Спеціально добраних високих, струнких і білявих молодиків упродовж року навчали всього, що мусить знати й уміти душогуб. У перший день кожний курсант одержував цуценя німецької вівчарки й опікувався ним. В останній день він мусив власноруч застрелити особистого друга; лише після цього одержував традиційний есесівський «парабеллум» на лівий бік живота. Це був геніальний педагогічний винахід, бо як інакше виховати справжню «біляву бестію», не маючи для «вжитку» єврейських бабусь чи українських партизанів?
Філософ Ніцше — співець «надлюдини» й «білявої бестії» — не був ні стрункий, ні білявий. Мав невисокий зріст, був тонконогий і хирлявий, потерпав від неврастенії, і скінчив життя в божевільні. Це, одначе, не має впливати на нашу оцінку його творчої спадщини. Маємо бути вдячними Ніцше за те, що він — дослухаючись своїх комплексів меншовартості — зумів написати нам про нас, про наші прагнення сили, влади й краси. «Надлюдина», вважав він, це людина, яка перемогла себе, яка вивищилася над ідіотизмом і безформністю буднів; це людина не лише сильна, а й гарна. Естетичний феномен.
Лишається з’ясувати: перемога й вивищення — у який спосіб і з якою метою? А спосіб може бути, зокрема, такий: застрелити відданого чотириногого друга. Зрозуміло, не просто так, а через шляхетне прагнення одержати офіцерські погони і «парабеллум». Втім, про ці аксесуари сам Ніцше не писав.
А підсудний Онопрієнко ніякого Ніцше не знає, і взагалі — стріляє з обрізаного дробовика. Проте, сидячи у клітці перед житомирськими правниками, впевнено говорить про тупість і безсилля людей, про безпорадність тих, хто так довго не міг його впіймати... «Мене треба розстріляти, — кокетує він, — але і їх усіх шанувати нема за що». Самородок... До речі, зросту має 160 см — трохи більше, ніж у Сталіна.
Уся давньогрецька міфологія (і не лише вона) тримається на героях-мерзотниках, кожен з яких — «надлюдина». Можете покласти поруч два томи «Міфів народів світу» і карний кодекс — для кожного олімпійського небожителя знайдете відповідну статтю. Я це робив; спочатку цікаво, але швидко набридає. У міфологічній системі координат є Людина і не-Людина, над-Людина — Бог. Богам дозволено все. Але міфи вигадала Людина, і саме вона надала богам право на все, що уміла, хотіла чи соромилась робити сама. Перехід від багатобожества до монотеїзму, а особливо — концепція про Сина Божого, народженого земною жінкою, принципово змінила ситуацію: не-Людина перестала бути над-Людиною, а стала недолюдком. Як Чикатило чи Онопрієнко. Я — атеїст; не закликаю підставляти ліву щоку, одержавши ляпаса в праву. Але Нагірну проповідь і етичний ідеал християнства вважаю Абсолютами.
Ніцше вибрав не греків, а іранця (арія!) Заратустру. Писав начебто від його імені, а насправді — від свого, що, власне, і спричинило популярність ніцшеанства, а особливо — його вульгарних переспівів. Фашизм (націонал-соціалізм) виник не тому, що Ніцше дряпав пером. Тезу про сильну і гарну людину фашизм перетравив, як корова квітку. «На виході» був той продукт, яким завжди завершується травлення. А от пан Д.Корчинський цього продукту бачити не хоче і пише про естетичне підгрунтя фашизму («День», №241 від 16.12.98). Мене це не дивує, бо читав часописи, які видавала УНА-УНСО за активної участі цього автора. Не знаю й не хочу знати, що саме змусило Д.Корчинського зректися УНА-УНСО, але він зробив це своєчасно: парламентські вибори остаточно присипали цю організацію вапном. Сам же Д.Корчинський обтрусився і непогано грає роль респектабельного політолога — видав книжку, мерехтить на телебаченні, ось і у «День» його пустили (хоча й під рубрикою «Куточок радикала»). З цього приводу один молодий, але вже досвідчений журналіст сказав мені, що радикали мусять мати трибуну, щоб суспільство не розслаблялося. У Веймарській республіці чимало людей теж трималися такої думки і так уважно розглядали нові ворота, що стали баранами. Але сьогодні... Між Ніцше й Онопрієнком подібність не більша, ніж між павичем і павіаном — кожному своє. Але в проміжку між ними бачимо, скажу ввічливо, коментаторів. Ставлять сторч барвисте інтелектуальне пір’я, але не помічають, як з-під нього світить огидна мавпяча плоть. Цей атракціон розрахований на політичні (чи ще якісь) прибутки.
Якщо йдеться про філософський контекст, то нинішні грища з «естетикою фашизму» є комічні. Вони нагадують забавки недоростка з батьковою бiблiотекою, з якої він майструє бульдозер. «Що сказав Заратустра?» — питає «естет» і радо доповідає: «Він сказав No problem — тисніть, хлопці, на педаль». Так вони його зрозуміли. Якщо брати до уваги соціально-політичні відтінки цієї проблеми, то їх висвітлюють електоральні «здобутки» УНА-УНСО. Але не варто втрачати пильності. Якщо ж ідеться про ідеологічну трибуну, то не варто запрошувати на неї персон, які — демонструючи свою неортодоксальність — сякаються з неї через два пальці. Це негігієнічно.
Не маємо жодних підстав для паралелі між Онопрієнком і Корчинським. Один з них не вчився в університеті, інший не стріляв з дробовика. Але мусимо пам’ятати про надособисті тоталітарні рефлекси отієї «бестії» (чи юрби, в якій кожний почувається надлюдиною). Маркіз де Сад не відповідає за Чикатила. Ніцше не відповідає за Онопрієнка. А Д.Корчинський взагалі ні за що не відповідає, і це — небезпечно.
№246 22.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
