О станнє політичне загострення в Україні сталось внаслідок прийняття закону про Кабінет Мініст- рів України. Президент надіслав закон на розгляд до Конституційного Суду. Ми наближаємось до певного небезпечного піку в розвитку політичних протиріч всередині держави. Тому спершу декілька зауважень щодо закону та його відповідності Конституції України.
Так, Конституція ст. 83 абзац 8 говорить: «...Коаліція депутатських фракцій... вносить пропозиції Президенту щодо кандидатури Прем’єр-міністра, а також відповідно до цієї Конституції пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України.»
Ст. 114 абзац 3.
«Кандидатуру для призначення на посаду Прем’єр- міністра України вносить Президент за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до ст. 83».
Абзац 4.
«Міністр оборони, Міністр закордонних справ призначаються Верховною Радою України за поданням Президента, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем’єр-міністра.»
Зміст статті 83 не цілком зрозумілий. Це стосується значення слів: «а також відповідно до цієї Конституції, пропозиції щодо кандидатур до складу КМУ». Чи тут мислились кандидатури усіх міністрів чи тільки міністрів оборони і закордонних справ, і відповідно до яких статей Конституції? І не ясно, що з цими рекомендаціями Президент має робити.
Ст. 114 абзац 3 Конституції вносить ясність стосовно представлення Президентом парламенту кандидатури прем’єр- міністра. Кандидатура ця має обо- в’язково відповідати рекоменда- ціям парламентської більшості.
Що ж відноситься до призначення міністрів, то Конституція не вимагає ні від Президента, ні від прем’єр-міністра виконувати рекомендації парламентської більшості.
Закон «Про Кабінет Міністрів України» ст. 8 п. 3 наділяє більшість правом вносити у ВРУ пропозицію про призначення прем’єр-міністра, якщо Президент протягом 15 днів з дня подачі рекомендації більшістю не вніс такої кандидатури. Зауважимо, що цього немає в Конституції.
Найбільш спірною є 9 стаття закону. Вона стверджує, що коли Президент протягом 15 днів від дня внесення більшістю кандидатури на посаду прем’єр- міністра не вніс до Верховної Ради кандидатури міністра оборони і міністра закордонних справ, то це робить парламентська більшість. Це суперечить ст. 114 Конституції, відповідно до якої кандидатури міністра оборони і міністра закордонних справ вносить Президент.
Взагалі процедура, коли більшість рекомендує особу, Президент представляє особу, більшість, голосуючи, затверджує цю ж особу, є політичною тавтологією. Вона фактично виключає Президента з політики. Якщо стосовно прем’єр- міністра — це природня церемонія, бо керівник більшості має стати Прем’єр-міністром, то відносно міністра оборони і мініст- ра закордонних справ це неконституційне привласнення більшістю Верховної Ради конституційних повноважень.
Іншим суттєвим порушенням в законі є розділ стосовно РНБОУ.
Стаття 107 Конституції стверджує, що «РНБОУ координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони.» «Рішення Ради Національної безпеки і оборони вводяться в дію указами Президента України.»
Ст. 106 п.31 абзац 3.
«Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України».
Ст. 116 п.1 говорить про обов’язок КМУ «виконання Конституції, законів України, актів Президента України».
Закон «Про Кабінет Міністрів України» ст. 29 п.2 : «посадові особи апарату РНБОУ і Секретаріату Президента не мають права давати доручення КМУ, членам КМУ та втручатись у їх діяльність». То як же має відбуватись виконання ст. 107 Конституції, тим більше, що прем’єр-міністр є членом РНБОУ за посадою. То вже є повна ізоляція Президента.
Так виглядає, що прем’єр- міністр одноосібно веде повну зовнішню і внутрішню політичну діяльність.
Закон «Про Кабінет Міністрів України» говорить: «статус членів КМУ визначається Конституцією, цим Законом, іншими законами. Не допускається прирівняння будь-яких посад в органах державної влади за статусом до посад членів КМУ». Між тим у Конституції відповідно до ст. 113 «КМУ є вищим органом у системі органів виконавчої влади». Отже, в Конституції мова йде про уряд як орган виконавчої влади.
Далі ст. 8 призначення прем’єр-міністра п.4.
«Усі відомості подаються державною мовою і власноручно підписуються кандидатом у Прем’єр-міністри.» А якою ще мовою можуть подаватись ці дані про кандидата у Прем’єр-мініст- ри? Ще в одному місці закону (у ст. 21 п. 2 абзац 7 ) є про розвиток державної мови. Але ніде в законі немає ні слова про українську — державну мову.
В законі є і інші категоричні вимоги неконституційного характеру. Отже, за моєю думкою, закон є нетактовний і ладу в державі не додасть.
Запитую себе, хто ж у державі є Президент? Він — ґарант Конституції, Верховний Головнокомандуючий, ґарант Держави. Президента вибирає не Верховна Рада України, а народ України. Чи повинен прем’єр-міністр прийти, коли його кличе Президент — повинен. Положення закону виходять за межі повноважень, наданих Конституцією. Це виникає частково внаслідок неоднозначності формулювань у самій Конституції, а частково внаслідок зумисних формулювань суперечливого характеру у Законі «Про Кабінет Міністрів України». Але суттєвим в результаті прийняття закону є ще більше порушення рівноваги у системі розподілу влади в Україні, ніж було за часів президента Л.Д. Кучми. Фактично парламентом керує через більшість невелика група дуже впливових, завдяки своєму багатству, людей одного регіону.
СИСТЕМА ПРОТИВАГ
Насамперед вона стосується повноважень Президента. Процедура призначення міністра оборони і міністра закордонних справ могла б виглядати так:
а) президент рекомендує, парламент погоджує, все в порядку;
б) президент рекомендує, Верховна Рада не погоджує. Президент або змінює кандидатуру, або подає повторно ту ж саму кандидатуру.
Отже, якщо Президент не хоче змінювати кандидатури, то вона призначається на посаду в.о. міністра і працює на ній впродовж однієї сесії роботи Верховної Ради. Якщо Президент подає ту ж саму кандидатуру і на наступній сесії Верховної Ради, то вона може бути відхилена Верховною Радою тільки вiдповiд- ною кiлькiстю голосів її складу.
В іншому випадку вона вважається прийнятою.
Подібна процедура могла б стосуватись призначення мі- ністрів:
а) прем’єр-міністр пропонує, Верховна Рада призначає, Президент погоджується — все нормально;
б) прем’єр-міністр пропонує, Верховна Рада призначає, Президент не погоджується вмотивовано.
Верховна Рада не погоджується з думкою Президента і затверджує кандидата у міністри. Він працює впродовж однієї сесії Верховної Ради на посаді в.о. міністра. Якщо і на наступній сесії Президент вмотивовано вимагає звільнення цього міністра, він може залишитись на своїй посаді тільки якщо за нього проголосувала вiдповiдна кiлькiсть від складу депутатів Верховної Ради. І Президент має з цим погодитись.
Це ж саме стосується і питання про звільнення міністрів, коли мова йде про міністрів за квотою Президента у випадку висловлення їм недовіри з боку Верховної Ради, і інших міністрів, коли недовіру їм висловлює Президент.
Такого характеру погодження мають відноситись і до інших посад, які мають «змішане» призначення. Що стосується постанов РНБОУ, які виражаються актами Президента України, то з одного боку потрібно визначити більш докладно коло питань, у розгляді яких акт Президента є вирішальним і має беззастережно виконуватись, а з іншого — у канцелярії прем’єр-міністра потрібно мати уповноважену людину для безпосереднього зв’язку з РНБОУ. Інші абзаци «задиристого характеру» слід було б у законі відредагувати.
А тепер з нашої реальності.
В.Ф. Янукович на виборах Президента України набрав майже половину голосів виборців, В.А. Ющенко — трохи більше як половину. Без згоди між обома порядку у державі не буде. Те, що діється зараз, є намаганням кожного з керівників довести населенню, що його партнер робив шкоду добробуту українців. Ще б я радив Віктору Федоровичу не слухати комуністів. Комуністи могли об’єднатись з «Регіонами» тільки з двох мотивів:
по-перше : «Регіони» з комуністами будуть спрямовувати Україну до союзу і залежності від Росії;
по-друге : комуністи є матеріально зацікавлені в об’єднанні з «Регіонами». Швидше за все має місце і перше, і друге.
Чому нас так агітують до Росії, а не до ЄС. Бо зараз і в Росії, і в Україні маємо однакову криву економічної структури суспільства з розподілу багатства серед населення. Вона описується двома максимумами, між якими є глибокий мінімум. Високий максимум, що відповідає кількості бідних людей, глибокий мінімум кількості людей середнього класу і невисокий, але дуже широкий максимум кількості багачів. У державах ЄС, навпаки, мало бідних, мало багатих, панівний склад населення — середній клас.
Як буде далі розвиватись українське суспільство, якщо житиме за принципами вільного ринку, ліберальної економіки ?
Бідніших стане ще більше, середнього класу зовсім не буде, а частина багатих стане ще багатшою, багатство зосередиться у власності невеликої групи олігархів. Такий напрямок розвитку переконливо доведено сучасним комп’ютерним моделюванням, це не моє передбачення. Система йтиме до революції типу більшовицького перевороту 1917-го року. Як не дивно, саме такий процес може задовольняти як комуністів, так і олігархів. Бо з настанням революційної ситуації комуністи житимуть у своїй стихії грабунку, а крім того, підтримуючи «Регіони», вони матимуть за це відповідну відплату.
Але й багатство олігархів зростатиме за різних причин, зокрема, за рахунок банкрутства дрібніших капіталістів. А при настанні революційної ситуації вони зуміють зберегти своє багатство.
Прямування до дострокових виборів матиме наслідком нові популістські закони з підняття мінімальної заробітної плати, незалежно від того, хто встигне першим подати такий закон у Верховній Раді. Хто буде проти?
Але це кине країну в нові борги і в інфляцію. І ніхто не виграє.
Щоб догоджувати комуністам і мати на увазі можливість дострокових парламентських виборів, потрібно підкупити українську бідноту. Отже, йтиме чергове збільшення мінімальних пенсій і зарплат, черговий виток дорожнечі на товари першої необхідності і чергове стискання шкали зарплат.
Шановний Вікторе Федоровичу, ви вже це зробили, коли вибирались у Президенти і одномоментно збільшили усім мінімальну пенсію до 280 грн./місяць. Ви, шановний Вікторе Андрійовичу, додали до цієї суми ще своє збільшення на 50 грн. в місяць на кожного пенсіонера. Ви, Олександре Олександровичу, щоб не відставати, запропонували закон про дітей війни. Ми, депутати Верховної Ради, прийняли усі три закони, бо наближались вибори. Ціни на продукти в результаті зросли у сумі майже вдвічі. Бюджет мав величезний дефіцит коштів. Так більше робити не можна. Потрібно жити вiдповiд- но до статкiв.
Що ж робити?
1. Надати розвитку держави національного характеру. Це в першу чергу стосується політики уряду.
2. Опрацювати і неухильно вести політику становлення панівного середнього класу в Україні. Саме середній клас становить панівну частину суспільства у країнах ЄС. Країни ж з перехідною економікою, наприклад, Росія і Казахстан, країни Латинської Америки роблять зусилля у цьому напрямку. Сюди відноситься, зокрема, підтримка малого підприємництва; прогресивний податок на доходи юридичних осіб і громадян; податок на нерухомість; цільове збільшення зарплати в освіті, культурі, медицині, в армії, в управлінні, навіть за рахунок додаткового випуску грошей; зміцнення ваги профспілок на виробництві, повсюдне впровадження нормативів виробітку і справедливе визначення вартості праці й оплати праці.
3. Не допускати виїзду кваліфікованих повносильних чоловi- кiв і жінок за кордон. Підняти рівень життя тих, хто має утворювати середній клас. А тим, хто вже виїхав, ми повинні леґалізувати їхнє перебування за кордоном, а іноземні держави мали б нам повертати частину прибутко- вого податку, який там платять наші громадяни.
Якщо буде мало бідних і мало багатих, а панівним стане середній клас, то, найголовніше, Україна стане такою ж як і країни ЄС і спокійно увійде до Європи, і народ буде у достатку і в безпеці.
