Попри значною мірою ритуальні клятви у вірності демократичному шляху розвитку України (при цьому в потоці нестримних вихвалянь народовладдя часто можна зустріти посилання на вельми модний зараз вислів Черчілля: «Демократія — це найгірший спосіб державного управління,.. якщо не брати до уваги всі інші способи»), попри так само ритуальні прокльони на адресу демократичних засад як таких — тим не менше, доводиться визнати, що суть цих засад, сприйнятих не суто формально, а за їхнім духом, за змістом, все ще залишається для суттєвої частини українського суспільства «таємницею за сімома печатками». Запитаємо себе: чи усвідомлені нами повною мірою внутрішні суперечності, притаманні кожній, навіть тисячу разів демократичній системі (між іншим, саме ці суперечності, поряд із незрілістю відповідних інституцій, і становлять основу тих ризиків для існування демократії, тих викликів, що ми перед ними стоїмо)? А з іншого боку: чи усвідомлена українцями абсолютна безальтернативність, незамінність демократії — адже тільки ця система самоорганізації суспільства дає зрештою людям можливість ставати відповідальними громадянами своєї країни, можливість відчувати себе Людьми, а не убогими гвинтиками «машини»?
Зрозуміло, що ці питання набувають особливого значення перед загальнонаціональними виборами президента України. Варто згадати (аби оцінити складність проблеми), що Альбер Камю, який трагічно загинув у автокатастрофі 50 років тому, порівнював життєво необхідну працю відтворення й відновлення демократичних ідеалів у кожному новому поколінні з пекельною (проте не абсурдною) працею Сизіфа. Саме про це коло проблем іде мова у бесіді кореспондента «Дня» з професором Сергієм КРИМСЬКИМ, визначним українським філософом, доктором філософських наук, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, багаторічним блискучим автором і другом нашої газети.
— Глибокошанований Сергію Борисовичу! Очевидно, варто почати нашу розмову з екскурсу в історію, адже витоки, коріння демократичного устрою суспільства, так само як і етапи складного розвитку основ народовладдя, відомі далеко не всім нашим читачам. А без розуміння цих витоків нелегко збагнути, чим же є демократія взагалі...
— Проблема демократії своїм корінням сягає початку цивілізаційного процесу всесвітньої історії. Як відомо, цей процес почався з виникненням держави; саме її поява створила новий цивілізаційний аспект — аспект політичної історії, яка має різні форми правління та суспільного устрою. Серед цих форм суспільного устрою особливого значення набула демократія, з якої, власне, Маркс і Енгельс і починали утворення нових форм життя відносно суспільств та філософії Європи та Сходу. До речі, треба відзначити, що головним для родоначальників марксизму було не формаційне поділення історичного процесу (як це й досі вважається). Адже в тих п’яти формаціях, на яких наголосив Плеханов у «Марксистській спадщині», є багато спірного. Головним же є поділ на суспільні формації Заходу та Сходу з різними варіантами переважання тієї чи іншої організації соціуму, якими, власне, і визначалася, з погляду Маркса, всесвітня історія.
Отже, з його погляду, першим виявом європейського суспільного ладу були античні поліси (насамперед суспільний лад Афін), які, звертаючись до античних держав Пелопонесу, запропонували їм створити «морську касу», тобто сплачувати Афінам гроші, на які ті будуватимуть флот і захищатимуть античні міста від перської загрози. Саме з цього і почалася та система суспільного буття, яку ми зараз називаємо європейською цивілізацією.
Надалі, як відомо, Аристотель, який був вчителем Олександра Македонського, запропонував йому розповсюдити цей устрій на весь світ, що й намагався здійснити в своїх завоюваннях великий полководець. Але після його смерті виник специфічний синтез азіатського способу життя з афінською демократією, який, власне, був вже не демократією як такою, а початком еллінізму (специфічний синтез Заходу та Сходу).
Згодом, з появою капіталізму і з виникненням торгових міст типу Ганзи та Новгорода, перемагає знову європейський спосіб буття. І російська історія, якщо ми її проаналізуємо, надалі розвивається таким чином, що відбулася Лютнева революція, варіант якої, запропонований Тимчасовим урядом, став перемогою європейського способу життя в Росії. Але надалі, починаючи з жовтня 1917 року, маса солдатів у «сірих шинелях» повернула розвиток Росії в бік східноазіатського способу життя. Саме це передбачав Маркс, вивчаючи російську мову, бо вважав, що «в особі Росії Схід помститься Заходу».
— До речі, давайте уточнимо: а що ж, власне, таке азіатський (східний) спосіб суспільного устрою, і що таке спосіб демократичний, європейський?
— В уточненому варіанті під східним способом життя Маркс мав на увазі державну власність на засоби виробництва, вирішальну роль держави та селянства. В найбільш повному варіанті такий спосіб життя свого часу, у середині ХХ століття, був започаткований китайською революцією.
Що ж стосується європейського способу буття, то він визначався домінуванням принципу індивідуалізму в політичному житті та приватною власністю. І, насамперед, принципами та ідеєю демократії.
Повернімося до історії. Демократія, як відомо, виникає в античних полісах, де всі люди особисто знали одне одного, завдяки чому стала можливою пряма демократія — пряме залучення достойників до урядової діяльності. Але з ускладненням суспільного буття, і особливо після повалення абсолютизму під ударами Французької революції, виникло непросте завдання: знайти засоби залучення народу до законодавчої та урядової діяльності. До речі, таке залучення обѓрунтував Руссо, висунувши ідею делегування представників народу як депутатів суспільної думки.
— Однак це було новаторське, суперечливе завдання. Очевидно, якраз тут і крилися ризики для демократичного устрою, небезпечні виклики для свободи?
— Дійсно, тоді й виникло багато суперечностей, що були пов’язані з ідеєю рівності всіх людей та їхньою особистою незалежністю від різних політичних течій. Тому сам засновник теорії демократії Руссо вигукнув: «Демократія розрахована на богів, а не на людей!» — адже люди завжди опиняються під такою державною владою, яка більшою чи меншою мірою, але неминуче далека від досконалості, бо людині властиво помилятися.
Отже, була усвідомлена головна суперечність усякої демократії — між конституційною більшістю та керуючою меншістю. Тобто виявилося, що демократія породжує, всупереч самій собі, ту меншість, яка займає домінуючу позицію в урядових установах. З’явилась і суперечність між науково обѓрунтованими рішеннями та рішеннями, що ухвалені за правилами більшості. Такі рішення, як відомо, найлегше втілюються у реальність, проте самі по собі є дуже небезпечними. Вже Платон іронізував над такими рішеннями, запитуючи: «А якщо в меншості будуть мудреці — як бути тоді?»
Проте ще більш істотною для долі демократії виявилася та обставина, що рішення, які приймаються за правилами більшості, можуть бути дуже радикальними («крайніми») через анонімну безвідповідальність тих, хто ці рішення ухвалює. Адже той, хто голосує, завжди виправдовує себе: «Я не є винним — я дію як усі». Більше того, рішення за правилами більшості безпорадні там, де йдеться про унікальні та нестандартні ситуації; такі рішення не є чутливими до алярмічних (небезпечних) обставин. Крім того, вони є неплідними там, де йдеться про моральні та естетичні ситуації. В таких випадках найбільш ефективними є індивідуальні думки представників меншості.
— Тобто погляди меншості не лише визнаються суто номінально, а й поважаються й, що головне, реально й вагомо враховуються на всіх рівнях — аж до найвищого державного?
— Справа в тім, що в сучасному світі демократія трактується в напрямі врахування думок меншості, в першу чергу тих, хто орієнтується не на посередні, «нейтральні» рішення, а на нестандартні ситуації. Відповідно, зараз демократію можна визначити як політичне забезпечення прав особистості. Тим самим у системі сучасної демократії на передній план висуваються принципи плюралізму, свободи, правової держави та толерантності.
Останнє є особливо важливим, адже толерантність передбачає розуміння іншого, а розуміння означає, що ти включаєш думку іншого до власного досвіду, «перекладаєш» її на мову свого життя. Власне, як вважається в філософії сучасного постмодернізму, людина була відкрита в ХХ столітті, коли відкрили позицію «іншого» і стали враховувати цю позицію — це стала робити кожна людина, яка контролює власну свідомість і обмежує власні гріхи. Саме тому Томас Манн вважав, що «усяка критика є прихованою ніжністю», і тільки така критика є дієвою. Тут і виникає той загальновідомий, але мало застосовуваний принцип діалогу в трактовці Сократа, що передбачає не знищення опонента чи доведення брехливості його позиції, а доведення тези, що учасники диспуту належать до однієї й тієї ж самої істини, яка є для них однаковою верховною цінністю.
Поза врахуванням принципу толерантності та методики діалогу будь-який пріоритет рішень за правилом думок більшості є орієнтацією на ті посередні позиції, в яких думка експертів співпадає з думкою профанів. Але насамперед ще більш загрозливим є те, що саме підготовлену та керовану більшість, як правило, використовують деспоти для нав’язування тиранії, коли замість демократії ми одержуємо специфічну «демоспотію», коли демократична риторика насправді приховує тиранію, як це було за Сталіна.
Власне, вже в античності ми бачимо такі варіанти поєднання демократії з рабством. Це було притаманно і політичному розвитку американської демократії. Ми вже не кажемо про мусульманську «риторику демократії».
— Про які ще приховані загрози або виклики демократії в сучасній Україні ми мусимо говорити?
— Ще більш небезпечною є незріла демократія, з якою ми, на жаль, зустрічаємося в українському суспільстві та парламенті. Адже така демократія найлегше сполучається з охлократією, більше того, з тією диктатурою «мітингової стихії», яку в 1918 році критикував ще Ленін.
Торкаючись цього питання, всесвітньо відомий російський вчений, правник часів післяжовтневої діаспори П. І. Новгородцев писав у 1920-ті роки: «Нерідко гадають, що проголошення всіляких свобод і всезагального виборчого права має саме по собі деяку дивовижну силу спрямувати життя на нові шляхи. Насправді те, що в таких випадках чиниться в житті, звично виявляється не демократією, а, дивлячись на хід подій, чи олігархією, чи анархією, причому у випадку анархії найближчим етапом політичного розвитку стають найсуворіші демагогічні деспотії».
Ми не можемо не погодитись із нашим земляком, донеччанином паном Новгородцевим. Адже не тільки незріла демократія, а й найсучасніші системи так званої «ліберальної американської демократії» хибують на дуже небажані наслідки. Соціологи відзначали вже той парадоксальний факт, що в США зростають, причому у прискореному масштабі, злочини проти особистості. Йдеться про те, що нерідко трапляються невмотивовані злочини, що не мають на меті фінансові міркування або ліквідацію реального суперника. Невідомо, чому людина купує рушницю з оптикою, вилазить на висоту й обстрілює перехожих. Дослідження показали, що такі шокуючі випадки є типовими для сучасної ліберальної демократії та є породженням непродуманої демократичної агітації. Громадянам із дитинства навіюють думку, що кожен може стати президентом. Але люди не є рівними, і така мрія, як правило, не здійснюється. Тоді люди під владою неконтрольованої ліберальної демократії починають вважати, що держава обдурила їх, і вдаються до помсти суспільству. Це, власне, й призводить до того, що американці починають обмежувати владу ліберальної демократії.
— Чи можна зробити з ваших слів аж занадто далекосяжні песимістичні висновки щодо майбутнього демократичної системи?
— Ні. Незважаючи на всі ризики демократії, вона все ж таки залишається головною стратегією сучасного цивілізаційного розвитку. Тільки необхідно пам’ятати, що нам треба орієнтуватися на компенсаційну єдність рішень більшості з урахуванням позицій меншості. Переважна більшість сучасних держав, країн ХХІ століття, приймає саме демократичні норми свого розвитку, і це стає тенденцією, що посилюється з соціально-політичним прогресом людства. Це визначається тією важливою обставиною, що демократія, які б дорікання ми до неї не висували, є єдиним способом протистояння жорстко ієрархованим соціумам.
— Що це за соціуми? Не могли б ви розгорнути думку і розповісти про них докладніше?
— Маються на увазі соціальні ієрархії, типові для організації суспільства в Радянському Союзі. Істотний недолік таких соціальних систем полягає в наступному. Якщо конкретна людина пише, наприклад, звіт про свою діяльність, то вона підсвідомо трохи покращує той стан справ, про який звітується. Установа, де вона працює, в свою чергу, на новому рівні ієрархії, теж трохи покращує реальність. Відповідно діють й ієрархічні рівні, що пов’язані з конкретним містом, селом, навіть республікою. В результаті з підвищенням рівня ієрархії підвищується й «коефіцієнт брехні» — таким чином, що наверх уже виходить чиста брехня. Більше того, жорстко ієрархізоване суспільство починає потребувати брехні.
Скажімо, Хрущов свого часу чудово знав обмежений термін вагітності корів і прекрасно розумів, що не можна, як рапортував перший секретар Рязанського обкому КПРС Ларионов, за рік у сім разів підвищити масштаб тваринництва (насправді, він просто закуповував тварин у сусідніх областях). Але Хрущову потрібний був «маяк», «зразок», з якого можна було брати приклад. Ларионова нагороджували всіма можливими орденами, а закінчилося це самогубством невдалого керівника.
Отже, протиотрутою таких вад суспільства жорсткої ієрархії може бути тільки демократія з її концепцією місцевого самоврядування та регіонального розвитку.
— І яким же, на вашу думку, є стан нашої рідної, вітчизняної демократії?
— Власне, такі проекти демократії обговорюються, навіть втілюються в розвитку сучасної України. Проблема полягає, проте, в тому, що українській демократії потрібно ще багато часу, щоб розвинутися до рівня сучасних західних демократій, при всіх їхніх недоліках. Адже в Україні ще півтора століття тому було рабство, навіть продавали людей — а теперішні громадяни ще не завжди навчені правильно переходити вулицю. Це тим більш прикро, що в нашій країні є солідна демократична традиція, що була пов’язана з виборністю посад (особливо церковних), не кажучи вже про боротьбу козацтва проти будь-якого абсолютизму і навіть євразійства.
Виділяється з погляду вивірених норм демократії та демократичних вимог, система англійського парламентаризму, досвід якого нараховує 400 років суспільного розвитку. Ще відомий англійський філософ Гоббс мотивував цей розвиток необхідністю приборкання ворожнечі людей, свого роду «війни всіх проти всіх» у вигляді страшного біблійного звіра Левіафана.
Стикалися з цим звіром і українські державотворці, коли після епохи Руїни шукали подолання хаосу в країні на шляху затвердження проекту «Республіки Духу» (визначення Сковороди) та створення конституційного ладу (Конституція Пилипа Орлика та концепція синтезу європейської й східнослов’янської культури — Ф. Прокопович, П. Могила, П. Конашевич-Сагайдачний та інші представники козацької інтелігенції, досвід якої є повчальним і в сьогоденні з погляду боротьби за свободу).
— Ви згадали досвід англійської парламентської демократії, який нараховує вже чотири сотні років. Чи має Україна шанс у своєму просуванні до демократії бодай трохи скоротити цей термін?
— Маємо підстави для сподівань. Адже чотирьохсотрічному процесу формування європейського парламентаризму пасує не менш довга, вікова традиція спростування абсолютизму в Україні. А це дозволяє сподіватися, що виховання демократичної культури в соціальному житті України може бути успішним завдяки залученню інтелігенції до цієї справи на широкій суспільній основі. Саме таким чином розвивалася національна демократія в Чехії, Швейцарії, Польщі, країнах Балтії.
