печально согласился Филипп Филиппович...»
М.А. БУЛГАКОВ «Собачье сердце»
«Прекрасная вещь —
любовь к отечеству,
но есть еще нечто более прекрасное — это любовь к истине».
П.Я. ЧААДАЕВ
Крайнощі, як відомо, сходяться. Скажу більше: крайнощі
часто виростають з одного кореня, живляться одними соками, стоять на одному
фундаменті, самі не підозрюючи про таке сусідство. У політичному житті
України такими крайнощами, якi становлять для неї вельми серйозну небезпеку,
є марксизм і націоналізм. Дослідженням цих явищ присвячено, як відомо,
велику кількість книжних праць, списано тонни паперу, і сказати щось нове
у цій сфері вельми складно. Однак така мета перед автором і не ставиться.
Моє завдання набагато скромніше — спробувати вказати на головну причину
популярності в народі цих антагоністичних політичних течій. (Щоправда,
події останніх місяців у Росії показали, що комуністи цілком можуть бути
за сумісництвом і націоналістами, що зайвий раз підкреслює внутрішню спорідненість
цих явищ).
Що примусило мене звернутися до цієї теми? Адже увагою
преси наші герої не обійдені. Тема марксизму стосовно нашої багатостраждальної
вітчизни, схоже, давно вже перейшла до розряду перманентно актуальних.
Актуальність націоналізму в масштабах держави проявилася в останні роки,
уваги з боку засобів масової інформації йому приділяється менше, але говорити
про повне замовчування проблеми націоналізму в ЗМІ все ж не виходить. Пишуть
серйозні люди, досліджують, аналізують, пояснюють нам, чому на даному етапі
комуністи перемогли націоналістів, хоча зовсім недавно було навпаки. І,
звісно ж, аналітики наші шановні в дослідженнях своїх вказують нам причини
набирання очків послідовниками К.Маркса і С.Бандери. І причин цих — безліч.
Тут і корумпованість, і/або імпотенція влади нинішньої, що спричинили падіння
рівня життя, і множені на ностальгійні спогади про горезвісний застій (це
— аргументи лівих). Тут і національна гордість, і багатовікова ненависть
до «старшого брата», досі ураженого імперською хворобою, і успіхи київського
«Динамо», і, нарешті, вся привабливість здобутої незалежності (це, зрозуміло,
аргументи правих).
Все це правильно. Але, на мiй погляд, головна причина не
називається. А вона, як уже підкреслювалося, одна на всіх, себто на двох.
(Вона ж, зауважу між рядків, — причина всіх наших бід на рівні держави
взагалі). І здається мені ця причина настільки очевидною i простою, що
дивним є наступне — досі ні у друкованих, ні в іншіх ЗМІ я жодного разу
не зустрічав чіткої та виразної вказівки на неї.
Не інтригуватиму далі читача: головною причиною популярності
як лівих, так і правих мені бачиться низький рівень культури в нашій країні.
Сентенція ця, на жаль, вельми і вельми не нова. Якось уже й писати на цю
тему ніби незручно. Так i бачиш якогось «інтелігента», котрий виснажено
видихнув, підвівши очі догори: «Ну, скільки можна?..» Можливо, побоюванням
такого роду реакції, а також побоюванням бути звинуваченим у зарозумілому
ставленні до «простих людей», а то й (чого там бути дріб'язковим!) до всього
народу і пояснюється табуювання цієї теми в нашій пресі. А шкода... Подібна
делікатність навряд чи виправдана. Адже той же Горький у своїх «Несвоєчасних
думках» не боявся бути звинуваченим у гордовитості і не соромився вказувати
на низький культурний рівень народної маси. Чого ж нинішні «просвітники»
бояться? Дивись, щось і змінилося б...
Навряд чи є необхідність доводити той факт, що культурний
рівень пересічного українця шкультигає. Щоб пересвідчитися в цьому, гадаю,
досить кинути погляд хоча б у бік наших обранців вищого рангу — народних
депутатів.
Дозволю собі стверджувати, що як комуністам, так і націоналістам
тільки того й треба. По-перше, самі вони в масі своїй не вирізняються,
м'яко кажучи, особливою інтелігентністю. А по-друге, і це головне, безкультур'я,
відсталість і неуцтво є багатим добривом для цих вчень.
Відомо, що не збагачена вантажем культури людина тяжіє
до спрощеного, чорно-білого, просто кажучи, примітивного світогляду. Поганий
— хороший, добрий — злий, ворог — друг, є зарплата — немає зарплати тощо.
Подібна система поглядів якраз і постулюється як марксистами, так і націоналістами.
Марксизм популістичний за самою своєю природою, він орієнтований
на легке сприйняття насамперед «простими людьми». Те ж можна сказати і
про націоналізм. Але до цього потрібно додати, що, кажучи про популярність
марксизму та націоналізму, ми насамперед маємо на увазі популярність марксистів
і націоналістів. Адже праці самих основоположників цих вчень мало хто читав
і читає. Ідеї ж передаються в основному старим, перевіреним способом «з
вуст у вуста», і при цьому неминуче спотворюються у бік, зрозуміло, ще
більшого спрощення. У простої ж ідеї, як сказала одна розумна людина, більше
шансів оволодіти масою. Що вона, а точніше — вони (себто ідеї) з успіхом
і проробляють.
Хотілося б звернути увагу на такий момент. Як ліві, так
і націоналісти мислять в основному негативними категоріями, за принципом
«від супротивного». «Зараз нам погано — отже, раніше було добре», — твердять
прибічники «гарантованої убогості». «Ні, це раніше було погано, адже від
Москви залежали, — нагадують їхні противники, — отже, навпаки — зараз добре».
Але варто вибити в тих та інших козирну карту, позбавити образу ворога,
як з'ясовується, що нічого конструктивного, взаємоприйнятного вони запропонувати
не можуть. Одні тягнуть у кисле минуле, а інші, засліплені ненавистю до
цього минулого, тягнуть від нього. На більше забракло фантазії. Та вона
й не потрібна особливо. Адже наявність ворога — чи не найкращий мобілізуючий-об'єднуючий
натовп імпульс. Залишилося тільки його (ворога) виявити. Але тут нас учити
не треба — он їх скільки, ворогiв: москалі, жиди, комуняки, бандерівці,
уряд зрештою. Воно і легше, і приємніше: аніж у собі копатися, перевів
стрілки на цього самого ворогiв, облаяв його сотовариші з ніг до голови
— дивись, і полегшало.
Отже, ні ліві, ні праві не зацікавлені в «окультуренні»
народу. А хто ж зацікавлений? За логікою речей, у цьому має бути зацікавлений
центр, але «де його знайти?», як співається в пісні. «А як же держава?»
— може спитати хтось. Боюся, що і тут не знаходимо ми цієї зацікавленості,
оскільки з незапам'ятних часів відомо, що темними, забитими, обмеженими
людьми легше управляти. У недалекому минулому ми мали яскравий тому приклад.
Згадаємо 1991 рік. На весняному референдумі більше 70%
виборців голосують за збереження СРСР. (Даних по Україні не пам'ятаю, але
те, що таких було більшість, — це точно). А вже 1 грудня (повторю — того
ж року!), після найактивнішої тримісячної обробки населення у відповідному
ключі, понад 90% все тих же виборців уже віддають свої голоси за незалежність
України. Чи не говорить цей факт про те, що основна маса наших співвітчизників,
сама того не відаючи, виконала роль маріонеток «у спритних і натруджених
руках» непорядних політиків? І чи є необхідність повторювати, що культурна
людина просто не дозволить поводитися із собою, як з бидлом, маніпулювати
собою?
Окрім того, у держави напоготові завжди є поважна причина,
котра пояснює недостатню увагу до культури, — куций бюджет. Не можемо ми
дозволити собі субсидувати культуру й освіту в необхідних об'ємах, коли...
Далі починається перелік витратних статей першорядної важливості. Картина
і справді безрадісна...
Як уже наголошувалося, автор чудово усвідомлює — тема неоригінальна.
Але я, як-то кажуть, не претендую. А змусив мене взятися за перо спогад
про широко відомого давньоримського сенатора Катона-старшого. Кожний свій
виступ у сенаті він закінчував фразою, яка обезсмертила його ім'я: «Карфаген
повинен бути зруйнований!» Ось так, задовго до зародження психоаналізу,
людина зрозуміла, наскільки цікава штука — підсвідомість і наскільки важливо
вміти впливати на неї. Катон збагнув те, чого не зміг збагнути багато століть
по тому Вольтер, який вважав, що навіть прекрасна думка наводить на нас
нудьгу, якщо повторюється. Сенатор не боявся видатися нудним і досяг своєї
мети. Карфаген, як відомо, не встояв-таки під ударами Риму, а ми отримали
в повчання собі прекрасний урок: якщо ти вважаєш, що твоя думка правильна,
і хочеш, щоб її запам'ятали і до неї прислухалися, — не соромся повторювати
її! (До речі, якщо не помиляюся, щось подібне казала свого часу інша велика
людина — Чингіз-хан).
