Саме зараз, коли трохи вляглися пристрасті з приводу ратифікації-нератифікації Договору між Росією та Україною, саме час вдатися до вільних роздумів з приводу того, що «трапилося — не трапилося». Ще влітку 1991 року здавалося неможливим, що Україна вийде зі складу СРСР. Однак грудневий референдум поклав кінець Союзу. І світ не рухнув.
Зараз здається абсолютно неприйнятним, що Україна вступить до НАТО. Однак до цього ще дуже далеко, та й НАТО поки не зве її. Однак, якщо це і трапиться, то чи так жахливо обернуться події? Це, звісно ж, риторика. А є ще й історія, яка нагадує нам, що Україна була разом із Росією тільки триста з невеликим років, що цей час був наповнений конфліктами, війнами, протиріччями, розбратами національними і релігійними. До кінця двадцятого сторiччя людство з труднощами виробило цивілізовані принципи розв’язання всіх цих проблем, але далеко не завжди їх дотримується. Геноцид — явище не тільки африканського, а й європейського політичного життя. І, порівняно з югославським жахом, події в СНД розвиваються набагато людяніше.
Отож, національне розлучення. Стверджувати, що шлюб був довгим, щасливим і безхмарним, ніяк не можна. Але останні триста років не були виключно часом свар і розорення. І це стосується не індустріалізації-колективізації тридцятих, які принесли Україні голодомор, а передусім тих років, коли, попри іноді безглуздої національної політики деяких російських чиновників і, на жаль, царів, імперія все ж виконувала функцію об’єднання народів і збагачення їхніх культур.
Адже у нас дуже мало знають про Україну, українців і українську історію. Зокрема, про те, як митрополит Євлогій (Георгіївський) ще у бутність єпископом, а отже — представником реакційного імперського духовенства, захищав у Державній думі українське православне селянство Холмського краю від національно-релігійної дискримінації збоку польських поміщиків. І домігся таки свого — край було виведено зі складу Царства Польського (до речі, розділам і поневоленню Польщі передували деякі епізоди російської історії з участю лжедмитріїв і розоренням Москви). Владика Євлогій, до речі, запобіг у краї і єврейським погромам.
Було й інше — наприклад, щоденник Шевченка російською мовою, космополітична (а отже, теж імперська) Одеса, Новоросія і взагалі все, що зветься культурою російського південного заходу, а також... Втім, усі походи по політичній карті України та Росії неминуче приведуть у Крим і до кримської проблеми.
Адже річ не тільки в Севастополі. Є Крим Ушакова та Нахімова, але не менш значуща для Росії і Таврида Пушкіна, Волошина та Набокова, котрий простився тут із російською землею. Та й адміральські прізвища часом поверталися в історію письменницькими іменами, що нагадує про те, що на російській службі бували і серби, як Войнович. І те, що не має правового вирішення, може мати вирішення моральне. Наприклад, взаємне визнання прав на культурний кондомініум — спільне володіння історичними та культурними цінностями, а не тільки флотом і базами. Але і з правової точки зору все не так просто. Повноваження людей, котрі підписали Союзний договір 1922 року, набагато більш сумнівні, аніж повноваження тих, хто підписував Біловезькі угоди. Законність радянської влади і в Росії неочевидна, а вже в інших республіках... І з цього слідує вельми насторожене ставлення до законності територіальних змін, проведених у роки існування Союзу.
Але ж на те і Співдружність, щоб подолати все, що нагромадилося за роки «дружби народів», підкріпленої депортаціями, етнічними чистками, переглядом кордонів. Однак, щоб розпочати з чистого листа, треба б його дійсно почистити, тобто виявити добру волю до співіснування.
У цих нотатках я принципово не хочу зайвий раз перефразовувати факти, і так вже неодноразово згадувані. Перелік національних образ, завданих екстремістами і просто дурнями росіянам і українцям, російській і українській культурі й історії останнім часом, на руку тільки екстремістам і дурням. Однак існування не тільки на просторах СНД, а й в історії, зобов’язує до того, щоб пам’ятати все. І не захоплюватися тим, що здається легким і простим, а насправді таким не є. Ну з чого політики взяли, що загострення відносин з Україною, боротьба за Севастополь і Крим приведуть у захоплення виборців? Адже досі навіть активна й етично виправдана боротьба за права російськомовного населення в країнах Балтії не приносила великих політичних дивідендів. Людей набагато більше цікавить те, що відбувається у них вдома. Парадокс у тому, що спроба з’ясувати відносини з Україною вельми корисна з точки зору подолання старого і порожнього стереотипу — легенди про слов’янську єдність, яку так любить президент Лукашенко. У Росії та росіян є національні інтереси, які не повинні підлягати якимось надуманим схемам, на кшталт слов’янського братства. Розмови про слов’янський союз і єдність — це пригадування про расистські досліди Сталіна, котрий наслідував свого суперника (але зовсім не противника) Гітлера. «На вулиці Горького саджали липи» — так Тендряков передав відчуття спадкоємності, успадкування радянською владою нацистського режиму після війни, підсумком якої Сталін назвав перемогу слов’янства в історичному протистоянні німецькому світові. Що слов’янство, що арійство — один біс. І один результат — національна деградація.
Слов’янство — лише етнолінгвістична спільність, як німецькі чи романські народи. Пояснювати ж, що слов’янської єдності немає і не було, чому після розпаду Югославії взагалі жодних доказів не треба, безглуздо. Расизм, на відміну від здорового міщанського націоналізму, ірраціональний.
Але ж навзамін пропонується нова схема, що активно використовує старі страхи. Ту ж натофобію, наприклад. Або розмови про дискримінацію росіян. За всієї поваги до Юрія Михайловича Лужкова доведеться зазначити, що росіяни в Україні — національна меншина. Бо 25% — цифра, взята з його виступу, — це дійсно меншина. І росіяни в Україні — іноземці, якщо вони громадяни Росії. А громадяни України, незалежно від національності, — іноземці в Росії.
Але дітися нікуди — сусідити і пред’являти один одному територіальні претензії неможливо. Це тільки вимотає нерви і виснажить гаманці, оскільки без нормалізації не відносин навіть, а атмосфери взаємного співіснування нічого хорошого не буде. Договір ратифіковано, але на певних умовах. З точки зору міжнародного права — це нонсенс, але, вочевидь, члени Ради Федерації ніяк не можуть зрозуміти, що Україна все ж таки — закордон. Однак доведеться.
А поки я про все це міркував, прийшло повідомлення, що українські парламентарії, неначе задля хохми, взяли та й виконали умову російських губернаторів. Хто з братів-слов’ян виявився розумнішим, а хто сам себе висік — це вже вирішуйте самі.
