Після подій на Кавказі, внаслідок якої Росія фактично окупувала частину території Грузії і визнала державність Південної Осетії та Абхазії, на думку багатьох експертів і політиків, виникла нова реальність. Що означає ця реальність для України, коли за словами французького міністра закордонних справ Бернара Кушнера, Україна може стати наступною мішенню Росії після Грузії? Які висновки має зробити українська влада з південно-осетинсько-грузинсько-російського конфлікту? Які проблеми існують щодо базування Чорноморського флоту РФ в Україні? Який можливий сценарій розвитку російсько-українських відносин у контексті останніх подій на Кавказі й чи справді Україні загрожує введення візового режиму з боку Росії? Про це — в інтерв’ю «Дню» виконувача обов’язків першого заступника міністра закордонних справ України Юрія КОСТЕНКА.
НЕДИПЛОМАТИЧНЕ ТРАКТУВАННЯ ПАНА КАРАСІНА
— Юрію Васильовичу, останні роки ви не часто виступаєте в ЗМІ, хоча, як ми знаємо, і займаєтесь доволі актуальними питаннями, в першу чергу — нашими відносинами з Росією. У той же час ваші партнери по переговорному процесу в МЗС РФ на сторінках російських та зарубіжних видань не завдають собі клопоту у доборі дипломатичних виразів при оцінці тих чи інших аспектів як зовнішньої, так і внутрішньої політики України. Особливо виразно це виявилось під час недавнього російсько-грузинського конфлікту. Чому це так? І якою є ваша відповідь на гучні заяви російських дипломатів?
— Дійсно, останнім часом я більше уваги приділяв практичній дипломатії, аніж виступам у ЗМІ. Хоча нещодавно, базуючись на досвіді роботи в Австрії, ФРН та Японії, навіть видав книгу своїх статей та інтерв’ю про становлення сучасної української двосторонньої дипломатії. А щодо виступів у ЗМІ моїх московських колег, то ви, очевидно, маєте на увазі недавнє інтерв’ю статс-секретаря, заступника міністра закордонних справ Російської Федерації Г.Б. Карасіна, опубліковане в журналі «Огонек». Дійсно, стиль цього інтерв’ю далеко не дипломатичний. Почати хоч би з того, що не варто дипломату-професіоналу брати на себе сміливість і відповідальність давати оцінки діяльності Президента України.
Викликає здивування трактування паном Карасіним позиції України щодо ситуації в Грузії, яка подається як «пред’явлення претензій і повчання Росії», хоча насправді оцінки й підходи України відповідали і відповідають позиції переважної більшості демократичних країн та міжнародних організацій. З пошуку конкретних шляхів врегулювання нами проводилися активні консультації з іноземними партнерами як у Києві, так і в столицях світу. Результатом цих зусиль стало вироблення пропозицій щодо плану мирного врегулювання конфлікту в Грузії, які листом міністра закордонних справ України було передано головуючій в ЄС Франції. І ми задоволені, що основні елементи наших пропозицій були підтримані Євросоюзом і НАТО.
У своїй позиції підтримки грузинського керівництва і народу Грузії Україна відстоює їхнє законне право обирати демократичний шлях розвитку держави. Ми не сприймаємо огульні звинувачення в недобросовісному розвиткові українсько-грузинського співробітництва, у тому числі і військово-технічного, яке має значно менші обсяги, аніж донедавна російсько-грузинське. Окрім цього, за наявною інформацією, останнім часом Російською Федерацією для членів незаконних воєнізованих формувань Південної Осетії було поставлено військового спорядження у такій кількості, яка дозволяє розгорнути значне військове угрупування. Військово-технічна підтримка сепаратистських настроїв каталізувалася контингентом російських миротворців, які фактично з часу їхнього задіяння 1992 року безконтрольно перетворилися на неформальних військових інструкторів для осетинських напіввійськових формувань, дискредитуючи саме поняття миротворчого контингенту.
Фактична анексія частини грузинської території через створення та підтримку маріонеткових режимів засвідчує реанімацію в РФ доктрини «права сили» при вирішенні міжнародних проблем. Якщо Росія вирішила перетворити територію сусідніх держав на полігон для відпрацювання нещодавно проголошеної нової концепції зовнішньої політики, то де ж анонсоване в ній «верховенство права у міжнародних відносинах»?
Природно виникає й інше запитання. Чим же відрізняються воєнні дії росіян на суверенній грузинській території в Горі, Поті та інших містах від брутального втілення в життя відомої вказівки «мочити» усіх і скрізь задля захисту своїх національних інтересів? І не керівництвом МЗС України, а міністрами закордонних справ провідних держав світу воєнні дії Росії в Грузії було визнано непропорційними та несумісними із статусом миротворців.
«ГРУЗИНСЬКИЙ СЦЕНАРІЙ» ТА УКРАЇНА
—Які, на вашу думку, висновки має зробити Україна із наслідків російсько-грузинського конфлікту з точки зору захисту своїх національних інтересів?
— Глибокий і всебічний аналіз якісно нової ситуації в Кавказькому регіоні після визнання Росією незалежності двох інтегральних частин суверенної території Грузії ще попереду. Але попередньо можна сказати таке. Прийняте російським керівництвом рішення про визнання незалежності Південної Осетії та Абхазії несе загрозу миру та стабільності у нашому регіоні й на європейському просторі, підриває існуючий міжнародний порядок, порушує цілісність принципів, закріплених у статуті ООН та інших міжнародно-правових документах. Отже, ми маємо усіма існуючими легітимними засобами протидіяти такого роду імперській політиці.
«Грузинський сценарій» гіпотетично може бути реалізовано гарячими головами із генштабу збройних сил РФ і на інших частинах так званого пострадянського простору, в тому числі й в Україні. Тому, як уявляється, потрібно суттєво нарощувати обороноспроможність українських Збройних сил. Відсутність реальних міжнародних безпекових гарантій проти зовнішньої агресії, у першу чергу через блокування необхідних рішень Ради Безпеки ООН одним із його постійних членів, гостро ставить на порядок денний необхідність термінового отримання Україною захисту від НАТО. Наша держава просто не може безстроково перебувати у вакуумі безпеки. Нам потрібні реальні, дійові гарантії безпеки українських громадян, незалежно від їхньої національної приналежності. Потребує глибокого аналізу і практичних заходів запобігання використання як приводу для втручання у внутрішні справи нашої держави неконтрольованого надання значній кількості жителів України громадянства інших держав. Окремою темою є можливість втягнення Української держави без її волі у конфліктну ситуацію через залучення тимчасово розташованого на українській території Чорноморського флоту РФ до ведення бойових дій в третіх країнах.
— Ви зачепили дуже чутливу тему перебування ЧФ РФ на нашій землі. Якщо можна, розкажіть більш детально про проблеми, що існують навколо цього.
— Протягом одинадцяти років перебування Чорноморського флоту РФ на території України мали місце численні порушення з його боку базових двосторонніх угод та українського законодавства. Це стосується порушень і у сфері використання земельних ділянок та об’єктів, природних ресурсів України, і неправомірного утримування засобів навігаційно-гідрографічного забезпечення мореплавства, й діяльності на території нашої держави судів, прокуратури та інших органів Російської Федерації, і невиправдано широкого використання державної символіки Росії.
Особливу нашу стурбованість викликає призупинення процесу практичної інвентаризації земельних ділянок, об’єктів та державного майна України, що використовуються Чорноморським флотом РФ, незважаючи на узгоджений сторонами механізм проведення такої інвентаризації.
Будучи сьогодні мілітаризованим містом, Севастополь не може повноцінно розвиватися. Адже довжина причальних стінок, що використовується в місті російською стороною, складає понад десять погонних кілометрів, а морський торговельний порт Севастополя має лише 200 метрів причалів для обробки вантажів. Лише 330 метрів відведено для швартовки пасажирських суден й кораблів. Про який розвиток туристично-реакреаційного потенціалу регіону може йти мова?
Від присутності формувань ЧФ РФ страждають також історичні пам’ятки, що є світовим культурним надбанням. Досить згадати, що практично на території Національного заповідника «Херсонес» — археологічної перлини усього Причорномор’я розташована автобаза в/ч 641 тилу Чорноморського флоту Росії. З нашого боку були численні звернення до здорового глузду російських чиновників щодо переведення цієї автобази. Але ніхто й не думає реагувати на них. Увесь Севастополь сьогодні стоїть, практично, на пороховій діжці. Тисячі тонн боєприпасів, тисячі ракет, торпед, мін несуть пряму загрозу життю й безпеці людей.
Не отримуємо ми й адекватної реакції на прохання проводити заходи Чорноморського флоту у відповідності до положень українського національного законодавства, як це передбачено двосторонніми угодами. Тривають стрільби на парадах, російська бронетехніка пересувається вулицями міста. Абсолютно неприйнятним є брутальне порушення існуючих угод, зокрема про переміщення військових вантажів через державний кордон України, оскільки на території нашої країни без її дозволу і згоди проводяться випробування нових зразків зброї. Йдеться про інцидент із авіаційною торпедою-ракетою АПР-ЗМ-І. Вкрай небезпечною є й ситуація, коли приблизно десять тисяч військовослужбовців-іноземців без відповідної реєстрації перебувають на території суверенної держави.
Природно, що українська влада має реагувати на ці порушення, повертатись від інформативного до дозвільного порядку перетинання російською технікою та військовослужбовцями кордону нашої країни. Майбутнє українського міста Севастополь нам бачиться в його розвитку як міжнародного транспортного вузла, туристично-реакреаційного центру із розвинутою промисловістю та аграрною інфраструктурою, із потужною науково-океанографічною та історико-археологічною складовими. В реалізації цих планів відсутнє місце для перебування у Севастополі будь-якої військової бази — Чорноморського флоту РФ або іншої. Ми не можемо обговорювати питання продовження строку перебування ЧФ РФ на нашій території після 28 травня 2017 року, оскільки це суперечить статті 17 Конституції України.
«СЬОГОДНІ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ВІДНОСИНИ ПЕРЕЖИВАЮТЬ КРИТИЧНИЙ ПЕРІОД СВОГО РОЗВИТКУ...»
— Зрозуміло, що нині двосторонні українсько-російські стосунки переживають складні часи. Проте двом державам — Україні та Росії — назавжди судилося бути сусідами. І бажано, щоб це були добрі, дійсно дружні сусідські відносини. Якою, на вашу думку, є перспектива розвитку таких відносин?
— Так, сьогодні українсько-російські відносини переживають критичний період свого розвитку й не лише у зв’язку з останніми подіями в Грузії. Але лукавлять ті російські політики та посадовці, хто видає відстоювання Україною стабільності міжнародного порядку, інтересів національної безпеки держави як нібито намагання Києва погіршити відносини з Москвою з метою «підняти хвилю здорового націоналізму». При цьому знову вкотре мусується тема так званої спільної історії: буцімто саме вищенаведеними причинами пояснюється прагнення України давати власні оцінки історичним подіям, які відбувалися на території України, відродити історичну правду, зміцнити почуття національної ідентичності, яке викорінювалося протягом століть примусової русифікації. Зауважте, що при цьому російська сторона вважає своїм правом тлумачити і оцінювати на свій розсуд найбільш помітних постатей та події української історії (І.Мазепа, С.Бандера, Конотопська битва), яких таврує як «зрадників», «злочинців», «міфічні перемоги», що не можна розцінити інакше, як втручання у внутрішні справи суверенної держави.
Про яку «спільну історію» говорять російські посадовці, коли московські міфотворці, які набили руку на ганебному перекручуванні історії націй СРСР за сусловськими рецептами «єдиного і неподільного радянського народу», вже давно перекроїли «під себе» і спадщину славетної давньоруської держави Київська Русь, і навіть події тисячолітньої давнини. Виявляється, що й трипільська цивілізація, яка тисячоліття існувала на землях сучасної України, і праслов’янські зарубинецька й черніхівська археологічні культури Подніпров’я — теж російські. Усі уславлені київські князі — теж росіяни. Окремих з них можна навіть побачити на російських карбованцях. Нас же, українців, згадують вже, розповідаючи про часи козаччини. І це не хвороблива уява. Це прямі цитати із численних сучасних московських видань, від дорогущої подарункової книги С.Перевезенцева «Россия. Великая судьба» до праці професора Московського державного інституту міжнародних відносин МЗС РФ В.Мединського «О русском рабстве, грязи и «тюрьме народов», рекомендованого, до речі, як посібник для підготовки студентів до іспитів.
ПОДВІЙНІ СТАНДАРТИ ТА ВІЗИ
— Добре, а чому так мало звертається уваги на подвійні стандарти, що постійно демонструють у своїх діях кремлівські політики?
— Як на мене, то тут має місце класична схема: що вигідно мені — то добре, а якщо навпаки — відповідно, погане. Невже світ вже забув, як на початку 90-х наводився конституційний порядок на чеченській землі, багатостраждальний народ якої мав сміливість проголосити свою незалежність від Росії? Десятки тисяч жертв серед мирних громадян, знищене місто Грозний. Тоді ані слова про геноцид не чули ми від російських посадовців. Або трохи глибша історія Росії. У вже згадуваному мною виданні «Россия. Великая судьба» наводиться уривок із книги генерала П.М. Краснова. А це той генерал, який під час Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років співробітничав із німецькими фашистами і був страчений за вироком Військової колегії Верховного суду СРСР. Думаю, будь-які коментарі тут є зайвими.
— А що це за тема, яку російські посадовці починають експлуатувати, відносно введення візового режиму з Україною?
— Це вже не перша спроба російських посадовців порушити питання введення візового режиму з Україною, що дає підстави зробити висновок про підготовку російською стороною його введення в односторонньому порядку. Небезпека таких провокаційних заяв полягає в тому, що вони зачіпають інтереси багатьох мільйонів громадян як України, так і Росії. Приблизно по п’ять мільйонів громадян цих двох сусідніх держав щороку перетинають спільний кордон. Дивно, що при цьому робиться спроба пов’язати два абсолютно різні питання: членство України в НАТО й візовий режим з РФ. Враховуючи ставлення РФ до розширення НАТО, мета таких коментарів зрозуміла — знайти ще один аргумент стосовно того, чому Україна не повинна вступати до Альянсу. І знову ж таки, демонструється «подвійна бухгалтерія». Сама ж Росія прагне мати безвізовий режим з європейськими державами, веде з ними з цього приводу серйозну розмову. Але ж вони є членами НАТО! Думаю, щось не все гаразд у цих посадовців із відповідною мотивацією.
На завершення хочу сказати наступне. Українська сторона, як і раніше, виходить з того, що єдино можливою основою довгострокового розвитку відносин між нашими двома країнами має залишатися добросусідство, повага до суверенітету та інтересів обох країн, поважання права кожної держави самостійно визначати свої зовнішньополітичні пріоритети, врегулювання проблемних питань двосторонніх відносин на взаємовигідній основі, шляхом взаємних компромісів, без застосування односторонніх заходів та тиску.
Ми не поступимося принциповими для нас питаннями, зокрема розвитком демократії та захистом прав людини в регіоні, водночас ми не дозволимо будь-кому диктувати та нав’язувати нам умови та бачення подальших перспектив співробітництва з Україною. Хотів би ще раз підкреслити, що основою для конструктивного співробітництва двох держав має залишатися усвідомлення взаємної відповідальності за їхнє майбутнє.
