Важко на рідних просторах знайти інше таке місто, де влада так само безоглядно віддалася б виборчій кампанії на стороні одного з кандидатів, як Севастополь. Тут одразу ж відкинули будь-які «фігові листки», часто агітуючи за свого обранця, просто не вилазячи з керівного крісла. На мітинги на його підтримку збирали організовано по установах і підприємствах, ЗМІ були «мобілізовані і покликані». Методична «мочиловка» неугодного претендента на посаду президента України почалася ще взимку 2004 року, а вже влітку досягла апогею. Причому антиющенківська пропаганда легко та невимушено перейшла в антиукраїнську. Деякі місцеві листки повідомляли читачам: «Якщо ти за Росію, голосуй за Януковича!» Про те, що взагалі-то обирають українського президента, якось забувалося… Віктора Федоровича в Севастополі вітали великою кількістю російських державних прапорів і певною кількістю українських. Заради такого світлого свята в школах скорочували кількість уроків, відправляючи учнів на урочисту зустріч «самого». Дітки радісно повідомляли, що їх відпустили раніше, що вони «за Януковича», бо не хочуть, щоб «Крим дістався татарам», якщо переможе «поганий дядько Ющенко». Як кажуть, тріумф інтернаціонального виховання по-севастопольськи. У поштові скриньки кидали так звані «Листи Віктора Ющенка кримськотатарському народу», досить грубо зроблені фальшивки з розрахунку на середню кримську дрімучість (хай пробачать земляки такий вислів кримчанинові в 9-му поколінні). У цьому тексті з неприємним запахом опозиційний кандидат нібито закликав «спільно з татарами виселити росіян із Криму» й обіцяв їм, тобто росіянам, вельми сумну долю, одночасно закликаючи їх… не голосувати за себе. Усе це зловмисне марення, втім, справило враження навіть на людей із вченими ступенями. Адже подібні страшилки більш-менш активно продукуються і поширюються в місті та Криму протягом усіх років незалежності України за цілковитої байдужості та бездушності «компетентних органів», хоча кримінальної відповідальності за роздування міжнаціональної ворожнечі ніхто не відміняв. Але ось що симптоматично: жоден такий «Лист» не потрапив у поштові скриньки декількох севастопольських будинків, де компактно проживають кримські татари. Творці та розповсюджувачі безпомилково точно вичислили, де їхню фальшивку негайно викриють. У місті свідомо та цілеспрямовано роздували антиукраїнську і антитатарську істерію. Медіа- пул, контрольований відомим виборчим штабом, ліпив із прихильників Ющенка таких собі «виплодків пекла», «ворогів роду людського», «фашистів», «нацистів», «русофобів», «агентів католицької реакції», «ставлеників світової залаштунковості» тощо. Терміново виникла в зв’язку з виборами місцева газета «На самом деле» накладом у 100 тисяч примірників (на місто з населенням у 380 тисяч), яка публікації про Ющенка рясно обмальовувала нацистською символікою. Газета «Русский Севастополь», яку друкують у друкарні Чорноморського флоту Російської Федерації, надала свої сторінки для агітації проти Ющенка громадянинові Росії, експерту Інституту країн СНД Кирилу Фролову, який видав отакий «компромат»: «…У команді Ющенка у фракції «Наша Україна» ми можемо побачити Лілію Григорович, яка брала участь у штурмі кафедрального собору в Івано-Франківську та в побитті залізними прутами православних священиків. Це був рік 1992». Хоч як силкуюсь, не можу собі уявити пані Лілію з залізним прутом у руках, яка ще й когось б’є. Цей самий експерт порадив Януковичу в разі приходу до влади розгромити Київський патріархат, одночасно поплакавши з приводу тяжкої долі «канонічного православ’я»: «Усе залежить від результату президентських виборів. Розкольницькі угрупування існують на Україні тільки завдяки підтримці політичних сил, які асоціюються з Віктором Ющенком. Досить припинити їх підтримку, й угрупування розсиплються протягом кількох місяців. Треба пригадати досвід Болгарії, де влада ліквідувала розкольницький «патріархат» за лічені хвилини. В Україні це зробити ще простіше…». Принагідно зауважу, що перспективи російсько-української співпраці будуть цілком безрадісними, якщо до формування української політики Москви виявляться причетними такі «експерти» й агітатори на українських виборах, як Кирило Фролов.
До речі, подібне, хоч і не в передвиборній концентрації, виливалося на голови севастопольців при цілковитому «непротивленні» офіційного Києва всі 13 років незалежності України. Чи варто дивуватися результатам? Новій владі доведеться вирішити складне і надто важливе для існування країни запитання: як забезпечити максимальну свободу слова й одночасно захистити державу від підривної пропаганди та психологічної війни на знищення.
Цілий рік (уже після багаторічного збагачення добривами ідеологічного ґрунту) севастопольцям прищеплювалася маніхейська свідомість, коли людей привчають бачити лише чорне і біле, коли світ розколений на «синів світла» і «синів пітьми», коли на одному полюсі сконцентроване все світове добро, на іншому — все світове зло.
Великі міські начальники чомусь вирішили, що будь-якою ціною «продавлять» свого кандидата, і тепер певною мірою шоковані. А вкрай збуджене ними населення переживає щось на зразок болісного похмілля після багатоденного політичного «запою» та важкого отруєння пропагандистською сивухою.
Утім, шок не заважає місцевим керівникам відчайдушно боротися за свої начальницькі крісла. Чимало спостережливих севастопольців стверджують, що різноманітні антиукраїнські мітинги в місті, в тому числі й ті, де співає соло найпрогресивніша соціалістка, зовсім не є наслідком спонтанного народного волевиявлення. Це політтехнології чиновників, підказані інстинктом номенклатурного самозбереження. Полякати Ющенка, полякати Київ, державу можливими бунтами, щоб і надалі творити те, до чого приохотилися за багато років. А крім того, насуваються парламентські вибори, дуже хочеться реваншу, тому надто необхідно зберегти командні висоти…
Глава Севастопольської міської державної адміністрації Леонід Жунько, тепер уже колишній, який встиг відвідати Северодонецьк і виглядати там з-за спини Ю. Лужкова, на прес-конференції давав своєрідний «месидж» Києву та новому Президенту. Відзначивши, що його доля перебуває в руках глави держави, він, утім, робив «тонкий натяк»: «Усе вирішуватиме новий Президент. Проте він буде змушений зважати на думку городян». А городяни — тут як тут, на мітингу, мов легендарний «рояль у кущах».
Ще один «герой» Северодонецька, глава податкової адміністрації Севастополя Валерій Саратов, помічений на виборчих мітингах, поспішив заявити, що він не закликав створювати міжрегіональний центр у Харкові, куди переказуватимуть податки. І що він не говорив на мітингах нічого негожого для державного службовця. Виявляється, він навіть завбачливо записував усі свої публічні виступи. Оце школа фіскальної служби!
Найбільш осудну та розумну позицію зайняв голова міської ради Валентин Борисов. Прихильники екс- прем’єра часто закидали йому за стриманість і мовчазність. Так, на відміну від інших міських вождів, сорочку він на собі не рвав, політичною агітацією не займався. Це викликало подив завзятих агітаторів на державній службі. І лише нещодавно Валентин Борисов пояснив свою позицію політично протверезілим колегам: «Особам, які не повинні займатися політикою, треба було менше брати участі у виборах». Й остаточно добив співтоваришів заявою, яка пояснює його пасивність на «біло-блакитних» мітингах. Виявляється, він із самого початку вважав кандидатуру екс-прем’єра непрохідною.
Ну, начальство якось вирішить свої особисті проблеми. А як бути з тисячами людей, зазомбованих україноненависництвом і татарофобією? Адже їм жити в Україні з українцями й татарами… Багато років офіційний Київ, скажемо чесно, не обтяжував себе роздумами над тим, як інтегрувати міську громаду Севастополя в українське життя, як елементарно ознайомити жителів міста з українською історією та культурою, як духовно наблизити цю територію до України. Севастопольські українці вже втомилися боротися за відкриття хоч би однієї повноцінної української школи, втомилися долати саботаж київської бюрократії. У місті так і не з’явилася філія хоч би одного провідного українського університету, який міг би бути тут обличчям України. Москва відкрила в Севастополі Чорноморську філію Московського університету ім. М. В. Ломоносова. Це — обличчя Росії в місті. Але в Севастополі немає нічого порівнянного з української сторони: ні філії Києво-Могилянської академії, ні Київського університету ім. Шевченка, ні Львівського університету ім. Франка… Немає російськомовної газети, що відстоювала б національні інтереси України на цій території… Міську державну (!) телерадіокомпанію очолює колишній співробітник газети Чорноморського флоту Російської Федерації. А треба сказати, що в особливих симпатіях до нашої країни ця газета ніколи не була помічена… У місті відсутня українська ідеологічна, культурна, інформаційна, освітня інфраструктура. То чому ж дивуватися? Як сказав один дотепник: «Як небіжчика годувала, такий у нього й вигляд». Автору цих рядків, корінному севастопольцю, міське начальство фактично заборонило читати для населення лекції з історії України, хоча лекції читалися на громадських засадах, на ентузіазмі. Один чиновник, який відповідає за «дружбу народів», акуратно розпитував, а чи не буде в його лекціях «насильницької українізації?..» Це при тому, що читалися вони російською мовою… Загалом, новій владі треба звернути дуже серйозну увагу на 27-й регіон України, і насамперед на його керівництво. Леонід Кучма, діючи за принципом «ви мене не чіпайте, і я вас не чіпатиму», втім, сказав одну абсолютно правильну річ: «Севастополь — це чуйний індикатор політичного здоров’я всієї України». Сьогодні цей індикатор подає сигнал тривоги. І на нього треба реагувати, серйозно та змістовно. Це не той випадок, коли сигнал можна знехтувати.