НИНIШНЯ СИСТЕМА ВЛАДИ В УКРАЇНI — ЦЕ МIМIКРIЯ ДЕМОКРАТIЇ
Коли після жовтневого перевороту за 15 — 20 років надія
на «світову революцію» згасла, диктатура СРСР, не змінивши ні на йоту своєї
сутності, почала зовні набувати вигляду демократії. З'явилися «найдемократичніша
в світі сталінська» (складена Бухаріним) конституція, «загальні рівні прямі
й таємні вибори» (заздалегідь затверджених депутатів). Пізніше у країнах
Європи режими, нав'язані окупантами, назвали «народно-демократичними».
Партократія, що утрималась при владі в Україні, трохи змінила
свій вигляд, та не змінила звичок і зараз продовжує цей маскарад, навісивши
на монократичну владу олігархії вивіску демократії. Оскільки СБУ не може
замінити ЧК, бо репресії викличуть протести, його успішно замінили Податкова
адміністрація разом з іншими наглядовими відомствами та залежний від влади
суд. Закони та підзаконні акти України, як і колишнього СРСР, сформульовані
так, що ніяка господарська діяльність не можлива без їх порушення. Це й
дозволяє владі фінансово карати інакодумців, не допускати появи сильної
демократичної опозиції та душити незалежну пресу.
А щоб така система була схожою на демократію, де є опозиція,
то заохочуються ті сили, які найбільш вигідні й порівняно безпечні для
влади. Це, передусім, ліві екстремістські партії, які закликають не до
демократичних перетворень, а назад — до повновладного тоталітаризму. Екстремісти
ще ніде в світі не приходили до влади демократичним шляхом. Після усієї
«привабливості» 70-ти років правління навряд чи вони можуть розраховувати
на успіх у нас нині. Тому власті вважають, що вони небезпеки собою не становлять,
зате олігархія на їх фоні здається демократією. Не є небезпечними і слабкі,
значною мірою «ручні», праві, представлені у нашому суспільстві невеликими
політичними партіями, які не мають організацій на місцях та преси. Це —
політичні гуртки, що лише задовольняють амбіції своїх керівників.
Половинчаста, формально демократична, але по суті монократична
система влади, що склалася, робить Україну державою економічно і політично
нестійкою, схильною до постійних криз, слабшою від тоталітарних, внутрішньо
стійких країн, і тим більше, від справді демократичних держав. Наскільки
ця система далека від систем демократичних країн, видно з розгляду їх головних
рис.
КОНКУРЕНЦІЯ ЧИ МОНОПОЛІЯ?
Історія свідчить, що, не тільки в економіці, але й у політиці
монополія — це застій і загнивання. Ідея Леніна про монопольне управління
країною «єдиною волею» вождя закономірно призвела до масових сталінських
репресій, хрущовського волюнтаризму і вилилася у брежнєвський застій та
поразку СРСР у «холодній» війні. А конкуренція у всіх сферах просувала
суспільство вперед, забезпечуючи технічний і соціальний прогрес. Небезпека
поразки у конкурентній боротьбі, краще за всякі спонуки, змушує добре трудитися
підприємців, і робітників, і керівників держави. Тому й досягли матеріального
благополуччя суспільства, які зуміли забезпечити ефективну конкуренцію
й у виробничій сфері, й у сфері державного управління. Перше забезпечив
ринок та антимонопольні закони, друге — дво- або багатопартійна демократична
система влади.
Традиційно у багатьох демократичних країнах боролися за
владу по кілька партій, у деяких, зокрема, в англосаксонських, — дві. Двопартійна
система виявилася життєздатнішою. Зараз навіть там, де залишилося кілька
традиційно сильних політичних партій, вони перед виборами об'єднуються,
і за владу борються, зазвичай, два блоки, як і при двопартійній системі.
Дві, приблизно рівні за впливом на маси партії, не тільки призводять до
більш ефективної конкуренції, а й краще узгоджуються з психологією виборців.
При нормальному функціонуванні партії почергово перебувають при владі і
в опозиції. Абсурдною у демократичній країні була б «боротьба» за владу
15-ти кандидатів у президенти, половина з яких не набере й 1% голосів.
У США партії мають аморфні політичні програми, які дозволяють
їм залучити людей різних поглядів. В Англії та Скандинавських країнах політичні
програми головних партій більш конкретні, проте й там кожна з них орієнтується
не на вузькі кола, а на широкий електорат.
СТАБІЛІЗУЮЧА РОЛЬ ДВОПАРТІЙНОЇ СИСТЕМИ
У будь-якому суспільстві більшість не бажає безладдя і
революцій, прагне зберегти стабільність; однак невдоволення діями влади
існує завжди, оскільки не можливо догодити всім. Двопартійна система дає
можливість зберігати стабільність, періодично «випускаючи пару» і гасячи
виникаючі невдоволення. Коли незадоволених більшість, то влада мирно переходить
до основних критиків — опозиції. Якщо цього не робити — безладдя настане
неодмінно. Умовою стабільності в цьому випадку є передбачуваність і спадкоємність
політики в обох конкуруючих партіях. Різкі зміни можна робити тільки після
того, як їх підтримає більшість суспільства (звичайно на референдумі).
Тому екстремістські партії, які прагнуть кардинальних змін, реально на
владу при двопартійній системі претендувати не можуть. А при багатопартійній
системі, використовуючи протиріччя різних груп, вони іноді приходили до
влади. Так, набравши трохи більше за 40% голосів, був обраний президентом
Чилі Сальвадор Альєнде. Однак його спроби, всупереч волі більшості, здійснити
марксистські реформи викликали реакцію — кривавий путч Аугусто Піночета.
Конкуренція «Кучма — комуністи» або «Кучма — Вітренко»
у другому турі майбутнього голосування — це не конкуренція двох партій
у демократичній країні, оскільки одна сторона оголошує про повернення до
тоталітаризму зі зміною державного устрою. Та, прагнучи зберегти свою монократичну
владу, користуючись тим, що наше суспільство звикло до монократії, а демократичних
традицій ще немає, Президент хоче саме такого результату в першому турі.
Відомо, що після лютневої революції в Росії більшовики на Установчих зборах
не отримали більшості навіть у блоці з лівими есерами. Це дає йому надію,
що після голодоморів, масових репресій та інших «експериментів» над народом
необільшовиків не підтримає більшість, навіть з урахуванням «протестного»
електорату.
Та його розрахунок може не виправдатися. У багатопартійній
Україні можливий «чилійський варіант». Частина суспільства настільки незадоволена
своїм жалюгiдним становищем, що голосуватиме проти Кучми за кого завгодно.
Інша частина висловить свій протест, не прийшовши на дільниці. Якщо це
станеться, то далі можуть бути два варіанти. Або, маючи незначну перевагу,
тобто підтримку лише меншості, новий президент не ризикне почати реставрацію
тоталітаризму, і нинішнє «сидіння між двома стільцями» триватиме далі,
або (у гіршому варіанті) почнуться криваві зміни. Перше більш імовірне
при обранні Симоненка, друге при — Вітренко.
У двопартійній системі успіх опозиції визначається гостротою
і конструктивністю критики. Однак не допускаються ні підрив державного
ладу, ні огульне його паплюження (чим грішать наші партії екстремістського
штибу). У той же час, зловживання владою і порушення морально- етичних
норм функціонерів самою «партією влади» усувається швидко й ефективно.
Зловживання, що тривають роками, «викриті» лише після зняття з посади і
від'їзду за кордон, як це було в нас у випадку з Лазаренком, неможливі,
бо це — підрив авторитету не стільки винуватця, скільки його партії.
КОНТРОЛЬНА ФУНКЦІЯ ОПОЗИЦІЇ
Роль двопартійної системи не зводиться лише до невдоволення
як конституційної норми. Не менш важливою є й контрольна функція опозиції.
Опозиційна партія, що має організації в усіх регіонах країни, пресу і прибічників,
постійно працюючих у державному апараті, не дозволить владi порушувати
закони. Паралельно до владної піраміди функціонує майже така ж за організаційною
структурою піраміда опозиції, що контролює дії влади на всіх рівнях. Розгул
корупції в Україні та інших пострадянських країнах — це прямий наслідок
повної безконтрольності чиновників, особливо периферійних. Більшість із
77 політичних партій України не мають розгалуженої структури і преси, тож
не можуть мати хоч якогось впливу на владу.
Наскільки важливою є контрольна функція видно з того, що
система, яка контролює дії влади на всіх рівнях, крім найвищого, існувала
і в колишньому СРСР. Піраміду партійно-радянської влади контролювали ще
дві паралельні, незалежні від неї піраміди, з вершинами у тій же точці
— політбюро. Однією були репресивні органи, другою — важка й оборонна промисловість.
Місцеві керівники в обох випадках призначалися з центру. Вони працювали
в контакті з місцевою владою, але мали можливість завжди оскаржити у центрі
її дії.
Ці контрольні системи, поряд з ідеологічною основою, визначали
життєздатність тоталітаризму радянського зразка, яка відрізняла його від
латиноамериканського та афро-азіатського, де влада диктаторів, що змінювали
один одного, повністю залежала від вірності їх оточення та збройних сил.
Після усунення Берії першу контрольну піраміду було демонтовано шляхом
підпорядкування місцевих органів КДБ партійним органам. А коли Хрущов ліквідував
і другу, замінивши міністерства раднаргоспами, настав занепад виробництва,
подібний до нинішнього, але менш значний. Політичні наслідки не забарилися.
Без контрольних систем він був усунутий від влади, що було здійснено оточенням
за латиноамериканським сценарієм. А Брежнєв, відновивши їх, придушив переворот,
затіяний «залізним Сашком» (Шелепіним). З відновленням галузевого управління
і промисловість стала працювати трохи краще, хоч недоліки планової системи
і далі гальмували її розвиток.
Однак тоталітарна контрольна система не настільки ефективна,
як двопартійна. Вона створюється і контролюється однією й тією ж державною
владою, і контролює лише низові ланки. Це — породження тоталітаризму, пристосоване
до його умов, і спроби нашої (та й російської) влади відродити хоча б її
риси — не вдалися. Відсутність незалежної контрольної системи робить державний
лад в Україні нестійким, як латиноамериканські диктатури.
КРОК ДО ДВОПАРТІЙНОЇ СИСТЕМИ ВЛАДИ В УКРАЇНІ ЗРОБЛЕНО
У КАНЕВІ
За останні роки Польща та країни Балтії, як і країни Заходу,
зуміли створити ефективну двопартійну систему влади. Одна з основних партій
— колишні дисиденти, друга — партократи, що поміняли комуністичні погляди
(нав'язані Москвою) на соціал-демократичні. В Україні, як і в інших країнах
СНД, цього не сталося. Створений колишніми дисидентами Рух пішов на службу
до влади. Стати сильною опозиційною партією йому завадила схильність до
тоталітарних, а не демократичних методів управління партією та країною.
Маючи лозунг побудови незалежної України, Рух вважав другорядним питання,
якою вона буде, і цим допоміг владі зберегти багато чого від тоталітарного
ладу. Та й сама партія була організована за більшовистським принципом «демократичного
централізму», що призвело її до розколу та втрати авторитету серед мас.
Другу спробу створити сильну опозиційну партію не тоталітарного
напрямку зробив Лазаренко, організувавши «Громаду». Та, за умов демократії,
для політика обов'язковим чинником його успіху є особиста чесність. Ударивши
по цьому слабкому місцю, власті придушили потенційно сильну опозицію в
зародку. Робив спробу створити сильну опозицію у формі єдиного кандидата
від демократичних сил і Матвієнко.
Уже сам факт цих спроб побудувати повноцінну двопартійну
систему демократичної влади вселяв надію, що для нашої країни не все ще
втрачено, і вона може «увійти в Європу» слiдом за Польщею та країнами Балтії.
Та тільки нинішня спроба створити реальну конкуренцію «партії влади», з
позицій зміцнення, а не ослаблення демократії, здійснена «канівською четвіркою»,
робить цю надію реальністю.
Прихильники збереження нинішньої монократії підкреслюють
розбіжності у політичних поглядах її членів. Вони, безсумнівно, суттєвi,
хоч не більші, за розбіжності у поглядах окремих керівних осіб Республіканської
та Демократичної партій США. Головне, що учасники угоди проголосили себе
прихильниками демократичного шляху розвитку України, мирного вирішення
протиріч, виступили проти нав'язування своєї думки і придушення інакомислення.
А розходження, що існують з питань власності на землю та зміцнення відносин
з Росією, реально відображають різні погляди усього нашого суспільства.
Вони можуть усуватися демократичним шляхом, з проведенням у разі потреби
всенародного опитування.
Якщо четвірка висуне єдиного кандидата, то він буде більш
реальним конкурентом Кучмі, аніж Симоненко і, тим більше, Вітренко. А у
разі його приходу до влади можна буде всерйоз говорити про становлення
двопартійної демократичної системи влади в Україні. Сприяти їй могли б
й інші кандидати, у яких нема реальних шансів отримати більше нiж 1 — 2
% голосів.
