Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Шлях до волевиявлення

З якими думками українці вибиратимуться на виборчу дільницю через півроку? Що нестимуть у кишені? Паспорт чи дулю?
27 березня, 2012 - 00:00
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Нещодавно законодавці штату Пенсильванія в США внесли зміни у свій виборчий закон. Вони прийняли акт номер 934, що регулює те, як виборець має посвідчувати себе, коли приходить голосувати. Відтепер, щоб проголосувати на місцевих, конгресових чи президентських виборах, потрібно представляти посвідчення про особу з фотографією.

...А до цього там вистачало чесного слова.

Цікавими є вибори в країні, де не знають про виборчі каруселі, «печеньє» й мертві виборчі душі. Там рідко морочать собі голову про надійність виборчого процесу. Голосує й так мало хто. Й вибори завжди у вівторок, робочий день. А тут ще застав людей приходити й доводити свою особу — так ті взагалі плюнуть на цю справу.

Саме за це новий пенсильванський закон найбільше критикували. Демократи були в розпачі — поправки направлені проти їхнього електорату: бідних, у яких немає 30 доларів, щоб зробити собі права на водіння авто, найбільш поширене там посвідчення особи. Або забудькуватих, які лишають документи дома — ті також люблять демократів.., чи незалежних.., вони добре не пам’ятають. Або категоричних: «Ось я, ось моя пика, який документ вам ще треба? Документ можна й підробити. Спитайте в кожного неповнолітнього, який хоче попасти до бару».

Перед прийняттям нового закону були дослідження про виборчі зловживання. Помітних порушень не знаходили. Люди й так приходять з якимись посвідченнями. Але закон все одно прийняли. Республіканці голосували за, демократи — проти.

Пенсильванія відтепер — тільки шістнадцятий штат, який хоче знати, що на вибори ходять ті, хто має документ. До речі, згідно з новим законом, без документів проголосувати все одно дадуть — просто тоді протягом шести днів слід подати необхідні папери, щоб удостовірити свою особу.

За настрій виборця так-сяк намагалися подбати.

І скоро за новий закон забули. Неважливою була ця подія.

В Америці від виборів залежить набагато менше, ніж, от скажімо, у нас. Там є незалежний суд, незалежні законодавці й виконавці. Там складно йти в обхід усталеного. Там кругом — одні баланси й противаги. Там колись Томас Джеферсон і компанія були шалопаями та знали про людську вдачу.

В Україні від виборів залежить УСЕ. Тому нести на дільницю треба нічого менше за паспорт і віру, що ти не випав зі списків.

Тут незалежних гілок влади вже нема. Попасти в парламент означає попасти в саму владу, а не одну з її конкуруючих частин. Парламентаризм в Україні перетворився на фікцію. Тут законодавчі несподіванки трапляються, лише коли комизяться комуністи, як ось із недавнім голосуванням за омбудсмена. Влада зцементована, порух руки каже, яка кнопка сьогодні популярна. Верховна Рада стала клубом, де ще є цікаві дебати, але вже нема розумних рішень.

Що це для молодої української демократії — зрозуміло, а що це для філософського світосприйняття пересічного українця? З якими думками українці вибиратимуться на виборчу дільницю через півроку? Що нестимуть у кишені? Паспорт чи дулю?

Як відомо, парламентаризм — один із засобів репрезентативної демократії, відповідь на суспільну вимогу демократичної легітимізації ключових конституційних принципів, законодавча основа державності.

Чи про це думатимуть українці? Ні. Вони думатимуть про те, що один із місцевих діячів, напевне, від народження мав схильність до продажності та шоуменства, й тому неминучим стало, що він опинився у Верховній Раді. Й тепер хоче переобратися.

Ще вони думатимуть, що депутати на загал — народ цілком прагматичний. Депутати знають, що час — це гроші. І тому після обрання вони не хочуть транжирити гроші платників податків на час, потрачений на піклування про них!

Українці зрять у корінь. І цей корінь не завадить їм прийти на вибори в пристойній кількості — зробити таку явку, якій американці можуть лише позаздрити. І це при тому, що перевірка документів у нас докладна й натхненна. Американці лише патякають про свободу та свободу вибору. Ми за неї боремося що кілька років, пакуючи нашу прозору волю в такі ж прозорі скриньки, вірячи, що й увесь процес одного дня буде прозорим. Наші предки перші в Європі обирали собі ватажка, й ми маємо історичне право робити це, навіть коли не дуже віримо в нинішню чесність усього цього процесу.

У нас іншого процесу нема.

Ми не хочемо — давно вже не вміємо — спихати наші біди на призначеного нам долею царя. Ми хочемо спихати їх на сусіда, який проголосував не за того кандидата. Чи не пішов на вибори, щоб проголосувати за того кандидата. Чи взагалі новини не дивиться.

Нам потрібен новий парламент, щоб потім його не любити й знати, за що. Але нам важливо, щоб він хоча б більш-менш відображав наш вибір. Себто, коли один кандидат перебігає до іншого табору, ми повинні знати, що наші очі мусіли бачити, що купували.

І тому ми не маємо нічого проти, щоб представляти найбільший український документ на вимогу працівника виборчої комісії, щоб той докладно перевіряв нашу реєстрацію, правопис нашого імені, сімейний стан і наш психологічний настрій. І якщо він спитає також про наше самопочуття чи що ми думаємо про погоду в той день, ми також будемо не проти.

Наше політичне волевиявлення для нас набагато важливіше, ніж для звихнутого на балачках про демократію народу по той бік Атлантики. Воно для нас дорожче. Ми знаємо, що кожного разу це шанс. І якщо за 20 років цей шанс іще не випав, це не означає, що він не випаде в майбутньому. Навпаки, вірогідність, що пощастить, із часом зростає.

Можете спитати про це в кожного затятого гравця в казино.

Олексій ОПАНАСЮК, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: