...І знову доводиться повертатися до болючої теми «Полтава і Мазепа: напередодні 300-річчя битви». Знову — тому що наприкінці минулого року я вже висловлювався на сторінках «Дня» з приводу того, як «Київ здає Полтаву» (стаття так і називалася — «Київ «здає» Полтаву?», «День», 5 грудня 2008 р.). Ішлося тоді про конкретні проблеми, що стосуються підготовки до відзначення історичної дати. Аналізуючи ситуацію, що склалася на полтавському «напрямку», я змушений був зробити невтішний висновок про пасивність (якщо не сказати — бездіяльність) урядового оргкомітету на чолі з віце-прем’єр-міністром Іваном Васюником, який, починаючи з 31 травня 2008 р., усе відкладав і відкладав розгляд та прийняття відповідного плану заходів. Незабаром минає дев’ять місяців, як проекти необхідних документів, підготовлені за дорученням оргкомітету робочою групою, так і залишаються проектами. А це означає, що ніяких реальних дій з боку держави, спрямованих на те, щоб підготуватися до гідного відзначення круглої історичної дати в липні 2009 року, від минулого травня НЕ БУЛО.
Треба сказати, що стаття «Київ «здає» Полтаву?» не залишилася непоміченою у високих кабінетах. 16 грудня 2008 р. Іван Васюник скликав нараду, в якій узяли участь міністр культури і туризму Василь Вовкун, директор Українського інституту національної пам’яті Ігор Юхновський, представники Секретаріату Президента України й Мінфіну, голова Полтавської обласної держадміністрації Валерій Асадчев... Мова йшла про те ж саме: про концепцію відзначення і план заходів. Не вдаватимуся в подробиці цього достатньо бурхливого засідання, скажу лише про його підсумок. Віце-прем’єр-міністр І. Васюник дав доручення доопрацювати документи і пообіцяв, що виїзне засідання оргкомітету відбудеться в Полтаві через тиждень, себто — 23 грудня. Так би мовити, за будь-якої погоди.
Проте 22 грудня служби віце-прем’єр-міністра повідомили членів оргкомітету, що засідання... переноситься на інший термін! Переноситься, додам від себе, вже всьоме. І що далі?
Тепер коротко про стан справ і основні «больові точки» в полтавській ситуації.
1. Реекспозиція музею «Поле Полтавської битви». Співробітниками музею — за участі науковців з Інституту історії України НАНУ, Київського університету ім. Т. Г. Шевченка та Києво-Могилянської академії — підготовлено новий тематико-експозиційний план, що передбачає певну зміну концептуальних підходів до висвітлення подій 1708—1709 рр. Зокрема, планується відкрити нову т.зв. козацьку залу, оновити експозиції інших восьми залів. Історія початку ХVIІІ ст. має бути побачена українськими, а не російськими очима і відповідно представлена — це головне. Подальша глорифікація Петра І і російської зброї означала б продовження царської та радянської історіографічної традиції.
Справа тепер за коштами, що їх має виділити міська рада (якби не зволікання урядового оргкомітету, то можливою була б також підтримка за рахунок держбюджету, щоправда, за умови порозуміння між міською й обласною владами, а її якраз бракує). Нагадаю, що музей «Поле Полтавської битви» має муніципальний статус. Що ж до розмов про надання йому статусу національного, то далі балачок у київських кабінетах справа не пішла. Кажуть: Полтава не хоче. А який резон їй, запитаймо, хотіти? Щоб мати головний біль із тим-таки Києвом, який замкнувся в своїх безголових політичних баталіях?
Головне моє побоювання, коли йдеться про реекспозицію, полягає в тому, що все може звестися до відкриття козацької зали, яка являтиме собою таку собі «державу в державу»: якщо всі інші зали залишаться такими, як є, неминуче виникне дисонанс, двоїстість картини. А цього якраз слід уникнути.
2. Село Жуки, де жив і був похований літописець Самійло Величко, канцелярист того самого Кочубея, якого стратив гетьман Мазепа. Жуки розташовані поруч із історико-культурним заповідником, але це вже не міська смуга. Тут господарює не міський голова Андрій Матковський, а голова облдержадміністрації Валерій Асадчев. На згаданому вище засіданні оргкомітету, яке І. Васюник проводив 16 грудня минулого року, В. Асадчев «с легкостью необыкновенной» запевнив присутніх, що 27 червня 2009-го в Жуках буде відкрито музей козацтва. Знаючи реальний стан речей, можу запевнити, що все це — фантазії Валерія Асадчева. Жодного музею не тільки не буде, а й не могло бути. Адже не існує концепції музею, немає коштів, немає наукових співробітників і, до всього, немає часу.
Зараз у Жуках поруч із пам’ятним знаком на честь С. Величка та пам’ятником словацькому історику Д. Крману зводять церквицю. Обіцяють розкрити фундаменти старої церкви. Що ж, і то добре.
3. Будинок Івана Павловського, в якому 1909 року розміщувався перший музей «Поле Полтавської битви». Стоїть він на території заповідника, поруч із нинішнім музеєм і зведеним на честь 200-річчя битви храмом. Це — власність УПЦ МП. Коштом Російської Федерації будинок відновлюється (на місці старого має постати збудована з фасадної цегли копія); тим же коштом реставровано й Братську могилу, в якій поховано російських воїнів. У відновленому будинку (начебто!) мають розміститися експозиції, присвячені І. Павловському. Але до реальної передачі кімнат у розпорядження заповідника ще далеко, та й взагалі — справа ця вкрита густим туманом. Є інформація, що будинок копіюється для того, щоб у ньому могла функціонувати недільна православна школа. Не здивуюся, якщо з’явиться тут і російський культурний центр, що про нього також ідуть розмови. Щоправда, міська влада запевняє, що нічого подібного не станеться. Однак — пам’ятаєте? — будинок є власністю УПЦ МП, — тож господар робитиме те, що заманеться йому, а не комусь іншому.
4. Курган пам’яті полеглих козаків. Донині це, як кажуть, «глухий номер». На території заповідника ведуться роботи з реставрації російських редутів (для чого, спитати б?), проте жодних знаків на честь українських козаків, які брали участь у битві по обидва боки, немає. Є Шведська могила, дорогою на Диканьку є новий меморіал, яким ушановано пам’ять про полеглих шведських воїнів, є храм і Братська могила, що нагадують про жертви, понесені армією Петра І, — а козаків мовби й не було в тій клятій битві! Може, то якісь характерники воювали в Мазепи й Скоропадського та Палія? Може козак-невидимки, тіні яких і досі не розгледіти з кабінетів, що полтавських, що київських?
Валерій Асадчев із гордістю каже про об’їзну дорогу, яку за державний кошт прокладають до заповідника. Але кому потрібна дорога, якщо вона не веде до храму? — запитувала бабуся у відомому фільмі Т.Абуладзе «Покаяння». Так і тут: для чого дорога, якщо не зроблено найголовніше? Якщо немає кургану пам’яті полеглим козакам, до якого можна було б покласти квіти і просто хвилину постояти мовчки?
5. Пам’ятник Івану Мазепі в Полтаві. Коротка історія цього питання така. Держава виділила Полтавщині кошти, частину яких мали витратити на спорудження пам’ятника гетьману. Міська рада влітку ухвалила рішення, яким дала згоду на встановлення пам’ятника на площі біля Успенського собору. Далі слово було за обласною радою, яка мала санкціонувати спрямування уже наявних держбюджетних коштів саме на спорудження пам’ятника І.Мазепі. І тут вийшов збій. Депутати провалили підготовлений проект рішення. В.Асадчев із цього приводу лютував, кидав громи в бік облради та її голови, запевняючи журналістів, що пам’ятник все одно поставлять, тільки вже не за державний кошт (оскільки невикористані 1,5 млн. грн. довелося повертати в Київ), а за рахунок спонсорських внесків.
Ще одна фантазія полтавського «губернатора»! Замість того, щоб належним чином готувати прийняття потрібного рішення, переконувати депутатів ДО сесії, — він тепер розмахує кулаками, спрямовуючи свій праведний гнів на «ворогів», на «антиукраїнські сили», які начебто весь час йому заважають. Але ж зумів міський голова провести на сесії міської ради непросте з огляду на депутатський склад рішення про встановлення пам’ятника в центрі Полтави! Чому ж тоді обласний очільник спасував? І для чого напускати туману щодо прожектів із спонсорськими коштами, якщо державні гроші вже були в кишені — зумій тільки скористатися ними?
А тепер ось промайнуло повідомлення, що В. Асадчев збирається ще й «закрити питання з Карлом». Тобто — поставить пам’ятник Карлу ХІІ у Кобеляцькому районі (біля Переволочної, якої, до слова, давно немає, оскільки півстоліття тому ті місця затопили).
Чи не забагато прожектів як на одного губернатора? Музей козацтва, якого немає. Пам’ятник гетьману Мазепі, якого не буде. А тут тобі й Карл ХІІ, питання з яким скоро обіцяно «закрити»... Фантастика!
6. Відзначення в Полтаві у липні 2009 р. Воно буде. Цим уже майже два роки займається міський оргкомітет. Програми і сценарії підготовлено. Сподіваюся, що все відбудеться під знаком ушанування пам’яті всіх полеглих. Цивілізовано й по-людськи. І що не буде ексцесів з боку приїжджих чи місцевих «радикалів». І що не дійде до стихійних «народних гулянь» (святкувань, неадекватних розважальних акцій...). Неодноразове спілкування з керівництвом міста вселяє надію, що буде саме так.
Але усвідомлення того, що держава «здає» Полтаву, відсторонюється від того, від чого не має права відсторонюватися, залишає відчуття гіркоти й досади. Скільки можна програвати битви — нехай уже й не батальні? І знову ж таки: а квіти полеглим українцям — куди принести? Невже до підніжжя Петру І?
