Так уже склалося, що січень для мене — найекстремальніша пора року. Фінал «Книжки року»: зібрання експертів, підрахунки голосів, перевірка результатів. Цейтнот: примара невиконаних зобов'язань, помилки, глухі кути. Аж тут, посеред метушні-маячні ( «метушня — маячня мети» ), з'являється Сергій Набока — в січні ми зазвичай бачилися часто — і наставала відлига: «Блазнюй. Танцюй. Співай. Світися. Відлига — вічна. Як зима».
Уже третій січень, як його немає. «Те саме, але мінус Набока», — таким був довготерміновий прогноз у некролозі «Дзеркала тижня». І глухі кути без нього знову набрали моторошного вигляду.
Набока був, сказати б, дресувальником глухих кутів. Щодня ступаючи у клітку з цією нечистю (політичною, літературною, моральною), він проговорював дивну мантру:
«Увага №0: констатувати факти заборонено.
Концептуалізація каналізації, або:
Що я можу, коли від мене нічого не залежить?»
А тоді, мов хрест, клав на почвар закляття: «НАЙСТРАШНІШЕ УЖЕ ВІДБУЛОСЯ». Не встояв жоден з тих глухих кутів, на яких би запаморочливих поверхах не мешкали їхні творці: «Сам того не желая, Леонид Кучма очень точно охарактеризовал ситуацию, которая возникла по его вине. Выражая через своего секретаря соболезнования по поводу смерти Сергея Набоки, Президент назвал журналиста человеком, который «без надежды надеялся» , — завважив журнал «Корреспондент».
«Увага №0» — єдина, вже посмертна, книжка Набоки. «Глухий кут Сергія Набоки» — реґулярна рубрика в часописі «Книжник-review» упродовж двох з половиною його останніх земних років.
Про те, що Сергій писав вірші, знали хіба дружина та мати. Писав давно — за часів, коли секретарі парткомів за допомоги концтаборів пробували «здійснити мрію людства про мир, труд, май!» (В. Діброва). Ціла «доба застою» блискучо відбилася у двох Набочиних рядках: «к'єркеґора б сюди / або з десяток жанполів чи сартрів» . Та й сама ця збірка — розпачливо-карнавальна, аналітично-абсурдна, щоденниково-перформансна — правдиве люстерко тогочасної свідомості живих людей. Тобто тих, «хто не може відмовити собі у звичці думати».
А оскільки таких і нині не густо — «Увага №0» надійно залишається з нами теперішніми. Пізніше, по двадцяти роках неписання поезій, Набока почне формулювати свої теореми-глухі кути. «Марні спроби зрозуміти минуле, якщо не уявляєш сучасного. Незнання ж минулого невідклично призводить до нерозуміння теперішнього» , — це може слугувати рецензією-ключем до його власної збірки. А за замкову шпарину, здається, править вірш під химерною, на перший позір, назвою «Промова, рекомендована для виголошення у колі сім'ї перед смертю» — «про те, що мало меду. Мало!»
Тут — наше українське все, з літературою включно. Набока-критик — не літературознавець, а соціолог. Він, звичайно, звертає увагу на асортимент та якість «красних письмен» у тому чи тому творі — на «прозорість тексту… чи самогонну туманність його» , наприклад. Але головний глухий кут української літератури бачить в іншому: у самовбивчій зневазі Літератора до Читача, якому лишається хіба волати: «Мало меду. Мало!».
«Трагічне, мізантропічне, песимістичне й катастрофальне світовідчуття, зафіксоване у безлічі наших текстів… Ми не любимо себе. Україну — ще так-сяк, вряди-годи. А себе — ні. Власне, ми такі нещасні, індивідуалістичні, задумані, мрійливі, чумакуваті, сумні й перечулені, самоїдні, ліниві й не надаємося до раціоналістичного аналізу — через це».
О, згадалося! Тут минулого тижня один інвалід «національно-визвольних благань» (за С. Набокою) писнув до «Літературної України» таку собі «думку» з приводу прочитання матеріалу «Переклад з мінкультівської» з нашої рубрики «ПостЧитання». По-перше, закидає авторові, що той насмілився «всує» поєднати Міністерство культури та « приватне видання «Всесвіт» . По-друге, наважився згадати Мінкульт російський, що фінансує тамтий «Всесвіт» — «Иностранную литературу», — не зважаючи на форму власності. Через те клятому авторові «Дня» запропоновано негайно «відправитися назавжди у Московщину… Чи в Ізраїль» (тут із сумом мушу зацитувати Дніпропетровську команду КВН: «Он — еврей, а я — не смог»). Вінець «думки» такий: «Якщо ж говориться про так звану «шароварщину» (не гоже забути, що це лексика україноненависників), то в шароварах можна багато дечого заховати, а можна й показати» . Ну, і як тут не навести повністю один із віршів Набоки під назвою «Антропоцентризм у натуральну величину»:
«Зуби — Щелепи — Стравохід
Шлунок…
Анальний отвір
І величезні ґеніталії.
Чілавєк — ета звучіт горда!»
Навіть по тому, як ми прочитали усього приступного нам Уельбека, такий портрет потенційного читача виглядає незвично сміливим. Але як «брудні» романи Уельбека є, по суті, гімнами коханню, так Набочина візія «масового читача» є тверезим епікризом літературного соціолога. Він попереджає літератів про черговий глухий кут: «Замість писати чорнуху, порнуху й дебільні серіяли — граємося в інтелектуальні ігри з вогнем, виштовхуючи основну масу читачів в духовну росію». А далі — «як нема читача, то така літературна діяльність більше скидається на такий собі творчий онанізм».
Ні, Набока не був аполоґетом маскульту. Він був читачем-естетом. Але його критичний смак, вироблений сотнями (може, тисячами?) прочитаних книжок, лишався соціологічно тверезим. Його читацький тезаурус дозволяв віртуозно маніпулювати порівняннями й узагальненнями і тим самим — розблоковувати глухі кути сприйняття. Якось він написав статтю «Про критику і критиків», і на вічне запитання «що робити?» відповів так: «Писати й видавати, писати й видавати, видавати й писати — не зважаючи на все меншу кількість читачів, українців, людей… Літературну критику, українську літературу, Україну і, взагалі, світ врятує що? Та вже щось врятує. Може, впертість, може — почуття гумору. Може — літературні критики».
Сергій ніколи не продукував слова заради заповнення етеру або паперу; за усім мовленим/писаним Набокою в'юнився довжелезний розмисел. Тож варто уважно пригледітися до не випадкового порядку понять в останній цитаті. І спробувати переосмислити історію України (навіть!), уводячи до контексту змін такі поняття, як, приміром, «Дзюба» або «Хвильовий».
Та… «Щось кричала та людина / Та не чули люди».
…Тоді, три січня тому, ґазета «День» написала: «Смерть Сергія — це ще одна краплинка совісті, що пішла від нас».
Сергій НАБОКА. Увага №0. — К.: Книжник-review, 2003.
Глухий кут Сергія Набоки // Книжник-review, 2000—2003.
