Президентські вибори, що відбулися, підвели риску під черговим періодом новітньої історії України. Тепер від нового глави держави чекають, в якій формі і з ким вестиметься діалог з бунтівним Донбасом і ширше — з Південним Сходом. Не з терористами, а з тими, хто має вплив на цих територіях. Наприклад, з тими ж уламками Партії регіонів. Та виникає ще одне запитання — а яким чином і хто має вести цей діалог? Одна з хибних практик «заговорювання» проблеми — це «круглі столи».
Українська еліта практично одностайною — формальною і неформальною — роботою на перемогу Петра Порошенка дала зрозуміти, що бажає знайти консенсус, передусім усередині себе самої. Порошенку вдалося на цьому етапі позиціонувати себе як постать, яка може задовольнити інтереси як різних фракцій внутрішньополітичної верхівки країни, так і значної частини населення. Тим часом ситуація в бунтівних регіонах почала виходити з-під контролю. І тому народові, тим паче напередодні виборів, потрібно було показати діалог і готовність до примирення.
По суті, олігархатові і владі загалом жодних «народних повстань» і бандитських республік сьогодні не потрібно. Не потрібні їм ні майдани, ні антимайдани. І тому влада всіляко намагається цю думку донести до тих, хто є головною силою громадянського опору, — до народу. Для цього збираються усілякі «круглі столи», на яких «переливають з пустого в порожнє». А на чолі цих столів садять постатей, які (щоправда, не всі) не надто популярні в суспільстві і взагалі народові вже байдужі.
А що ж ми бачимо насправді? Кілька таких заходів, що відбулися напередодні президентських виборів і в період загострення активності терористів на Донбасі, залишилося, будьмо відвертими, не поміченими народом. Народ на той момент вже приготувався голосувати на виборах, визначився з пріоритетами. Формат «круглих столів», що його активно використовував Янукович за часів Майдану, для населення не мали жодної ваги. Тим паче, що факт присутності на ньому колишніх очільників держави, кожен з яких став свого часу джерелом розчарування, дискредитує і нівелює всі ці «столи» в очах навіть тієї частини українців (здебільшого активних користувачів соцмереж, громадських активістів і журналістів), яка взагалі знала про ці заходи і виявляла до них цікавість.
Ба більше, можна сказати, що самі ці заходи — синдром того, що наші еліти (чи ті, хто ними себе вважає) «страшенно далекі від народу». І революційні події зближення не прискорили — навпаки, налякали практично всіх наших «небожителів», показавши їм глибину вимог народу і бажання боротися що є сил за їх виконання. Антимайдан, і особливо «донецький опір», в цьому плані теж є для влади і олігархату ще загрозливішим явищем — тому що жахіття й анархія, що відбуваються в найбільш патерналістськи налаштованому регіоні країни, лише засвідчують, що хоче і що може робити люмпенізована маса, яка доведена цим самим олігархатом до останньої межі, а тепер отримала в руки зброю. Але, попри такі більш ніж яскраві маніфестації народних настроїв і можливостей, наші еліти воліють ще обговорювати між собою зайві формальні декларації.
На останньому такому «круглому столі» кожна зі сторін пропагувала свою передвиборну програму, розраховуючи на те, що саме її ідеї ляжуть в основу завершального документа про суспільну злагоду, досягнення якої й так було обумовлено. Дуже далеко заходить ситуація на Донбасі, дуже високі сподівання населення на решті території України, щоб представники вищих шарів продовжували демонструвати «непохитну твердість» і неготовність до компромісу. На користь нікому з них така «твердість» не пішла б. Тому «круглий стіл» під керівництвом двох перших українських президентів перетворився на чергове виголошення програмних гасел — добре, що передвиборний процес на той момент був ще в розпалі. Представники Партії регіонів, особливо її «ахметовської» частини, продовжували протягувати в завершальний меморандум ідеї конституційної реформи, місцевих референдумів і амністію для озброєних «повстанців» Донбасу. Свободівці у відповідь прогнозовано «вперлися» в мовне питання, схльоснувшись із регіоналами, і слушно зауважували, що в тексті меморандуму містяться заклики до учасників АТО утриматися від радикальних дій. «Міцні господарники» Південного Сходу знову наголошували на необхідності діалогу з Росією і шкодували, що слова «Росія — брат» залишилися в минулому (у такому дусі висловлювався, наприклад, губернатор Миколаївської області Микола Романчук). «Реформатори», до яких належить найближчий соратник Петра Порошенка міністр ЖКГ Володимир Гройсман у відповідь заявляли про децентралізацію і неминучу реформу місцевого самоврядування. Він навіть заговорив про скасування обласних адміністрацій. Тему поглибив депутат від «УДАРу» Валерій Пацкан, який пов’язав децентралізацію з перевиборами Верховної Ради і місцевих рад. Прем’єр Арсеній Яценюк теж обіцяв усім нову конституцію і децентралізацію. Загалом, усі говорили про своє, і багато хто навіть про правильні речі, проте...
Насправді, «круглий стіл» як форма діалогу можновладців між собою ніяк не впливає на настрої народу. Навіщо людям нова Конституція? Як вона конкретно позначиться на їхній купівельній спроможності, на їхній можливості протистояти корупції, на їхній безпеці зрештою? Децентралізація влади — чудове гасло, але чи потрібна вона в умовах, коли в країні підняла голову гідра сепаратизму, а на місцях формуються «князівства» окремих олігархів? Місцеві референдуми — о, то це ж ідея Партії регіонів! Які питання виноситимуться на ці референдуми? А всі ж ці ідеї виголошуються вустами колишніх президентів і нинішнього прем’єра як вихід із кризи й необхідні найближчі реформи. Щоправда, виголошують вони й інші тези...
Леонід Кучма: «Якщо люди не зрозуміють, що від них усе залежить, поки великий бізнес також не зрозуміє свою відповідальність, то військами ми нічого не зробимо». А екс-президент завжди стверджував, що всі нинішні політики — його гідні «учні». Усі вони вийшли з його епохи, з його, так би мовити, «шинелі». Це Леонід Данилович створив систему олігархату, яку розраховував контролювати сам, та сам же з нею не порозумівся. Це він випестував «донецьких», а потім вимушений був передати їм владу. Це за нього була вигадана «багатовекторність», яка на практиці стала приводом для згортання курсу на НАТО. Це за нього продовжувала зміцнюватися система «червоного директорату», що перетворив цілі регіони, й передусім той-таки Донбас, на свою безроздільну вотчину. Це він дозволив повернутися в орбіту української політики комуністам. І тепер він може по-батьківськи дивитися на діяння рук своїх...
Ось уже десять років минуло, як країна не може вийти із закладеної ним парадигми залаштункових домовленостей, кланових інтриг, жахливого соціального розшарування, фактичної здачі національних інтересів під прапором «українськості». На словах Кучма — один з головних патріотів країни. Тільки якої країни? Країни, якою він правив і яку, фактично, сформував. І яка зараз корчиться й розпадається на наших очах, болісно й криваво, тому що його учні й послідовники виявилися менш виверткими, ніж їхній «батько й вчитель»...
Та й, мабуть, радий Кучма тому, що після усунення свого невдалого учня — Януковича — «справа Гонгадзе» може бути остаточно похована в анналах історії й відповідальність другого президента в цьому скандалі залишиться не доведеною. Хоча події в Україні змінюються так швидко, що сьогоднішня впевненість може змінитися завтрашнім притягненням до відповідальності. Слід нагадати, що 5 червня в Апеляційному суді Києва розглядатиметься «справа Пукача». Цей суд уже тричі переносив засідання під різними формальними приводами (востаннє внаслідок неготовності судового залу до засідання), а фактично тому, що ніхто не хоче брати на себе відповідальність. Адже сам Пукач у відповідь на запитання судді Печерського суду Мельника, чи зрозумілий йому вирок (довічне ув’язнення), у січні 2013-го заявив: «Він буде зрозумілий лише тоді, коли Кучма й Литвин сидітимуть поряд зі мною». Плюс не треба забувати, що резонансні справи Гонгадзе, а також громадського діяча Подольського, народного депутата двох скликань Єльяшкевича перебувають на постійному контролі Гельсінської комісії при Конгресі США.
Але чом би Кучмі поки не радіти? Країна повертається до системи олігархічного консенсусу, а цей консенсус створював не хтось, а саме другий президент України. Картинка політичного ландшафту країни для нього тепер звичніша, ніж було за Януковича. Той усе-таки донецький клан представляв. А «донецькі» «дніпропетровських» традиційно не люблять...
Отже, досвід і практика всіх цих «круглих столів» і «меморандумів», що приймаються на них, свідчать лише одне: критерієм даремності й безперспективності будь-якого заходу можна вважати вже той факт, що його ведуть наші колишні глави держави. Батьки-засновники системи не можуть вийти за її межі ц запропонувати дійсно продуктивні, радикальні, реформаторські рішення для країни. Вони можуть лише консервувати наявну реальність, скріплюючи й зшиваючи те, що будували самі, — систему олігархічного консенсусу й кланового грабежу економіки. Зараз ця система починає давати тріщини, й тому наші «батьки-засновники» вирішили, що можуть своїми персонами якось вплинути на її збереження. Але насправді їхня роль у тому, що відбувається, нікчемна. Вони просто грають роль шанованих розмовляючи голів і не більше.
От тільки Майдан давно словам не вірить... І відкидає подібні заходи просто тому, що не чує там свого голосу й не бачить там персон, які розв’язуватимуть проблеми, що дійсно цікавлять людей.
Тому новообраному п’ятому президентові України варто уважно придивитися до досвіду своїх попередників, зокрема й начебто «успішних» першого й другого, й зрозуміти, як не слід чинити, якщо хочеш залишитися в історії дійсно реформатором країни.
