Учора ми опублікували першу частину матеріалів заочного круглого столу. Його учасники — експерти «Дня» — відповідали на три питання:
1. Що ви думаєте про характер політичних змін в Україні? Що це буде означати для українців на практиці? Які ознаки цих змін в інформаційному просторі?
2. Що ви думаєте про гуманітарну складову політики уряду?
3. Від чого ви б хотіли застерегти країну? І що порадити?
Сьогодні ми продовжуємо вас знайомити з їхніми думками.
Політика вигод проти політики цінностей
Віталій ПОРТНІКОВ:
1-3. Після подій наприкінці 2004 року, коли на Майдані Незалежності у Києві зібралися десятки тисяч людей, які вимагали оголосити про перемогу опозиційного кандидата Віктора Ющенка, коли після важких переговорів за круглим столом було ухвалено рішення щодо проведення ще одного — третього туру голосування за участю Ющенка та його головного суперника, прем'єр-міністра країни Віктора Януковича, у багатьох в Україні й на Заході створювалося враження, що згодом, по суті, вирішеної наперед перемоги Ющенка в цьому третьому турі почнеться прискорений рух України у бік Заходу, Європейського Союзу, НАТО. І тепер, коли минуло два роки, переможець третього туру позбавлений більшої частини своїх повноважень, а країною править уряд його головного конкурента, виникає запитання: що ж після 2004 року було зроблено не так? Чому Україна не наблизилася до Заходу, чому питання про вектор її розвитку так і залишається невирішеним.
Тим часом, нічого несподіваного, насправді, не сталося. Нинішній політичний розвиток країни якраз і визначений 2004 роком. Саме тоді реальні програми кандидатів були підмінені популістськими лозунгами, на які не скупилися ні Ющенко, ні Янукович. Саме тоді виборця примусили повірити в можливість легкого розв'язання проблем шляхом перекладення відповідальності на одну-єдину людину в президентській резиденції. Саме тоді штаби обох претендентів із дивною для політиків безвідповідальністю взяли курс на мобілізацію електорату за регіональною ознакою. Саме тоді Ющенко й Янукович були вимушені погодитися з конституційними змінами, які значно посилювали відповідальність парламенту, й які зменшували президентські повноваження. Саме тоді виникла безпідставна віра щодо швидкого вступу України до ЄС — при тому, що криза Євросоюзу, який щойно розширився, вже почалася. І саме тоді була недооцінена залежність української економіки від дешевих російських енергоносіїв, ціна на які багато в чому визначалася корпоративними домовленостями тогочасних лідерів обох країн.
Чому не були недооцінені небезпеки, не проведені реформи, не зміцнилася демократична влада? Передусім — тому, що ніяких серйозних реформ і не планувалося. Віктор Ющенко дійсно був лідером опозиції — але радше не опозиції демократів, а опозиції скривджених номенклатурщиків. Колишній прем'єр-міністр епохи Кучми, його підтримали колишній спікер парламенту, колишній віце-прем'єр, колишній міністр закордонних справ, колишній представник Президента в парламенті, а також ряд бізнесменів, які здобули статки за кучмівські часи. Розмовляти з цими людьми про ідеологію — лише гаяти час. Але відсутність ідеології якраз і дозволяє їм вступати до різноманітних союзів: Ющенко кілька разів домовлявся з Януковичем, коли йшлося про його боротьбу із соратницею по Майдану Юлією Тимошенко, колишній і нинішній спікер парламенту Олександр Мороз створив коаліцію з Партією регіонів, Тимошенко підтримала Януковича, подолавши президентське вето на Закон про уряд, який перетворює Главу держави на церемоніальну фігуру. В Україні це називають політикою. Це дійсно політика — політика вигод, а не політика цінностей.
Тому хибним було б стверджувати, що в Україні багато що змінилося на гірше після виборів до парламенту 2006 року — як було б не правильно говорити, що багато чого змінилося на краще після виборів 2004-го. 2004 рік був блискучим ходом номенклатури, «щепленням» від справжнього невдоволення у суспільстві, можливістю примусити людей спочатку повірити в міф, а потім створити у країні стан апатії та розчарування. Але, як і будь-яке «щеплення», «боротьба нанайських хлопчиків», Ющенка й Януковича, мала й побічну дію — люди в Україні все менше сподіваються на політиків і все більше — на самих себе. У непростій економічній і політичній ситуації виникає суспільство самостійних людей, здатних висувати власні ініціативи, й таких, які не створюють нових кумирів кожні кілька місяців. Звичайно ж, поки що ці люди складають меншість у бурхливому морі патерналістськи настроєних співгромадян. Але їх усе більше в середовищі студентської молоді, й саме вони створюють абсолютно нову, «європейську» атмосферу Києва, Львова або Харкова. Саме ці люди набагато легше знаходять спільну мову між собою, навіть проживаючи у різних регіонах країни, розмовляючи різними мовами. Саме вони сприймають Україну як єдине ціле, навіть коли їхні погляди на історію країни й її лінгвістичне й політичне майбутнє помітно відрізняються. Простіше кажучи, ці люди не мають радянського досвіду й просто не підозрюють, що можна говорити одне, думати інше, а робити третє. І саме тому вони — майбутнє нашої країни.
Проблеми не можна вирішити на мітингу
Віктор ПУШКІН, доктор історичних наук, директор Інституту гуманітарних проблем Національного гірничого університету (Дніпропетровськ):
1-3. Найбільш істотними політичними змінами для України стали ті поправки до Конституції й закони, які перетворюють її на парламентсько-президентську республіку. Це передбачає перерозподіл повноважень між Президентом, урядом і Верховною Радою. Однак, річ у тім, що всі ми вийшли з однієї шинелі й тому не можемо позбутися духу авторитаризму. Скільки б у нас не говорили про демократії, ми дуже авторитарні — ніхто не бажає поступатися своїми повноваженнями, всі хочуть лише розширити їх або, принаймні, зберегти, не дбаючи про благо народу України.
Звичайно, зміни до Конституції приймалися в надзвичайній ситуації так званої помаранчевої революції. Але одночасно й нинішній Президент отримував у тих умовах можливість прийти до влади. З цього логічно витікає, що політичним силам потрібно поважати прийняті рішення й той компроміс, який було досягнуто непростим шляхом. Не можна ставити під сумнів Конституцію, яка передбачає існування парламентсько- президентської республіки в Україні. Необхідно лише з урахуванням інтересів усіх сторін розробити й ухвалити закони про Президента, Кабмін й опозицію, які чітко зафіксують розподіл повноважень між гілками влади. Розумію, що це не легко, але іншого шляху, на мій погляд, не існує. Так, в інших європейських країнах обходяться без подібних законів, але там багатовікові традиції демократії або в складні моменти на чолі держави опинялися авторитетні керівники, яким довіряла переважна більшість виборців. У нас, на жаль, немає загальнонаціонального лідера. І цього явно бракує нинішньому Президенту, щоб примирити суперників і досягти необхідного компромісу. Без компромісу ж не можна створити систему стримувань і противаг, які зроблять державний і політичний устрій України стійким.
Можу лише констатувати, що гуманітарна сфера, як і раніше, фінансується за залишковим принципом, а оплата праці працівників, м'яко кажучи, залишає бажати кращого. Наскільки я знаю, заробітна плата народного артиста України в театрі менша, ніж у дільничного міліціонера. Професор ВНЗ отримує в п'ять-шість разів менше за депутата парламенту. Про прибутки співробітників музеїв, бібліотек або вчителів я вже й не кажу. Вони не в змозі підписуватися на газети й журнали, купувати книги, а без цього про яке інтелектуальне життя може йтися?
Водночас держава витрачає гроші на амбіційні проекти на зразок відродження Батурина або створення «українського Лувра» в колишніх будівлях «Арсеналу». При цьому немає грошей навіть на поточний ремонт і охорону в музеях, звідки розкрадаються витвори мистецтва. Або ось нещодавно було прийняте рішення поставити у всіх районах Дніпропетровщини пам'ятники жертвам Голодомору. Виникає питання, а чому не поставити пам'ятники жертвам планетарної катастрофи в Чорнобилі або загиблим у кривавих війнах, яких було чимало в історії України? Вони що, менше заслуговують або така політична кон'юнктура?
Можу зазначити також, що держава не виділяє коштів на розвиток української мови, так само як і мов національних меншин, включаючи російську. З учбових програм витісняється гуманітарна складова, вивчення історії все більше політизується, а підручники часто пишуться з пропагандистськими цілями, завдаючи шкоди справжнім знанням. Словом, у гуманітарній сфері я бачу більше проблем, ніж реальних успіхів в їхньому розв'язанні.
Хотілося б застерегти українське суспільство від нового Майдану, від політичної ейфорії та ілюзій, що всі проблеми можна вирішити на мітингу. Зробити це можна лише завдяки поступовій і продуманій роботі в рамках демократичних інститутів. Нам необхідно позбутися прагнення діяти з позицій революційної доцільності — за принципом «якщо не можна, але дуже хочеться, то можна». Навіть якщо чинні закони не подобаються — їх потрібно поважати, а змінювати їх можна лише конституційним шляхом. У зв'язку з цим, маємо бути пильними по відношенню до авантюристичних закликів створювати якусь «народну самооборону» або організовувати «похід на Київ». Потрібно цінити мир і злагоду в міжнаціональних відносинах, давати відсіч ксенофобії, тому що від неї один крок до кровопролиття.
Нас безупинно атакує російський кітч
Микола КОЗЛОВЕЦЬ, завідувач кафедри філософії Житомирського державного університету імені Івана Франка:
1-3. Упевнений, зміни до Конституції повинні були вноситись виважено, потрібно було створити передумови у вигляді низки законів. При здійснені політичної реформи слід було користуватися не політичною доцільністю, а тим, що відповідає реаліям економічного, політичного, соціального, духовного розвитку країни. А у нас переважна більшість політичних сил намагається реформувати політичну систему під власні інтереси та інтереси тих чи інших лідерів.
Узагалі зараз важко визначити якісь напрямки розвитку, оскільки в Україні не розроблена ідеологія державотворення. В Конституції проголошено, що жодна ідеологія не повинна бути державною. Це привело до так званого ідеологічного плюралізму. Але проголошуючи ідеологічне різноманіття, ми не передбачили механізмів його реалізації. Тому маємо велику небезпеку, і не випадково важко визначити якісь вектори в реформуванні політичної системи. Як результат — матимемо продовження занепаду в економіці. Я також маю на увазі культуру і духовну сферу в цілому. Слід зважати, що ідеологія виступає основою суспільної інтеграції та консенсусу. У нас же спостерігається падіння довіри громадян до влади.
І ми, на жаль, не маємо національного інформаційно-культурного простору. Домінує інформаційно-культурний простір інших держав. Якщо порівняти наші ЗМІ, друковану літературу, книги, то питома вага власне українських — мінімальна. Зараз цей простір фактично спрямований на виправдання дій тих сил, які сьогодні перебувають при владі. Проблема полягає в тому, що є певні політичні сили, які намагаються до кінця здійснити перерозподіл приреченої суспільної власності. З цим пов'язане й те, що відбувається із землею. А чим можна пояснити існування ніби протиприродного союзу антиолігархічних комуністів з антикомуністичними олігархами? Боротьбою цих політичних сил з ненависними їм українцями, чи як вони їх часто називають — «бандерівцями», «націонал-патріотами», «національно-стурбованими». За інтернаціоналістськими гаслами вільної конкуренції двох культур стоїть банальне прагнення неукраїнського населення зберегти своє домінування над населенням українським.
І ще в нас відсутня системна гуманітарна політика. Домінує російська культура, причому не могутня культура кінця ХIХ го — початку ХХ-го століття — нас безперервно атакуєросійський кіч. Але це питання не тільки політичної і культурної стратегії. Треба підсилювати гуманітарний блок у Кабміні. І дуже прикро, що національно-патріотичні сили, які не пов'язані з олігархами, по суті відсторонені від процесів державотворення, формування інформаційно-культурного простору. Сьогодні в країні має місце відчуження народу від влади. Ті, хто при владі, вирішують свої питання. Уже ходить анекдот, що у нас почався другий етап електрифікації, тому що народу «все до лампочки», він перестав вірити і тим, і цим, і другим, і третім, усім. А потрібно широким масам людей не дозволяти правлячій еліті поводити себе так, як вона це робить. І у нас фактично немає загальнодержавного елітного класу. Після Майдану треба було висувати нові претензії до тих, хто прийшов у владу. Зараз надія на те, що з'являться нові, так звані треті сили. Але драматичність ситуації в тому, що у нас загострюється проблема збереження української ідентичності.
Парадокс: «совковості» більше в тих, хто не формувався в радянські часи
Віктор КАСПРУК, політолог:
1. Говорячи про самі політичні зміни я хотів би зразу застерегти, що, на мій погляд, ці зміни досить таки тимчасові. Якщо б вони мали перспективу на довгі роки, то, звичайно, привели б до дуже серйозних наслідків. Гротескних наслідків — майже за Кафкою. У тому, що саме відбувається за правління сьогоднішньої «антикризової» коаліції дуже добре можна пересвідчитися поїхавши на Донбас. Політики, що прийшли у складі «антикризової» коаліції (як і майже всі інші гравці із табору їхніх опонентів), це люди, котрі із політичної, економічної і соціальної арифметики знають тільки дві дії — віднімати і ділити. А дію додавати і множити вони не лише не проходили, а й і принципово до неї не здатні.
Але є певний оптимістичний момент. За всіма трендами, які проглядаються зараз (навіть на найближчий рік), ці політичні зміни не закріпляться в Україні. І це — мій прогноз.
2. Щодо гуманітарної складової політики цього уряду, то треба відмітити, що вона також осяяна цими двома діями і уже не просто шароварщиною, а «позамежевим» окресленням. Це коли дітей тримають на морозі протягом двох годин, а інших, трохи старших дітей, протягом цих же двох годин — на ходулях, щоб високопосадові дяді Янукович і Табачник могли з ними закрутити хоровода і поспівати російських пісеньок. Тоді як у нас в Україні, слава Богу, вистачає набагато кращих своїх дитячих пісень, по-моєму, говорить саме за себе.
Гуманітарна ж складова має перспективу лише в тих окремих галузях, в яких працюють ентузіасти, які закладають основу для майбутнього відродження України.
3. Україна все ще залишається країною у якої потенційно є велике майбутнє. Але, на жаль, це більше в сенсі того, що нічого в ній ще не зреалізовано. І найбільша, на мій погляд, пастка для України на майбутні роки, а може і на більш тривалий період, полягає в тому, що реальна модель діяльності тих, хто волею долі або з інших причин стали елітою (чи зайняли місця еліти) націлена на заговорювання процесів, на заняття своїми справами. При повній некомпетентності й небажанні займатися конструктивною діяльністю.
Попри всі зовнішні, про людське око, ознаки ринковості і всього іншого, за тонким шаром ринковості криється вся таж «совковість». І, як це не парадоксально, більшою навіть мірою у частини покоління, яке не було сформоване за радянської доби.
Яскравим прикладом може слугувати такий локальний момент, як те, що в Києві й більшості великих міст України житло будується не для тих, хто буде в ньому жити, а як якийсь абстрактний продукт. Для абстрактного вкладення грошей абстрактними олігархами. Це ми проходили в радянські часи, коли те саме житло добре планувалося, але будувалося абияк задля плану. План став лише дещо іншого порядку, а якість зараз стрімко наближається до радянської. Так само в Україні розбудовується і демократія, гуманітарна галузь і всі інше. Оце, на мій погляд, є найбільшою небезпекою. Тому що завершитися все це може катастрофою саме в плані системному. Тобто в дуже стрімкому переході, в дуже рвучкому, при якому все руйнується. А для українського соціуму це може стати катастрофою, яку буде дуже важко пережити.
