Правозахисні організації пов’язували великі надії
на уведення поста уповноваженого Верховної Ради (ВР) України із прав людини
— омбудсмена. Це нова форма захисту прав людини, заснована на високому
моральному авторитеті омбудсмена, який користується величезною повагою,
до рішень і пропозицій якого прислухаються і влада, і суспільство.
Закон було ухвалено наприкінці 1997 р. Як же регулюється робота омбудсмена?
Омбудсменом може бути призначено громадянина України не молодшого за
40 років, який має бездоганні моральні риси, досвід правозахисної діяльності.
Він не може працювати в органах державної влади і місцевого самоврядування,
на будь-яких підприємствах і організаціях, бути депутатом будь-якого рівня,
не може перебувати в жодній із партії.
Омбудсмен здійснює парламентський контроль за дотриманням конституційних
прав і свобод людини. Він розглядає звертання громадян, органів влади (причому
звертання подаються протягом року після виявлення порушень прав і свобод
людини), звернення депутатів ВР і може розглядати справи про порушення
прав людини з особистої ініціативи. Дуже істотно те, що омбудсмен не розглядає
тих звертань, які розглядаються судами, і припиняє вже початий розгляд,
якщо зацікавлена особа подала позов, заяву або скаргу до суду (ст. 16 закону).
Отримавши звернення, омбудсмен розпочинає справу про порушення прав
і свобод, надсилає звернення за приналежністю до органу, до компетенції
якого відноситься розгляд справи. За результатами розгляду звернення омбудсмен
направляє подання до Конституційного Суду для розв’язання питання про конституційність
того чи іншого правового акту або ж подання до органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, організацій
незалежно від форм власності, їхніх посадових і службових осіб. У місячний
термін після отримання подання виявлені порушення прав і свобод людини
повинні бути усунені. Однак у законі не містяться положення про відповідальність
за невиконання заходів, вказаних у поданні омбудсмена.
Повноваження омбудсмена розписано в законі вельми широко: він має право
отримувати будь-яку інформацію, в тому числі таємну, і ознайомлюватися
з будь-якими документами, включаючи документи, що знаходяться в судах,
безперешкодно відвідувати будь-які органи влади і місцевого самоврядування,
підприємства і організації, у тому числі «закриті структури», бути присутнім
на засіданнях будь-яких органів влади судів усіх інстанцій (у тому числі
на закритих судових засіданнях), запрошувати посадових і службових осіб
для отримання пояснень, звертатися до суду з заявою про захист прав і свобод
людини, перевіряти стан дотримання прав і свобод людини державними органами,
в тому числі що здійснюють оперативно-пошукову діяльність.
Всі структури, до яких звертається омбудсмен, зобов’язані співробітничати
з ним і надавати йому необхідну допомогу. Втручання органів влади і місцевого
самоврядування в діяльність омбудсмена заборонено, він також не зобов’язаний
давати пояснення по суті справ, які закінчено чи перебувають у його виробництві.
Омбудсмен представляє ВР щорічну доповідь про стан дотримання та захисту
прав і свобод людини в Україні. Доповідь повинна містити посилання на випадки
порушень прав, свобод і опис заходів, які вживав омбудсмен, результати
перевірок, що здійснювалися протягом року і рекомендації, спрямовані на
поліпшення стану забезпечення прав і свобод людини.
Для забезпечення діяльності омбудсмена створюється секретаріат. Уповноважений
має право призначати своїх представників, які діятимуть на основі Положення
про представників, яке затверджується омбудсменом. Омбудсмен сам приймає
ухвали про структуру і кількість працівників секретаріату і кількість представників,
виходячи з коштів, виділених ВР на його діяльність. Фінансування проводиться
з держбюджету (до речі, на 1998 р. фінансування діяльності омбудсмена бюджетом
не передбачено).
Головним недоліком закону, на мій погляд, є стаття 16, що фактично виключає
розгляд омбудсменом скарг на несправедливість вироку суду або присудження
за цивільним позовом (а таких скарг з нашого досвіду більше 70% від їхньої
загальної кількості). Навіть за оцінками експертів, які працюють у держструктурах,
не менше 10% судових ухвал несправедливі. За відгуками працівників системи
УІН, третина ув’язнених, які відбувають покарання в колоніях загального
режиму, отримали неадекватно жорстокий до скоєного злочину вирок. Тому,
на мій погляд, було б бажано передбачити в законі можливість рекомендації
омбудсмена з перегляду ухвал судів першої інстанції та ухвал, що набули
чинності.
Таким чином, спеціальні положення, які обумовлюють можливість звертання
до омбудсмена ув’язнених, пов’язані тільки з можливістю скарг на умови
утримання, про які ув’язнені, як правило, побоюються писати, бо дуже часто
після такої скарги потрапляють під прес адміністрації.
Можна бути впевненим, що омбудсмен одержить величезну кількість скарг,
які він просто не зможе ефективно розглянути. Кількість працівників, які
працюють з омбудсменом, цілком залежить від обсягу фінансування, і потрібно
чекати, що можливості мати достатній штат у омбудсмена не буде. На жаль,
у законі нічого не сказано і про можливість контактів омбудсмена з неурядовими
організаціями, хоч саме на них він повинен спиратися в своїй роботі. Адже
головне джерело порушень прав людини — саме держава, а омбудсмен — представник
цивільного суспільства, котрий захищає права і свободи людини передусім
від держави, і його опора на недержавні правозахисні організації була б
цілком природною.
