Минулої суботи Леонід Кучма висловився проти будь-яких кроків, які можуть дестабілізувати ситуацію в Криму. Відповідаючи на запитання про загострення відносин між головою Верховної Ради Леонідом Грачом і прем’єр-міністром автономії Сергієм Куніциним, Л.Кучма заявив, що «і той, і другий рівною мірою несуть відповідальність за стабільність соціально-економічної та політичної ситуації в Криму». За повідомленням Інтерфакс-Україна, Л.Грач схвально відгукнувся про заяву Президента: «Л.Кучма ще раз показав розуміння значущості Криму для всієї України, спокій в якій багато в чому залежить від спокою всередині автономного утворення», —наголосив кримський спікер.
Протягом минулого місяця в Криму стало особливо помітним політичне протистояння, в яке виявилися втягнутими перші особи автономії: голова Ради міністрів АРК Сергій Куніцин і спікер кримського парламенту Леонід Грач. От уже два тижні преса публікує нові нюанси подій, що розгортаються, аналізує їхні витоки. При цьому, як правило, головна увага приділяється розвитку взаємовідносин по лінії «Грач-Куніцин». Але чи вичерпується комплекс причин політичними, адміністративними, особовими розбіжностями керівників двох гілок влади автономії? У пошуках відповіді на це запитання не обійтися без екскурсу в новітню кримську історію, а також без аналізу сучасної розстановки політичних сил в АРК.
«ГРАЧ — КУНІЦИН» — ТАНДЕМ, ЩО НЕ ВІДБУВСЯ?
Нинішній склад перших осіб кримської автономії визначився півтора року тому — навесні 1998-го, в період надзвичайно напруженого процесу зміни влади в Криму. Тоді, після виборів до Верховної Ради АРК, відбувся справжній бій за керівництво парламентом республіки. Глава уряду автономії, добре відомий Анатолій Франчук, доклав усіх мислимих і немислимих зусиль для того, щоб у кріслі спікера знову опинився його ставленик — Анатолій Гриценко. Однак це не влаштовувало депутатів-комуністів, які отримали в результаті виборів понад третину місць у парламенті. У них був свій кандидат на високу посаду — перший секретар кримського рескому КПУ Леонід Грач. Три тури голосування, що відбулися 29—30 квітня, зафіксували приблизну рівність сил претендентів, причому жоден із них так і не набрав 51 голос, необхідний для перемоги.
Тактика, яку вибрав А. Франчук для просування свого ставленика, викликала обурення багатьох учасників і спостерігачів процесу формування керівництва республіканського парламенту. Фракція «Комуністи і народовладдя» навіть вдалася до бойкоту пленарних засідань Верховної Ради автономії. У поширеній нею тоді заяві зокрема говорилося: «…Ми звертаємося до своїх виборців і до всіх, кому дорога наша Республіка, із закликом не допустити подальшого розгулу реакції, зірвати підступні плани нинішніх тимчасовиків. Ми вимагаємо припинити практику тиску й шантажу, безпрецедентних перевірок різних контрольних органів, викликів у владні кабінети виконавчих структур, правового свавілля чиновників і криміналу щодо депутатів-керівників… Ми заявляємо про бойкотування роботи сесії Верховної Ради, доки в ній не візьмуть участь представники міжнародних демократичних організацій, міжпарламентської асамблеї СНД, доки в залі засідань перебуватиме нинішнє керівництво Ради міністрів Криму, особисто А.Р. Франчук…».
Кризу було розв’язано, коли було поновлено роботу сесії. Леоніду Грачу під час чергового (четвертого) голосування щодо виборів спікера вдалося зібрати 52 бюлетені на свою підтримку. Франчук до того часу фактично склав з себе повноваження глави кримського уряду й поїхав у Київ — у нього в запасі був мандат депутата ВР України. Цього разу разом з Грачом на пост спікера балотувався мер Красноперекопська, керівник регіонального відділення НДП Сергій Куніцин. Цей момент, хоч як це не дивно, й став відправною точкою складання нової пари керівників автономії. Відразу ж після того, як він обійняв посаду, Л. Грач заявив, що главою кримського уряду він бачить саме Куніцина.
Запам’ятаймо цей сюжет, до нього ще доведеться повернутися, коли мова піде про «кримінальну революцію» та «кримінальних революціонерів».
Розподіл постів у Президії Верховної Ради та Радміні став базою для формування в Криму ліво-центристської коаліції. Регіональні відділення КПУ, НДП і партія «Союз», які брали участь у цьому процесі, виступили із заявою «Про солідарну відповідальність партій за роботу коаліційного уряду Криму».
Здавалося, що Криму нарешті пощастило, й після тривалого періоду політичної розхлябаності при владі опинилися люди, здатні діяти грамотно, відповідально й рішуче. Поєднання апаратного досвіду Л. Грача й ділової хватки С. Куніцина здавалося майже ідеальним. Обидва розуміли, що кримська автономія, яка розгубила практично всі свої повноваження й поступалася за реальним статусом рядовій області, потребує реанімації. Обидва мали власні політичні ресурси для проведення необхідних реанімаційний робіт для тяжкого діалогу з Києвом. У обох був свій сектор докладання зусиль.
Перші кроки владного тандему були енергійними й консолідованими. Почали наводити лад у регіонах, шукати шляхів виходу з кризової ситуації в економіці. Результати цієї роботи, хай і не вражають грандіозністю, але цілком відчутні. Гадаю, не випадково саме за ці півтора року Крим став «літньою столицею України», місцем проведення важливих міжнародних форумів. На півострові розвернулося масштабне капітальне будівництво, пожвавилося виробництво. Упорядкування політико-правових відносин між Києвом і Сімферополем — теж досягнення чимале, якщо згадати про семирічну політико-правову війну між автономією і центром, що передувала цьому.
Тож чи можна вважати тандем «Грач — Куніцин» таким, що не відбувся?
РИФИ НАДВОДНІ
Кримське політичне життя багате на всілякі коаліції. Наприклад, усі уряди автономії, починаючи з вересня 1994 року, формувалися як коаліційні. Однак коаліція зразка 1998 року за всіма параметрами була особливою. Її парадоксальність полягала в тому, що її головною базою стали кримські відділення партій народних демократів і комуністів, що протистояли один одному в масштабах всієї України. Було цілком очевидно, що з наближенням президентських виборів, на яких кожна з партій підтримуватиме свого кандидата, шанси на збереження кримської коаліції будуть стрімко танути. Так і сталося: пік напруженості у відносинах «Грач — Куніцин» припав саме на серпень — листопад нинішнього року.
До цієї «зовнішньої» загрози коаліції додалася й «внутрішня», пов’язана з традиційно болючою для так званого «пострадянського простору» проблемою розмежування повноважень між гілками влади. Л. Грач декілька разів намагався затвердити свій пріоритет у республіканській субординації. Добитися цього повною мірою під час прийняття Конституції автономії йому не вдалося. Однак постановами кримського парламенту, що з’явилися з набуттям чинності Основного Закону, були істотно розширені повноваження Президії Верховної Ради Криму щодо здійснення кадрової політики й контролю за діяльністю виконавчої влади.
Так до загострення напруженості за лінією «КПУ-НДП» додалося ще одне поле конфронтації: «Верховна Рада — Рада міністрів».
РИФИ ПІДВОДНІ, АБО «ТРЕТЯ СИЛА»
Крім двох політичних полюсів, які уособлюють Грач і Куніцин, у Криму існують й інші політичні сили, які шукають місце під спекотним політичним сонцем автономії. Вони не надто помітні, але часом здатні істотно, а в кризових ситуаціях навіть вирішально, впливати на розвиток подій.
Такою політичною силою другого плану в сучасному Криму є конструкція, яка складається з партії «Союз» і парламентської фракції «Республіка», що є політичним реліктом, який перекочував у сучасність з попереднього періоду політичної історії півострова, остаточно завершеного, здавалося б, 1998 року
Упродовж 1995—1998 рр. у Криму склалися два угруповання, що боролися за владу. Їхніми політичними вивісками стали легальні партії із загальноукраїнським статусом: «Союз» і ПЕВ (Партія економічного відродження). Економічною базою кожної були «неформальні» консорціуми, відомі як «Башмаки» та «Сейлем». Обидва угруповання по черзі приходили до керівництва Верховною Радою, залежно від того, яка з них акумулювала на певний момент більшу кількість депутатських голосів.
На початку 1998 р. «Сейлем» було розгромлено органами правопорядку, слідом за ним припинила існування й Партія економічного відродження. Партія «Союз» збереглася, хоча також пережила не найкращі часи: згідно з офіційними даними, вона зуміла провести в кримський парламент лише двох своїх представників. Проте до моменту виборів спікера навколо цього ядра вже існувала парламентська група «Республіка», яка мала в активі 8 мандатів (сьогодні фракція «Республіка» нараховує в своїх рядах 10 депутатів кримського парламенту). Не надто багато, але за паритету сил між комуністами та «фракцією Франчука», що склався тоді, — дуже суттєвий доважок у той чи другий бік.
Вибір було зроблено на користь лідера комуністів. Він більш ніж непослідовний, оскільки саме газета «Крымское время», яка належить одному з лідерів партії «Союз» Левові Мірімському, протягом всієї передвиборної кампанії 1998 року проводила знавіснілу антикомуністичну пропаганду. Але що вдієш, Мірімський не міг переступити через себе й підтримати ставленика Франчука Анатолія Гриценка, в «минулому житті» близького до «Сейлему».
Ставка на Грача принесла «Республіці» місця в Президії ВР АРК, а «Союзу» дала можливість взяти участь у комплектуванні нового кримського уряду й вступити до правлячої коаліції. Все начебто гаразд, але всередині коаліції конструкція «Союз» — »Республіка» не могла змагатися ні з комуністами, ні з куніцинським блоком «Злагода» (не може й тепер, коли обидві ці фракції нараховують по 27 членів). Відбувся природний процес вимивання «союзників-республіканців» з владних структур. Для відновлення втрачених позицій у них був лише один шлях, ефективність якого була перевірена багаторазово впродовж 1995—1998 рр., — ініціювання нової кризи влади, коли кожний депутатський «багнет» виявиться на обліку й різко зросте в ціні.
«Союзники» взялися за справу з властивою їм принциповістю. Спочатку вони били по Верховній Раді та Радміну одночасно. У вересні — жовтні 1998-го сконцентрувалися на Радміні, який здався, вочевидь, зручнішою мішенню. Саме тоді через газету «Крымское вермя» була розкручена темна історія про нібито ганебну поведінку деяких членів парламентсько-урядової делегації Криму під час візиту в штаб-квартиру НАТО в Брюсселі.
Але з наближенням президентських виборів ситуація змінилася. Можливо, в «Союзу» й був свій, ідейно близький, кандидат на цей пост, але обставини змусили його прилучитися до кучмівської когорти. І знову безшабашні напади на комуністів і особисто на Грача стали лейтмотивом «Крымского времени». Тоді ж замаячила й нова жертва для заклання — спікер кримського парламенту. Тепер його усунення заплановано як необхідну умову для нового розподілу портфелів у Криму. Ще зовсім свіжа перемога Кучми на президентських виборах є надзвичайно сприятливим тлом для втілення цього задуму.
«КРИМІНАЛЬНІ РЕВОЛЮЦІОНЕРИ»: ХТО ВОНИ?
Теза про «кримінальну революцію», яка загрожує Криму, вперше була сформульована Л. Грачом у червні 1998 р. під час його візиту в Севастополь. Тоді всім було зрозуміло, що й кого має на увазі спікер кримського парламенту. Досить повернутися до фрагмента заяви фракції «Комуністи і народовладдя», що цитується вище, проаналізувати текст заяви «Про солідарну відповідальність партій за роботу коаліційного уряду Криму», щоб позбавитися всіх сумнівів з цього приводу.
«Якщо ми не збережемо коаліційний принцип, то в Криму почнеться кримінальна революція. Вона готується повним ходом. Очолює кримінальну революцію основна частина уряду Криму.., що пішов. Якщо вона відбудеться — тоді Крим захлесне кримінальний терор, кримінальні розбірки…». Це — концепція «кримінальної революції» від Грача зразка літа 1998 року. Чому ж тоді 7 листопада 1999 р. серед лідерів майбутньої «кримінальної революції» Грач називає тих, з ким півтора року тому він вступив у коаліцію, щоб запобігти їй?
Гадаю, річ зовсім не в тому, що 7 листопада — революційне свято, та ще й випало саме посередині між двома турами президентських виборів. Леонід Іванович дуже серйозний і тверезий політик, щоб піддатися хвилинній святковій ейфорії або пожертвувати реальним балансом сил, що склався в Криму, заради примарних перспектив свого товариша по партії Петра Симоненка на президентське крісло. Напевно, річ у іншому. Грач чудово відчуває (можливо, краще за Куніцина) задум політичної комбінації, що розігрується сьогодні в Криму, й досить в оригінальний спосіб попереджає про небезпеку тих, кого звинувачує. Адже річ не лише в його можливому усуненні з поста голови парламенту. Це буде лише початок, перший хід комбінації. За великим рахунком йдеться про відтворення ситуації, що існувала в Криму до весни 1998–го. Зі всіма витікаючими з цього наслідками, аж до повернення на кримську політичну арену А. Франчука.
Чутки про можливість нової появи на кримській авансцені останнього знову стали останнім часом поширюватися в колах, близьких до інформованих. І нічого надзвичайного в такій перспективі немає. Франчук — неперевершений майстер щодо кримських кризових ситуацій. Обидва рази, коли він очолював уряд автономії (восени 1994 р. та влітку 1997 р.), вона заздалегідь заганялася в політичний глухий кут. Саме туди її вправно женуть і тепер, «висаджуючи в повітря» залишки тієї коаліції, яка прийшла до влади в Криму в травні 1998 року. Хто з перерахованих Л. Грачом «кримінальних революціонерів» (а названо, як відомо, Куніцина, Мірімського та постійного представника Президента України в Криму Анатолія Корнійчука) робить це свідомо, а хто — через незнання — питання друге, але замислитися, вважаю, є над чим.
* * *
Хто ж, у кінцевому результаті, переможе, чий розрахунок виявиться точнішим?
Подальший розвиток подій укладається в два можливі сценарії: повернення до тандему «Грач — Куніцин» або перехід ситуації в підвішений стан з непередбачуваними наслідками для нинішніх явних учасників конфлікту.
Реалізація першого варіанту потребуватиме від обох керівників автономії проявлення політичного такту й уміння шукати й знаходити компроміси. Зрештою, логіка передвиборної боротьби, що розводила їх по різні боки барикад, знята з порядку денного на найближчі кілька років. Решта залежить від них самих та, мабуть, від доброї волі офіційного Києва, здатного взяти на себе роль конструктивного посередника в кримській суперечці.
Другий варіант досягається простіше. Грачу та Куніцину досить пливти за течією. Решту за них зроблять інші. Комусь це вигідно. Добре було б іще з’ясувати всіх цих «інших», кому вигідно.
