюванням своїх побажань, очікуванням, що теж є позицією. Але можна говорити й про те, що в цій ситуації з’явилися нові мотиви. Я маю на увазі й заяву Брюсселя та Держдепартаменту США й представника США в ОБСЄ. З’явилася серія статей про Україну. Наприклад, нещодавня стаття у «Вашингтон Пост» досить різка, вона свідчить про те, що на Заході ситуацію в Україні знають. Але для них вона залишається не зрозумілою за суттю й не дає можливості чітко визначити свою позицію та свої дії.
У такій ситуації Росія має набагато вигідніше становище, оскільки, на відміну від Заходу, вона може легко діяти в українських умовах, подібних до російських. І Росія, в черговий раз, виявляється вигіднішим партнером не тому, що ми стільки років були разом. І навіть не тому, що еліти дуже схожі, а тому, що Росія не вимагає від України ніяких реформ. Тоді як для співпраці із Заходом слід долати самих себе. І це є головною відмінністю між західним і східним вектором в українській політиці.
Вся вертикаль влади працює зараз лише на втримання влади. І Росія може легко скористатися слабкостями української влади, тоді як Заходу потрібна сильна влада, що забезпечує стабільність. У цій ситуації ми бачимо, як Україна втрачає свою ініціативу в зовнішній політиці. Й сьогодні наша країна марнує час. Поки з розвитку подій повністю виключається поновлення такої політичної стабільності, яка передбачала б підвищення ефективності влади та її зосередження на задекларованих цілях. Ситуація поділу суспільства на дві частини — за Президента й проти нього — є неконструктивною як для опозиції, так і для прихильників Президента. Прихильники Президента втрачають обличчя й забувають про свої програми. А опозиціонери не можуть діяти, доки не буде повернуто рух політичному механізму, оскільки сьогодні в нас реально припинено дискусії за суттю. Вони відбуваються на вулицях і в ЗМІ, але реального загальнонаціонального діалогу немає, його відклали «на потім», і це, звичайно, ускладнює діалог з Європою. Тоді як для Росії це не лише не перешкода, а й можливість реалізувати власні інтереси.
Євген ГОЛОВАХА: Між охлократією й авторитаризмом
— Слід погодиться зі Збігневом Бжезінським щодо того, що європейський вибір, який декларувала Україна, є виключно важливим для неї. І не лише для неї, а й для багатьох пострадянських держав, передусім для Росії. Я солідарний з Бжезінським у тому, що саме від позиції України у світі багато в чому буде залежати й те, якою буде позиція щодо Європи та світу й Росії, оскільки в певному значенні вже зараз у Росії дозріває інтерес до України не лише як до предмета можливої інтеграції, а й як до держави, яка має власний досвід самостійного пострадянського розвитку. Не випадково економічний радник президента Росії Ларіонов вже посилався на Україну, як на приклад позитивного досвіду розв’язання економічних проблем в умовах великого дефіциту енергоносіїв. Саме в цьому він бачить перевагу України в розв’язанні проблем виходу з пострадянської економічної кризи. Тому що в цьому значенні Україна продемонструвала не лише ті негативні риси, які властиво відзначати щоразу, коли про неї йде мова, а й позитивні. Зокрема, я повинен наголосити на таких явищах, як відсутність істотного погіршення міжнаціональних відносин в умовах економічної кризи (що властиво для багатьох країн світу і є майже закономірністю), як відмова від ядерної зброї, закриття ЧАЕС, як певне подолання кризового сповзання економіки в умовах подорожчання енергоносіїв.
Усі ці позитивні моменти трохи відзначаються й на Заході. Але такою є сучасна система глобальних комунікацій, що більшість нестабільних країн, які трансформуються, стають об’єктом підвищеної уваги у світі, лише якщо в них розвиваються внутрішньополітичні конфлікти, якщо вони переживають якісь важкі часи й катаклізми. І Україна тут не є винятком. Звідси й враження: Україна цікава світові лише у зв’язку з «касетним скандалом». Але з інтерв’ю з Бжезінським видно, що інтерес до України пов’язаний не тільки із цією справою.
Інша річ, що Захід виключно великого значення надає проблемі прав людини. І в цьому значенні нинішня політична криза є для Заходу приводом, щоб висунути додаткові вимоги до України. На Заході вже давно були серйозні зауваження щодо необхідності коригування в Україні ставлення до преси, свободи слова, деяких політичних рішень, які не вкладаються в практику, що дозволяє країні впевнено рухатися в напрямку до декларованого європейського вибору. Нині стурбованість Заходу пов’язана з тим, що Україна дійсно перебуває в більш нестабільному стані, ніж це було рік тому, тому що загроза пострадянського авторитаризму, що абстрактно маячив, яку ми спостерігаємо в багатьох країнах колишнього СРСР, уже досить серйозно замаячила й для України. Ця загроза є найсерйознішою для оцінки Заходом того, що відбувається в Україні. І в цьому значенні підвищена увага до нинішньої ситуації в Україні може бути виправдана. Оскільки нині всі політичні сили в Україні — й влада, й велика частина опозиції, що виступає проти влади, — однаково зацікавлені в підтримці Заходу. Зверніть увагу, що найменш активною політичною групою зараз є комуністи, які з самого початку відкидають будь-який вплив Заходу на перспективу розвитку України. Нині протистояння спостерігається не за ідеологічними мотивами, а за проблемами: буде в Україні свобода чи Україна стане охлократичною або авторитарною державою. Досі позиція Заходу була досить стриманою, бо Захід вважає найважливішим демократичне й правове розв’язання наявного конфлікту. Розв’язання цієї проблеми в правовому полі й буде реальним випробуванням для європейського вибору України.
А те, що серед західних матеріалів трапляється багато критичних, — це цілком природно. Будь-який внутрішньополітичний конфлікт, чи то в Україні, чи то в країнах Заходу, завжди стає предметом дуже серйозного критичного аналізу. Це ми знаємо за прикладом і Сполучених Штатів, і Франції, і ФРН, коли там виникали такого роду конфлікти між владою та опозицією. Далеко не завжди вони проходили безболісно для влади. Й цей досвід нам теж слід врахувати, не драматизуючи ні реакцію Заходу, ні реакцію українського суспільства на зникнення журналіста.
Олена КОЛОМIЙЧЕНКО: «Політичний скандал» — прикмета демократії
— В чиїх геополітичних інтересах розігруються нинішні події в Україні? З самого початку ЗМІ кажуть про дві версії: одні за лаштунками того, що відбувається, бачать Захід, а точніше — США. Інші стверджують, що за всім цим стоїть Росія. На підтвердження як тієї, так і іншої версії знаходяться аргументи і контраргументы. «Не знаю, який, але якийсь слід є», — сказав мені в інтерв’ю екс-президент Л.Кравчук. І справді, можна передбачити, що в Росії і на Заході є якісь групи впливу, які можуть бути зацікавлені в тому або іншому варіанті розвитку скандалу. Та подивiмось на все це інакше — західні країни, США в тому числі, мають фундаментальні принципи: відкритість суспільства, демократію, свободу слова, вільну конкуренцію. В цьому сенсі — і за великим рахунком — США і західне співтовариство загалом зацікавлені в тому, щоб і молода українська держава будувалася і розвивалася на таких же засадах. Ясно, що для Заходу неприйнятний диктаторський режим у будь-яких його формах. З.Бжезінський у своєму інтерв’ю стверджує, що «дійсно незалежна Україна сприяє створенню демократичної та більш орієнтованої на Європу Росії». І, навпаки, додамо, що демократична, відкрита Росія — внаслідок географічної близькості та історичних зв’язків — може сприяти демократичному й ліберальному зростанню України. Повернуся до слів З.Бжезінського: «Раціонально мисляча частина російської еліти розуміє, що проковтнути Україну вже неможливо». Тут варто навести ще одну цитату. Вона з програмної статті Г.Явлінського, надрукованої на сторінках російської «Общей газеты»: «Офіційна політика сьогодні — це, скоріше, спецоперація, при якій кажуть одне, думають інше, роблять третє і хочуть четверте. До речі, в результаті вийде п’яте».
«Політичний скандал» давно вже зайняв своє місце в ЗМІ. З нещодавніх скандалів нагадаю, як відображали мас-медіа скандал навколо екс-президента США Білла Клінтона, згадаймо також німецький скандал з «чорними партійними касами» навколо колишнього канцлера Німеччини Гельмута Коля, скандал і подальший суд у справі міністра закордонних справ Франції Ролана Дюма — теж колишнього, якого звинувачують у корупції на мільйони, скандальні викриття у Великій Британії Пітера Мандельсона. Зрештою, скандал, що розгорається зараз навколо міністра закордонних справ Німеччини Йошки Фішера, якого звинувачують у тому, що він у минулому був пов’язаний з лівими терористами, а на суді у справі терориста Кляйна подав невірні відомості. Перелік можна продовжувати довго. Так чи інакше, всі ці скандали найдокладнішим чином висвітлювалися в друкованих та електронних мас-медіа. Зрозуміло, публікації та повідомлення підігрівають температуру і впливають на громадську думку. Адже в тому й полягає завдання мас-медіа, щоб сприяти всебічному відкритому обговоренню того, що сталося. Чимало залежить і від інститутів громадянського суспільства. ЗМІ не виносять вердиктів — це прерогатива слідства і суду, тобто раніше, ніж буде вимовлене останнє слово, потрібен неабиякий час. А за цей час скандали встигають або затихнути й піти з перших шпальт газет, або — при появі додаткових фактів — розгорітися з більшою силою. Мої приятелі, західні журналісти, інколи кажуть, що коли одна газета або телеканал уже щось повідомили про якусь подію, то за цю тему неодмінно беруться й інші. Коли розгорівся скандал у Німеччині через те, що виявилося, що ХДС — партія, яку багато років очолював Гельмут Коль, — приймав анонімні пожертвування, в Німеччині не було жодного ЗМІ, який не обговорював би цієї проблеми. І це все цілком нормально. Про «чорні каси Коля» писали всі газети, незалежно від їх позицій та поглядів з інших питань. Для України все ускладнюється тим, що газети відображають не загальнополітичні погляди й позиції, а, скоріше, погляди й позиції своїх власників. Або наближених до них людей. Говорити про реальну незалежність мас-медіа в Україні поки важко.
Легше передбачати минуле, аніж майбутнє. Зрозуміло, що необхідне ретельне розслідування, відкритий для всього суспільства діалог влади і опозиції, роз’яснення щодо всього кола питань. Чи зуміють вони використати цю можливість, чи знову її втратять? І тоді справді вийде «щось п’яте» (кажучи словами вже процитованого Явлінського)…
Микола ТОМЕНКО: Ми вступаємо в період охолодження відносин із Заходом
— Нинішня політична ситуація значною мірою вплинула на імідж України у світі. І цей вплив, на мою думку, скоріше пов’язаний з тим, що європейські і західні структури, як і раніше, більше уваги акцентують на проблемах демократичних цінностей, стані свободи слова, розвитку демократії, системи політичного плюралізму. Щоправда, раніше цей підхід більше характеризував Раду Європи чи Парламентську асамблею Ради Європи, а тепер про це вже заговорили і США, і реальні країни міжнародного співтовариства. І коли з’явилися рішення, підписані міністрами закордонних справ, або заяви Євросоюзу, це свідчило про те, що образ України як молодої демократичної держави значною мірою в очах Заходу похитнувся.
Теж дещо змінилося євразійське бачення того, що відбувається в Україні. Якщо раніше мова йшла про політичні і ідеологічні декларації співпраці, то сьогодні політична і ідеологічна співпраця перенесена в площину неформальних домовленостей, в той час як економічні проекти стали документами, які зафіксовані конкретними угодами і вже почали реалізуватися. Ці зміни пов’язані з тим, що Росія та інші серйозні партнери України в СНД, враховуючи ситуацію, що склалася в Україні, почали боротися за український економічний ринок. І в деяких ситуаціях ця боротьба не приводить до реалізації національних інтересів України в економічній сфері. Тому можна говорити про певну нову комбінацію взаємин України у світі, де європейське співтовариство і західний світ здебільшого перевели відносини з Україною в політичну площину, в той час, як країни СНД попри неформальну політичну співпрацю на перше місце поставили економічні питання. Така нова конфігурація взаємин здебільшого наносить шкоду національним інтересам України.
Західні оцінки тепер стали набагато жорсткішими, ніж вони були протягом останніх десяти років. Тональність зауважень європейського співтовариства змінилася спершу після президентських виборів і особливо після проведення референдуму, а потім — після відомих політичних справ — «касетної» і «справи Гонгадзе». Не останнім фактором у цьому була також змінена тактика відносин із країнами пострадянського простору, яку запропонувала нова американська адміністрація. Усе це в сумі означає, що Україна фактично вступає в період охолоджених відносин із Заходом. Навіть попри те, що західні експерти в цілому адекватно оцінюють українські події.
Євген КАМІНСЬКИЙ: Ми не визначились, що ж таке «нацiональний» iнтерес
— Передусім, необхідно поставити собі запитання: чим визначається достоїнство тієї чи іншої держави у світі? Будь-який політолог вам відповість — наявністю в неї союзників. Чи є в України союзники? Гадаю, що переважна більшість політологів дасть негативну відповідь на це запитання.
Коли Україна стала незалежною, її чекало дипломатичне визнання багатьох країн світу, нас чекав світ. Для багатьох країн наша незалежність була якимсь подарунком. Здавалося, що нова держава принесе у світову спільноту націй щось нове, демократичне. Після цього пішли підтвердження цього у вигляді відносин стратегічних партнерств. Але потім, після початкового емоційного сприйняття України світовою спільнотою, ми почали втрачати свій позитивний імідж. Це пов’язано передусім з тим, що ми не визначилися спочатку, що ж таке національний інтерес. У будь-якої держави світу, яка може сьогодні назвати себе розвиненою, демократичною, зі стабільною ринковою економікою, на першому місці стоїть те, що називається національним інтересом. І якщо ви спитаєте у 10 наших керівників, скажімо міністрів або депутатів, що ж на сьогодні є національним інтересом України, гадаю, що відповіді будуть дуже різнитися. При цьому, якщо поставити те саме запитання, наприклад, американським конгресменам, то, гадаю, що відповіді будуть якщо не ідентичними, то, принаймні, дуже близькими. Далі, вступивши в стратегічне партнерство, ми брали на себе певні зобов’язання, які залежать від особливостей того чи іншого стратегічного партнера. У розвитку стратегічного партнерства ми мали враховувати й ці особливості. На мій погляд, ми цього не враховували. Наприклад, для США одним з найважливіших інтересів є непорушення прав людини. Чи можемо ми сказати, що в нас не порушувалися права людини? Вважаю, ні. Візьмiмо ЄС, з яким ми уклали Люксембурзьку угоду. Для того, щоб отримувати допомогу й підтримку, Україна мала постійно наближатися до критеріїв і вимог, які виробив ЄС щодо країн, які претендують на реалізацію Європейського вибору. За час після підписання угоди ми до цих критеріїв не наблизилися. Російській Федерації ми повинні виплатити наші борги, адже лише росіяни тривалий час давали нам те, що можна назвати реальною підтримкою. Інша річ, погано це чи добре. В ситуації навколо нашої країни сьогодні нашому керівництву бракує того, про що древні казали «влада дається для того, щоб нею користуватися». Мені здається, у нас влада не в тих, кому ми її довірили, й ми не знаємо, з кого питати.
Це і є ті головні проблеми, які слід розв’язати для того, щоб нас не лякало ні інтерв’ю З. Бжезінського, ні публікації в Financial Times, ні ставлення газети Washington Post, яка останнім часом дуже зацікавилася ситуацією в Україні, ні заяви про запланований візит держсекретаря Павела, котрий «розставить всі крапки над «і». Все це не лякатиме нас, якщо ми будемо мати чіткий національний інтерес і дотримуватися міжнародного права та європейських принципів. У свою чергу, ми не бачимо й не чуємо чітких, однозначних і прозорих заяв про ситуацію в Україні з боку вищих керівників західних держав. На мій погляд, незалежно від того, правий я чи ні, це може свідчити про те, що вони якимсь чином причетні до того, що відбувається в нас. Я не кажу, що вони причетні, але факти можуть свідчити на користь цього. Адже не можна офіційно не реагувати на те, що відбувається в країні, яку ви офіційно визнали стратегічним партнером. Це може свідчити й про те, що ми зовсім не цікаві й не потрібні, але в такому разі слід так і сказати або просто мовчати. Але мовчати в такій ситуації просто не можна, адже це велика політика, від якої залежать долі людей.
