В Україні на адміністративних рівнях нерідко панує алергія на інтелект, хоча в постіндустріальному суспільстві на перший план мають вийти соціальні галузі — сфера послуг та відпочинку, освіта та охорона здоров'я, засоби масової інформації, тощо. Чи не тому владні структури багатьох рівнів не змогли вчасно усвідомити причини невдач чи хибних кроків як системну кризу командно-соціалістичної форми індустріальної цивілізації, не врахували й те, що ринкові реформи є лише однією з умов формування ефективної економіки, не кажучи вже про необхідність соціального забарвлення цих реформ в Україні?
Погоджуючись із тезою В'ячеслава Липинського про те, що українська держава може відбутися лише тоді, коли ідеєю незалежності переймуться більшовики, все ж зауважимо, що дієвість цього постулату не вічна. Умовно можна вважати, що значна частина більшовиків більш-менш спокутували свої гріхи, і якщо вони щиро відчувають якісь сентименти до цього нещасного народу, то нехай віддадуть хоч частково віжки в державі тим, хто готовий до безкорисливої праці задля України. В першу чергу повинні бути усунуті від чиновницьких крісел компетентні злодії, котрих чимало на різних шаблях управлінської драбини. На зміну пострадянській номенклатурі, що приватизувала державу й перетворюється на олігархію, має прийти нова еліта, головним капіталом якої є знання в широкому розумінні, володіння сучасними технологіями мислення, систем бачення проблем у державі, бездоганна законослухняність, колегіальність прийняття рішень, отже, недопустимість демагогічного перетворення колективів у бездумну маріонеткову масу. Останнє особливо небезпечне в політиці, в житті партій, бо в атмосфері революційних емоцій популісти спроможні перетворити великі групи людей на натовп. Тут уже не до демократії, бо настає період особливо небезпечного рабства нав'язаного настрою. Свобода ж вимагає поваги до чужих прав, а поважати їх натовп за своєю природою не здатний. Він підкоряється тільки престижу, чарівності однієї особи або ідеї.
Обдурений народ легко перетворити на натовп для того, щоб він не міг вплинути на ситуацію. Він хоче бути обдуреним, тобто чути лише те, що йому подобається, його «гріє», обнадіює. Але знищуючи навколо все і все «неугодне», натовп рано чи пізно добереться і до тих, хто його таким зробив. Як слушно зауважує французький філософ Лебон, аналізуючи уроки Великої французької революції 1789 — 93 рр., божевільні, епілептики, юродиві, галюцинати мають під час соціальних потрясінь велику владу над натовпом. У звичайні часи їх ізолюють, але в дні великих смут натовп нерідко вибирає їх своїми вожаками.
Відмінні риси натовпу — нетерпимість, роздратованість, нездатність холоднокровно що-небудь обговорювати. Натовп багато говорить про свої права і жодного слова про свої обов'язки. Тому вожді так бояться опозиції, бо вона спроможна протверезити тих, ким вони маніпулюють, й на останніх популізм виявиться не таким дієвим. Продовжуючи думку того ж Лебона, свідомий народ може зрозуміти, що «тільки невігласи сміливо обіцяють людині щастя». В той самий час ми в своєму революційному завзятті забули мудру думку Спенсера, який писав, що недоліки соціального ладу знищуються лише поступовим пристосуванням і вдосконаленням людей.
Іманентною рисою вождя-революціонера є якраз його небажання та і невміння враховувати думки й настрої мас, хоча «жодна людина не настільки хороша, щоб управляти іншими людьми без їх згоди» (Авраам Лінкольн). І не треба лякатися в політиці опозицій. Ледве чи буде хто сумніватися у слушності думки відомого політика та великого демократа Томаса Джеферсона про те, що «в кожному вільному та мислячому суспільстві мають бути — така природа людини — гарячі суперечки та незгоди, і одна із сторін повинна одержувати перемогу на деякий період часу». В тому логіка, динаміка й передумова прогресування партії. Натомість лідери національно- демократичних партій, хизуючись наввипередки перед телекамерами, навіяли собі власну незамінність, навіть не відчували потреби готувати для себе заміну, бо не допускали й найменшої тіні на їх політичну Величність. Тому такі партії стають нерідко гальмом процесу, який самі декларують. Можна б і махнути рукою, якби це стосувалося долі лише партії. Нічого нового не відкриємо, якщо скажемо, що наш народ у своїй більшості не бажає повернення назад до казарм комунізму, але не підтримує псевдоринкових реформ. Тому напрошується висновок: на заміну неокомуністичній партноменклатурі та кланово-мафіозній політизованій олігархії повинна прийти третя політична сила. Ця сила має базуватися на:
1) чітко висловленій та послідовно реалізованій національній ідеї, яка розташовується в квадраті чотирьох вартостей чи інтересів:
а) інтереси незалежності України;
б) інтереси кожного громадянина, незалежно від його етнічного походження, як частки української надії;
в) інтереси правової демократичної держави;
г) інтереси соціально орієнтованої ринкової економіки яка враховує історичні традиції, національну ментальність та перспективність пропонованих перетворень;
2) реальній політичній єдності партій центристського та правоцентристського спрямування на засадах можливого алгоритму: а) блокування; б) фракціювання політичних організацій; в) утворення єдиної партії як виразника цієї третьої сили. В усякому разі, настав час припинити в нашому політикумі безперервне імітування динаміки об'єднавчих процесів, мабуть, для того, щоб вони не реалізувалися.
На жаль, ми змушені констатувати ту істину, що десять років становлення демократії в нашій державі не привели до єднання чи узгоджених дій національно-демократичних сил. Ще продовжують, мов гриби після дощу, народжуватися нові партії, а вже шаленими темпами розколюються ті партії, на котрі ще недавно покладав надії народ. Процес політичного амебування розшматував республіканців, лібералів, християн-демократів, соціал-демократів, народних демократів, в вогні лідероманії підплавив крила колись стабільний і потужний Рух.
Нині особливо гостро відчувається брак патріотичної еліти, для котрої інтереси України були би першочерговою вартістю. Так триватиме і надалі, поки наш політикум демонструватиме дивовижну своєрідність, намагаючись в одній особі поєднати лідерство у партії, в парламентській фракції, в бізнесі та владній структурі. Світова практика не знає нічого подібного. Не діє ще в нас і принцип позитивного лобізму. Тому і має наша політика вигляд вавилонського стовпотворіння. Не чуємо і не розуміємо один одного при міжпартійному спілкуванні. Не дай Боже, щоб доля Вавилону нас спіткала.
Відсутність патріотичної еліти дозволила Дж. Мейсу сказати про українців початку ХХ ст.: «Це класичний приклад соціально некомплетного народу». Отже, вічною залишається істина Евріпіда про поділ громадян на бідних, багатих та рятівників держави. Як нам нині бракує останніх! Тому і не сприймаємо як мазохізм думку І. Франка про українців як про «расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику». Але цей народ — жертва! Народ не вибирають, тому для нас є один вихід: невтомно й чесно працювати на нього.
Сьогодні особливо чітко усвідомлюється роль партії як суб'єкта політичного й соціального виховання народу, який чимало партій сприймають лише як електорат і згадують про нього тільки напередодні виборів.
Ми ж виходимо з орієнтирів, закладених у самій назві «Демократична партія України».
1. «Демократичність» передусім передбачає:
а) «диктатуру» єдиного для всіх Закону, в чому полягає суть правової держави;
б) чітко встановлені правила гри у взаємодії різних форм власності, орієнтованих на вітчизняного товаровиробника, в чому суть ринкової економіки;
в) поверненість найперше до загалу нації, до їх величності Демосу, до його проблем та бід — в тому суть соціально орієнтованої держави.
На превеликий жаль, нині українська демократія ніби підтверджує слушність тези Т. Гобса про те, що демократія — це не що інше, як аристократія промовців. Звідси також відсутність чіткої соціальної бази партій демократичного спрямування.
2. «Партійність» зумовлює:
а) чіткість та прогнозованість тактики і стратегії партії, що не заперечує гнучкості її діяльності, орієнтованої нині на стабільне блокування і навіть поєднання з партіями-однодумцями; зовсім не парадоксально звучить афоризм: «Хто хоче залишатися вірним партії, мусить бути готовим змінювати свою думку»;
б) незаангажованість на мимохідних владних структурах;
в) підконтрольність діяльності керівних органів партій, в т.ч. надходження і витрати фінансів, постійне нагадування про фактор партійної етики;
г) колегіональність прийняття рішень, що передбачає також більшу увагу до регіональних організацій, де поступово запроваджується і реалізується принцип партійного професіоналізму;
д) наведення партійної дисципліни, контрольоване оформлення повного пакету документів індивідуального членства, аби уникнути політичних метеликів задля додаткових мандатів на з'їздах;
е) взаємодія із партіями аналогічного ідейного спрямування як усередині країни, так і в розвинутих державах світу з метою набуття позитивного досвіду; до речі, нинішня відносна перемога європейської соціал-демократії зумовлена, принаймні, двома чинниками: а) гнучкість та актуальність гасел, на противагу законсервованості, «стомленості» поведінки християн-демократів; б) самою ситуацією в Західній Європі, котра замовила такі політичні сили, які спроможні об'єднувати свої зусилля через кордони з метою вирішення наболілих соціально-економічних проблем в умовах з'єднаної Європи. Щоправда, політичний маятник не дрімає.
3. Зрозуміло, третє слово в назві партії підкреслює саме українську орієнтацію. Це передбачає, що політика, ідеологія, економіка мають служити інтересам 50-мільйонної України, отже, згаданій національній ідеї, яка акумулює одвічні пріоритети всього нашого народу, не зациклюючись на шароварщині й не перелицьовуючи чужі зразки. Бо переживаємо небезпечну ситуацію втрати своєї самобутності. Така втрата, за словами відомого демографа початку століття Артура Вірта, має місце, коли в народі зменшується народжуваність, відбувається еротизація мистецтва, занепад рідної мови та схиляння перед чужим. Ніби про нас сьогодні сказано.
ДемПУ як одна з найстарших партій останнього революційного періоду вже неодноразово спотикалася через грубі помилки лідерів і тому особливо боляче спостерігає крах партій, який має вигляд політичного трасту. Ми зробили все можливе, аби не розколотися, ми більше року терпляче розчищали наші ідеологічні завали, проаналізувавши на всіх рівнях наші помилки, зуміли вийти з кризи мудрішими, чистішими, впевненішими, що дає нам право не тільки твердо стояти на ногах, але й подавати руку допомоги близьким за духом партіям. Вище вже згадувалася низка партій, з котрими ДемПУ повинна вести розмову. Цей ряд може бути й більшим. Але для цього всі ми маємо переступити через власні амбіції, усвідомлюючи, що шлях від особистих інтересів до загальних безперспективний, проте від загальних до особистих — найкоротший і найпевніший.
Об'єктивні політичні процеси в умовах первинного накопичення капіталу в Україні напередодні парламентських виборів, які нещадно достроково наближаються, підтверджують тезу про неминучість партійного дуалізму на нашій арені. Гарячкове об'єднання ображених решток правих партій національно-демократичного спрямування, за всієї поваги до цілої низки приємних лідерів, уже не має стратегічної перспективи. Подібне можна сказати і про крайній лівий спектр, включаючи навіть комуністичну партію. В Україні поступово набирає сили європейська двополюсна політична тенденція, яка реалізується у вигляді соціал-демократії та християнської демократії. Через відомі причини назва останньої існуватиме в завуальованій формі, всотуючи водночас ідеї лібералізму і підкреслюючи на поверхні принцип демократизму. До єдиної правоцентристської партії наш політикум прийде ще не скоро. Проте неминучі трансформаційні процеси компресують уже довкола наступних парламентських виборів із ниніш ньої аморфної маси партій 2-3 об'єднані потужні партії, які реально претендуватимуть на власні фракції у Верховній Раді. Ці процеси простежуються вже сьогодні, потенційні ніші стають очевидними. Певний період двоголовою буде наша соціал-демократія, представлена двома партіями, одна з яких матиме акцентоване ринкове, інша — соціалістичне і профспілкове забарвлення. Деякий час існуватимуть і карликові партії, відіграючи антуражно-ритуальну функцію. Проте головне в іншому: дай Боже, аби всі ці партії, відрізняючись тактично, мали єдину стратегію задля інтересів народу, України.
