Думаю, відлік демократії в сучасній Україні можна вести з того моменту, коли політики з різним баченням шляху розвитку суспільства змогли дискутувати на екрані. Я маю на увазі в першу чергу мої дебати із засновниками Руху в 1989 му, а також — коли суспільство в 1989 і 1990 рр. обрало на альтернативній основі народних депутатів СРСР і УРСР. Тому підписання Біловезької угоди стало тільки завершальним етапом на шляху нашої держави до незалежності й утвердження демократії. За час, який пройшов відтоді, моя оцінка об’єктивних і суб’єктивних чинників не змінилась. Український народ розпочав рух до незалежності.
Наступна віха — 1990—1994 рр. Діяльність першої демократично обраної Верховної Ради, що проголосила незалежність України, ухвалила низку демократичних законів. І найголовніше — ствердження життєздатності демократії в результаті передачі влади шляхом демократичних виборів новому президенту й новому парламенту. Саме ця віха і відкрила нам шлях до Ради Європи, інших європейських структур: політичних, військово-політичних і економічних. На цьому етапі Україна міцно стояла на демократичних засадах розвитку.
Нова віха — прийняття Конституції 1996-го та проведення ринкових реформ за часів Леоніда Кучми. У ідеалі ці реформи мали створити міцну матеріальну базу для демократії. По-справжньому ця база не була створена, але все ж таки ці перетворення остаточно ліквідували передумови для можливості реставрації СРСР чи повернення до комунізму в окремо взятій Україні. На жаль, створена в цей період модель сильної президентської держави з об’єктивних і суб’єктивних причин не до кінця відповідала стандартам європейської демократії. Почали згортатись демократичні інститути, виникли колосальні проблеми з дотриманням прав людини, свободи слова, принципів верховенства права.
Усе це обумовило подальшу віху, що пов’язана із широким використанням опозицією вуличних акцій, часом на межі закону. Це період від акції «Україна без Кучми» до Помаранчевого Майдану революції. У цей період і сам президент зрозумів, що колишня модель влади зжила себе, що потрібно розпочати політичну реформу. Президент Кучма активно виступив за її проведення. Парламент проголосував зміни до Конституції України.
Здавалося б, зараз, із приходом нового Президента та затвердженням політреформи, є можливість почати новий етап у розвитку української демократії й запровадити у країні європейські норми та європейську практику політичної конкуренції. Від нового Президента населення країни очікувало не так вже й багато: реального захисту національних інтересів держави, нерозривного зв’язку між словом і ділом, послідовності і поваги до закону та Конституції. На жаль, за ці 110 днів після інавгурації нового Президента у країні поки дуже мало що змінилося на краще. Дуже важливо докопатися до причин такої ситуації, з’ясувати їхній характер (об’єктивний чи суб’єктивний).
«ЯКЩО ВОРОГ НЕ ЗДАЄТЬСЯ...»
Якщо говорити про процеси в сьогоднішній Україні, які потребують аналізу з метою запобігання небажаним наслідкам, то більше за все турбують мене три речі: перша — політичні переслідування й репресії, друга — перерозподіл власності. І третя, найстрашніша, бо саме з неї випливають перша і друга, — успадкування новою владою всіх негативних рис старої влади. Коли я кажу «стара влада», я маю на увазі не тільки попереднього президента, а й радянську систему, породженням якої був Кучма й зараз є Ющенко.
Замість справжньої демократії маємо публічні шоу, прагнення використати так звану вуличну демократію, а корінні проблеми демократії — організація влади за демократичними принципами, методи та форми управління, права людини, верховенство права — залишаються на старих засадах.
Інша справа, що як представники колишньої влади, так і мільйони українців мають іншу думку з багатьох питань, ніж нова влада, і мають конституційне право цю думку висловлювати, у тому числі через ЗМІ. Нещодавно один із партійних функціонерів НСНУ заявив: «Стара влада не здається». У цьому випадку «здаватися» — значить мовчати й погоджуватися. Мені слова апаратника з нової партії влади одразу нагадали знамениту фразу Горького — часів голодомору та репресій — «Якщо ворог не здається, його знищують». І це не обмовка окремого апаратника, адже Президент Ющенко у лютому в Донецьку прямо сказав, що всі опозиціонери — потенційні ув’язнені.
І як після таких висловлювань, після замовних рішень судів — наприклад, знімається арешт з акцій київського «Динамо», а через декілька годин після дзвінка зверху відновлюється — як можна думати, що мова йде усього лише про спроби прокуратури та МВС докопатися до істини в кримінальних справах?
Особливо турбує, що спроби депутатського корпуса коректно стримати маховик репресій не просто відкидаються — а штовхають до ще більшої жорстокості. Так, ухвалює парламент (підкреслю: голосами усіх фракцій, за винятком обраних за списком Ющенка «НУ» і УНП) звернення до Генпрокурора — розглянути питання про запобіжний захід Колесникову й Різаку. І як же відповідає влада? У відповідь Різака, порушуючи навіть відомчі міліцейські інструкції, викрадають з лікарні, а депутатів, що його захищали, б’ють.
А проблема з перерозподілом власності? Адже саме через це в нас загальмувався економічний ріст. Власники найбільших підприємств бояться далі інвестувати в їхній розвиток, бо непевні у завтрашньому дні. Ті ж, хто зав’язаний з цими підприємствами в один технологічний ланцюжок, також бояться — вже того, що зміни з їхніми основними партнерами виб’ють з колії їхнє виробництво. І насправді зняти цю проблему зараз уже не можна відкритим опублікуванням списку підприємств, до приватизації яких влада має претензії. Припустімо, опублікований такий список із 29 підприємств, але що він буде означати, якщо виникнуть судові позови немовби від окремих громадян відносно 30-го, 31-го тощо і при розгляді цих позовів очевидно буде, що суди виконують замовлення, так само, як виконують його щодо київського «Динамо»?
Тому потрібно не списки складати, а юридично легітимізувати все те роздержавлення, що відбулося за роки незалежності, інакше ми загрузнемо в розборках з приводу перерозподілу власності, а підприємства будуть зупинятися, народ — убожіти, інвестори — хоч із Заходу, хоч зі Сходу — обходити нас десятою дорогою.
І всі ці недоліки йдуть від того, що ми успадковуємо практику системи, з якої ми вийшли, коли кожен новий керівник намагався чи принизити, чи замовчати те, що зробив попередник: Хрущов розвінчав Сталіна, потім Брежнєв — Хрущова, Андропов — Брежнєва, а Кучма намагався не згадувати досягнень, що були за Кравчука; зараз Ющенко робить те ж саме стосовно Кучми... Ще Пушкін писав: «Повага до минулого — ось риса, що відокремлює освіченість від дикунства».
РЕДАГУВАННЯ ІСТОРІЇ
У 1994 р. я програв вибори. Чесно кажучи, в той момент, у липні 94-го, я ще від них не відійшов — від гіркоти дуже несподіваної поразки. Але це була саме моя ініціатива — улаштувати після формальної інаугурації Леоніда Кучми у Верховній Раді урочисту церемонію передачі влади в Маріїнському палаці. Здається, більше ніде в СНД подібних церемоній не було. Але все-таки не можу видавати бажане за дійсне — досвід першої демократичної передачі влади в нашій країні зіграв меншу роль, ніж хотілося б, адже з приводу усіх наступних виборів у суспільства було куди більше претензій, чим із приводу виборів 1994 го. А якби президенту був дорогий той досвід, то, може, Конституційний Суд не приймав би рішення про можливість його третього терміну, а поведінка глави держави в 2004-му не давала б приводів вважати, що він шукає способу, як би ще хоч трохи утриматися при владі.
Саме ці кроки Л. Кучми неймовірно загострили стосунки влади з опозицією, а народ переконався, що мирним демократичним шляхом влада до переможців на виборах не перейде.
З Кучмою в мене були непрості відносини, особливо на початку його правління. Пройшов певний час, ще до кінця його першого президентського терміну, і вони стали досить коректними. Але весь той час і він, і його оточення намагалися підняти себе на контрасті зі мною, для чого корегували недавню історію. Дуже часто використовувалася теза — ось Кучма прийшов до влади, коли була чотиризначна інфляція, економіка дійшла «до ручки» та т. ін. Але насправді ж чотиризначна інфляція була рік тому, саме тоді, коли Кучма був прем’єром, котрий навіть мав законотворчі повноваження. Я не пов’язую цю інфляцію передусім з його діяльністю, тут зіграло роль насамперед підвищення Росією цін на енергоносії. Я просто нагадую, саме що і коли насправді відбувалося. А на початку 1994-го до моменту виборів і спад виробництва різко сповільнився, й інфляція — у червні перед виборами готівковий долар коштував на 20% менше, ніж у лютому. Тобто українська валюта (тоді це був ще купонокарбованець, а не гривня) зміцнилася. А з обранням Кучми долар знову піднявся і за рік виріс більше ніж у чотири рази; українська валюта знову падала.
Тепер новий Президент теж розраховує на коротку пам’ять народу. Під час кампанії він, замість того, щоб згадати, що в нас уже був нормальний досвід передачі влади, тиражував міф і закликав своїх однодумців: «Якщо ви будете боротися, контролювати, вибори не сфальсифікують, як у 94-му чи 99-му».
Але ж я, який програв ті вибори, ніколи про фальсифікації не казав.
За нормальною логікою, у Кучми не було приводу негативно ставитись до мого періоду президентства. У відставку в 1993-му він просився сам, і я привселюдно не звинувачував його в тім, що він на прем’єрській посаді займався створенням власного політичного іміджу, як він це робив із наступними прем’єр-міністрами. Так, думаю, Кучма образився, що влітку 1993-го я виступив проти продовження права прем’єра видавати декрети, що мали силу закону. Але я вважаю, що півроку тієї практики себе не виправдали, і надзвичайні повноваження прем’єра — взагалі нонсенс для демократичної країни, хоч би якими посиланнями на надзвичайні обставини це виправдовувалося. Так, до речі, думала й більшість депутатів тодішнього парламенту.
У перші роки правління Кучми кілька близьких мені людей — Сухін, Паливода, Кудюкін — кілька років провели за ґратами за сфабрикованими обвинуваченнями, з них намагалися вибити показання на мене, і самого мене не раз допитували. Я про все це докладно розповів у своїй книзі «Маємо те, що маємо». Різниця тільки в тому, що тоді про мій виклик на допит правоохоронці не інформували ЗМІ, а зараз навпаки — викликають на допит через ЗМІ, влаштовуючи політичне шоу та нехтуючи законною юридичною процедурою.
При правлінні Кучми було багато в чому відтворено радянську модель організації влади. Президент — подібний до генерального секретаря, навколо якого оточення створює ореол непогрішності, Адміністрація президента — аналог ЦК чи Політбюро ЦК партії, такий собі паралельний уряд, що має більше повноважень, ніж Кабінет Міністрів, і ні за що не відповідає. Правда, була відмінність від радянського часу, і то суттєва, бо влада діяла в умовах політичного плюралізму та наявності опозиції. Однак нетерпимість до критики залишилася суто радянська.
ТЯГАР МАЙДАНУ
Хочу ще раз пояснити свою позицію щодо ставлення до нової влади. Одразу ж після інавгурації В. Ющенка я сказав, що не заважатиму Президентові будувати демократичну Україну, бо це моя земля, тут народився, тут живуть мої діти, онуки, правнуки. Ми любимо цю землю, любимо свій народ, свою мову, культуру, пишаємося тим, що ми — українці.
Я мав велику надію, що задекларовані В. Ющенком обіцянки виконуватимуться. А вони справді вражаючі. Пройшло чотири місяці, і я побачив, що ніхто й не збирається виконувати обіцяне народові. Про деякі принципові речі уже навіть не згадують.
Що ж до стилю й методів роботи, то вони просто дивують. Відсутня будь-яка системність та послідовність у внутрішній і зовнішній політиці. Складається враження, що вожді забули про свої наміри. Яскравий приклад — ставлення до ЄЕП. Ще недавно заявляли, що це пастка для України, загроза для її незалежності і т. п. А зараз кажуть, що це дуже важливий стратегічний напрям нашої політики.
Я рішуче засуджую таку політику і вважаю, що Президент, уряд України не здатні бути послідовними й відповідальними, відстоювати до кінця національні інтереси українського народу.
Ось чому я прийняв рішення боротися проти такої непередбачуваної політики, проти нерідко провокаційних дій оточення Президента, його незграбних спроб зробити з Ющенка вождя.
Нещодавно один високий чиновник з оточення Президента розпікав донецького губернатора за те, що той вживає «не такі, як треба» слова, мислить по-старому, грозився за це негайно змістити його з посади. От я, наголошував він, говорю словами Президента, я його цитую. Отже, чиновник думає, як Президент. Ще раніше він наставляв журналістів правильно тлумачити слова Президента, не допускати «перекручень», а значить — не мати своєї думки.
Свого часу з ЦК КПРС надходили інструкції, як розуміти й роз’яснювати людям промови генсека. Китайці пішли іншим шляхом — випускали цитатники кормчого, й усім було легко і просто: дістав із кишені цитатник — і є гарантія, що «твоя думка» точна й вірна.
Бійтеся, Вікторе Андрійовичу, аби чиновники не влаштували змагання за найвищу відданість вам, бо тут більше своїх інтересів, аніж ваших! Якщо вони так будуть молитися, то лоба розіб’ють неминуче. Та не про них мова. Шкода, що вас втягнуть у халепу, а Україну — в біду.
Зустрівшись із величезними проблемами та складнощами, нова влада замість того, щоб визначити обгрунтовані стратегічні лінії їхнього подолання, розробити стратегічні плани розвитку України, почала вдаватись до експериментів, застосовувати сумнівні методи управління. Ми спостерігаємо крайнощі у внутрішній і зовнішній політиці: від ринкових форм до ручного управління, від ЄС до ЄЕП і т. п. А тут ще над владою тяжіє Майдан, щедро роздані обіцянки про щасливе й заможне, демократичне життя. Майдан терпляче чекає, а влада нервує. Звідси курс на пошуки ворогів, саботажників, примітивні пояснення причин падіння виробництва, зростання цін, скорочення інвестицій, виникнення проблем з енергоносіями тощо.
Якщо ж скласти всі проблеми, створені новою владою у внутрішній і зовнішній політиці, сфері науки та культури, то доходиш сумного висновку: з усього видно, це не просто прикрі випадкові непорозуміння, які можна виправити, а образ мислення, рівень управлінської культури, це, на жаль, таке бачення української перспективи. Команді бракує знань і досвіду. А людей, які могли б вплинути на ситуацію, до влади не допускають, бо вони «не помаранчеві».
Щоб поламати цю тенденцію, потрібно реалізувати політичну реформу, перейти до європейських принципів формування уряду. І невірно, що при цьому президент перетвориться на англійську королеву, — це йому свідомо шепотять ті, хто хоче законсервувати стару систему, зберегти свої повноваження, незаконно надані Президентом, та ті, хто не читав конституцій інших держав. Так, насправді Ющенко може залишитися першою людиною країни завдяки силі авторитету та силі поєднаних із цим авторитетом повноважень. У президента України й після політреформи буде більше повноважень, ніж у президента Франції. Де Голлю менших повноважень було досить для того, щоб він завдяки своєму авторитету був першою людиною у Франції і увійшов до історії як видатний державний діяч. Не кожен може згадати імена французьких прем’єрів за часів президентства де Голля.
ПЛАТА ЗА НЕЩИРІСТЬ
Що ж до українського досвіду творення й організації влади, то періоди Кучми та Ющенка мало чим відрізняються. Найгірше, що обидві влади не витримали іспит на демократію. Нова влада успадкувала всі гірші риси старої влади, при цьому створення блоків і партій зверху виглядає не таким уже великим гріхом, — у нас занадто нерозвинене громадянське суспільство, щоб вони створювалися знизу. Набагато гірше, що відтворюється й колишня система паралельних урядів — тільки Адміністрація Президента називається більш гучно — Держсекретаріат України, й роль РНБО піднята до ролі ще одного, вже третього паралельного уряду. Нетерпимість до критики в обох влад однакова, тільки у нинішньої це сполучається з тезою про те, що тепер немовби ЗМІ вільні. Та яка свобода, якщо мені нещодавно в останній момент під різними «об’єктивними» приводами було відмовлено в ефірі на Першому національному каналі, на якому стільки говориться про демократичні реформи. А за дріб’язковістю, надуманістю переслідувань нова влада перевершила попередню: за тієї все ж не було історій, аналогічних київському «Динамо». Так само, як і за кількістю бізнесменів в уряді й обладміністраціях влада Ющенка теж перевершила владу Кучми. Різниця в тому, що влада Кучми не клялася розділити політику й бізнес до сьомого коліна.
Політика нинішньої влади, як і попередньої, здебільшого здійснюється кулуарно, «під килимом», але це все прикривається шоу, інколи з порушеннями закону. Характерний приклад — призначення губернаторів під час формування Кабміну в сесійній залі Верховної Ради.
Значна частина великої політики завжди була і буде непублічною, — така її природа. І коли Президент закликає міністрів не виносити сміття з хати, з’ясовуючи стосунки перед пресою, це цілком зрозуміла турбота про мікроклімат в уряді, незважаючи на те, що преса буде позбавлена «смаженої» інформації. Проте все добре в міру... Якщо ж кулуарно ухвалюється велике число важливих рішень, це неминуче призводить до збільшення рівня лицемірства й обману у відносинах влади й народу, і як результат — до ще більшого віддалення між ними. Парламентська система влади саме тим добра, що збільшила б публічність у політиці та зменшила кулуарність.
З наближенням дати проведення наступних парламентських виборів усе більше розгортається політична метушня. Створюються нові партії, начебто їх у нас і так мало, декларуються наміри об’єднання в блоки.
Звичайно, створювати політичний блок чи йти на вибори окремо — це особиста справа Президента, прем’єра, спікера та їхніх партій. Можливо, багатьом із тих, хто збирався на Майдані, дійсно хотілося б, щоб політичні сили трьох головних представників влади йшли на вибори разом. Але мені здається, що для суспільства в цілому корисніше було б, якщо б наші провідні політичні сили впроваджували європейську культуру політики.
Що я маю на увазі. Відповідно до соцопитувань — і НСНУ, і БЮТ, і НПУ легко долають 3%-й бар’єр. У Європі партії — учасники урядової коаліції, якщо в них очевидні шанси самостійно пройти в парламент, на вибори йдуть самостійно. Тому що кожна партія орієнтована на певний електорат і представляє свій проект бачення суспільства — не протилежний своїм партнерам по коаліції, але із багатьма елементами альтернативності. Ви чули, щоб Шредер говорив Фішеру, мовляв, «зелені» мають йти разом з есдеками одним списком, а інакше — хто не з нами, той проти нас? З другого боку, ви чули, щоб у ході кампанії «зелені» й есдеки активно полемізували одне з одним, не говорячи вже про те, щоб поливати одне одного брудом? Ні, кожна партія коаліції відстоює свою програму, а не критикує програму союзників. Аналогічна ситуація й у Голландії, Бельгії, Данії, Норвегії — у всіх країнах, де звичайно при владі коаліційні уряди. У Голландії вже незабаром 90 років як правлять тільки коаліційні уряди.
Так, після виборів співвідношення сил у парламенті поміж партіями коаліції може змінитися, а виходячи з нового співвідношення сил змінюється і представництво її учасників в уряді. При цьому переговори з приводу нового формату уряду проходять прозоро в стінах парламенту. У нас же модель єдиного блоку збільшить непотрібну кулуарність у політиці, тому що вона пропонує наперед, до виборів кулуарно визначити, яке співвідношення сил у Раді буде між найбільшими політичними силами одного табору. Я думаю, що якби три сили владного табору замість єдиного блоку пішли б окремо і при цьому агітували за себе, а не проти своїх партнерів, це дуже цивілізувало б нашу політику.
Але це можливо, коли влада має демократичні наміри, наміри будувати Україну за європейськими стандартами. А коли вона прагне зберегти і зміцнити тоталітарну систему, то сподівання марні.
І ще одне. У нашій політиці стало модним клястися на могилі Шевченка. Але чим вражає поезія Кобзаря? Насамперед — колосальною щирістю. І коли на могилі, напевно, найщирішого світового поета політики нещиро промовляють красиві слова… Хоча я не схильний до містицизму, але у мене є таке передчуття, що за нещирість настане дуже швидка й дуже тяжка розплата. Приклад канівської четвірки в нас перед очима.
Спікер, наприклад, розраховує, що його партія або набере мінімум 8%, або отримає у списку Ющенка відповідну квоту, що дозволить усіх нинішніх депутатів від НПУ забезпечити мандатами. Як на мене, такий прогноз можна назвати оптимістично-реалістичним. Соратників по партії, звичайно, треба підбадьорювати, але той же Литвин нещодавно скаржився на переслідування активістів його партії на місцях. Виходить, не така вже й райдужна в нього перспектива. Звичайно, місця у новій Раді заздалегідь не розподілені, але чималому числу людей хочеться, щоб так було, тому кампанія, скоріше за все, буде дуже брудною, із широким застосуванням адмінресурсу з боку нової влади. Подивимось, як до цього поставиться Європа, які оцінки й висновки вона зробить.
ЛЮБОВ ДО ПОМАРАНЧЕВИХ КОЛЬОРІВ
Останнім часом представники влади почали висловлюватися щодо ревізії прийнятого 8 грудня минулого року Верховною Радою в «пакеті» рішення про конституційну реформу, за проведення якогось референдуму.
Я, звичайно, політик, а не юрист. Але я досить обізнаний у праві, щоб чітко сказати: по-перше, ревізувати реформу може тільки Конституційний Суд, маючи правові (а не формальні) підстави. По-друге, для цього необхідно мати якісь підстави для її скасування, адже кілька місяців тому Конституційний Суд визнав рішення Верховної Ради цілком законним. А щодо розмов про «роботу», яка нібито ведеться з суддями Конституційного Суду, спроб їх якось «умовити» — про це треба питати не в мене. Хоча практика «роботи із суддями» у нас є. Є і професіонали такої «роботи».
Що стосується референдуму. Таку спробу свого часу робив президент Кучма, і, як ви пам’ятаєте, спроба виявилась невдалою. Моя думка — референдум тільки поглибить той розкол у суспільстві, який було створено під час виборів президента України. Прямих юридичних наслідків референдум, точніше — плебісцит, не матиме, тому що останнє слово залишається за Верховною Радою. Це розуміють і деякі представники партії влади, наприклад, Микола Мартиненко.
Зараз багато розмов також точиться навколо теми опозиції. Одні говорять, що вона є, інші — спростовують її присутність на політичній арені. Наша партія першою відкрито заявила про перехід в опозицію.
Звичайно, працювати складно, в першу чергу за браком досвіду конструктивної роботи опозиції з владою. І тому, що ніхто з нас по- справжньому не працював у опозиції. І тому, що в парламенті, і в новій опозиції — зокрема, багато бізнесменів, що бояться тиску влади. Нова опозиція прагне опонувати в першу чергу діям, а не персоналіям, а дії оцінювати винятково з погляду корінних інтересів українського народу, тому, наприклад, ми голосували за зміни до бюджету і деякі інші ініціативи уряду. Я й багато моїх колег по опозиції розділяємо перспективні дії влади в підходах, філософії, програмі будівництва держави. Але я не розділяю її методи й форми роботи. Я не розділяю ані популізму щодо економічних проблем, ані переслідування опонентів, ані чисток на місцях.
Зараз опозиція формується, зміцнюється, шукає шляхи співпраці з владою, принаймні шляхи порозуміння.
Але коли влада поводиться нецивілізовано, то й опозиція не може поводитися цивілізовано. Не може бути такого, щоб влада була печерною, а опозиція — цивілізованою. Думаю, остаточно опозиція зможе викристалізуватися вже в новому парламенті.
Не розділяю нової кадрової політики Президента. Власне, говорити тут про якусь політику неможливо. Людей, з усього видно, призначають на посади не за фаховими даними, а за відданість новій владі. А сама відданість визначається любов’ю до помаранчевих кольорів.
Мені надходить багато листів, в яких наводяться кричущі приклади кадрових призначень: людей беруть просто з вулиці, без освіти й досвіду, з сумнівними біографіями — і висувають на керівні посади.
Якщо ці так звані принципи не зміняться, то плани влади щодо розбудови України приречені, особливо в економічній сфері. Звичайно, можна навести приклади, коли вчитель господарює краще, ніж економіст чи менеджер, але це винятки. Йдеться ж про масові призначення на ключові посади не спеціалістів, а випадкових людей.
У першу чергу треба розмежувати демократію і вседозволеність, закон і революційну доцільність.
Думаю, це розмежування можна зробити дуже просто. Те, що суперечить закону — незаконно, і за жодних обставин не треба правопорушення виправдовувати революційною доцільністю. Тим більше, що в Україні досить демократичні закони, що визнано й Радою Європи. Проблема не в їхній якості, а в їхньому виконанні. А ті, хто зневажає закони, посилаючись на революційну доцільність, мають пам’ятати, що згодом самі виявляться жертвами цієї доцільності, про що говорить досвід і французької, і російської революцій, доля Дантона, Робесп’єра, Троцького, Бухарина, Каменєва. І дуже небезпечно, коли оточення Президента намагається вбити в голову суспільству дику філософію: Президент сказав — так воно й буде. Не закон визначає діяльність влади, а позиція Президента, який так сказав. Ніхто не може пояснювати порушення Конституції якоюсь дивною логікою. А Президент не повинен поблажливо ставитись до таких порушників, якщо вони навіть з Майдану.
P. S. Я збирався на цьому закінчити цю статтю, але події в сесійній залі минулого пленарного тижня змусили написати ще декілька рядків. Усвідомлюю, що мій виступ з парламентської трибуни, у якому, як і в цьому матеріалі, я висловлював свої думки та свою тривогу, багато кому не сподобався. Я говорив, нагадаю, що під загрозою знаходиться одне з найбільших досягнень в Україні — спокій і злагода в суспільстві. Що нинішні керманичі, які йшли на вибори під гаслами консолідації та єднання суспільства, сьогодні поглиблюють суспільний розкол, створюють нові точки напруження, шукають ворогів, цькують політичних опонентів. Підтвердження своїх слів я отримав чи не наступного дня, — те, що на мою адресу за моєї відсутності говорив дехто з нині провладних депутатів, інакше ніж виявом необільшовизму й не назвеш... Кожна влада помиляється, зокрема, були помилки й за часів мого президентства. Але тоді не було такої неповаги до людини, яку нині демонструють нинішні «демократи»...
