Думкою щодо персонального складу нового уряду, який, у принципі, вже відомий, ми поцікавилися у директора Центру соціальних досліджень Андрія Єрмолаєва. Можна сказати, що це уряд професіоналів чи все ж таки це буде уряд політичної кон’юнктури?
— Річ у тім, що за роки незалежності було стільки складів Кабінетів Міністрів і через горно центральних органів виконавчої влади пройшла така кількість державних менеджерів, політиків, експертів, що загалом кількість людей, готових до державного управління, — досить висока. Дефіцит у нас не стільки в кількості кадрів, скільки в окремих напрямках.
— Наприклад.
— Наприклад, у нас є досить великий прошарок людей, готових до галузевого управління, але є велика проблема з наявністю політиків, здатних до бюджетування, проведення структурної політики, проведення професійної фінансової політики. Грубо кажучи, у низці напрямків у нас перевиробництво кадрів, а у низці напрямків залишається дефіцит. І це можна, в принципі, зрозуміти, бо основний постачальник кадрів до влади — це бізнес. А бізнес, як правило, пов’язаний з лобізмом. У владу йдуть політики, які є професійними й здібними в управлінні окремих секторів, але людей, здібних у загальнодержавних проектах і загальнодержавному стратегуванні, мало як у фінансовій, так і загальноекономічній сфері.
— А підбір кадрів, який у нас часто відбувається за принципом відданості, вірності, лояльності, вибудовування противаг, часто без урахування професійного рівня — це українське ноу-хау чи нормальна практика?
— Річ у тім, що питання противаги — це не питання інтриги окремої постаті, це питання дуалізму самої української влади, причому як на центральному, так і на регіональному рівні. Це незавершена політична реформа. Лише тоді, коли буде єдина, струнка виконавча вертикаль, де уряд формується парламентом, де вся вертикаль формується самим Кабінетом Міністрів, де не втручається жодна зовнішня сторона в кадрові призначення, тоді в нас не буде цього дуалізму. І це стосується як рівня Кабміну, міністерств, держкорпорацій і держкомітетів, так і рівня регіональної структури, де зараз є такий же дуалізм на рівні самоврядування й держадміністрацій. Тому розділення повноважень, формування стрункої вертикалі з погляду порядку формування й субординації — це ключ. Доки буде дуалізм, кожний учасник формування виконавчої вертикалі плестиме свої інтриги, вставляти своїх людей, бо сенс політики — це боротьба за владу з метою реалізації своїх інтересів. Іншого сенсу політики немає.
— Ваш прогноз: скільки «житиме» новий уряд і чи можна, зважаючи на наявність 227 голосів більшості, чекати реформ від коаліційного Кабінету Міністрів?
— Знаєте, у нас у політиці стало поганим тоном містифікувати Юлію Тимошенко. Так, вона стала подразником, але вона стала подразником остільки, оскільки це яскравий, вольовий політик. Її яскравість і воля, звісно, дратують її опонентів.
Її помилки — це недороблені справи, це непродумані підходи, це, якщо хочете, певний рівень державної некомпетентності. Тому наділяти її злою волею, що в неї явно продуманий поганий план, який призведе до криз — неправильно.
Треба говорити про інше, а саме про ступінь готовності Тимошенко до системного управління. І тут виникає друга проблема. Йдучи у владу, й Тимошенко, й провідні парламентські сили для себе відчували, що це ризиковий парламент, який, швидше за все, буде коротким. Чи то у зв’язку з конституційною реформою, на якій наполягатиме Президент, чи то у зв’язку з нестійкістю в самому парламенті, але навряд чи цей парламент зможе пропрацювати п’ять років. Швидше за все, мова йтиме про один бюджетний рік плюс нові політичні пертурбації. Це і є відповідь на запитання про те, скільки працюватиме новий уряд — ймовірно, один бюджетний рік. Тому, тут уже риторичним виглядає питання, чи зможе уряд, який знає, що навряд чи може розраховувати на більш як один бюджетний рік, запускати довгострокові програми. Навіть якщо й буде таке бажання, не буде такої можливості. Швидше за все, завдання цього уряду будуть тактичними завданнями, пов’язаними зі зміцненням політичних позицій учасників, з рейтингами й так далі.
— Отже, суспільству чекати змін не варто?
— Я думаю, що Тимошенко в новому уряді буде обережнішою. Я не чекаю від неї насправді якихось радикальних компанійських дурощів. Тут проблема в іншому. В Україні незалежно від складу всіх Кабмінів до 2008 року вичерпується ресурс тієї моделі економічного розвитку, що утримувалася більш як десятиріччя. І елітам належить вирішити, яка модель може стати моделлю нового стійкого розвитку. Суть не в тому, що в нас сировинна галузь руйнуватиметься, я не про це. Суть у тому, що вона перестане бути локомотивом. Вона буде недостатньою, її ресурси не сприятимуть формуванню нових центрів зростання. Тому потрібна політика, що забезпечує створення цих центрів зростання. І тут, на жаль, не великий вибір. Питання полягає в тому, чи зможуть еліти визначитися зі стратегією нової індустріальної моделі, оскільки постіндустріальна модель — це, швидше, для гурманів, це нереальне завдання для української економіки. Потрібна нова індустріальна модель, але для неї потрібні інші елітні рушії, інші задачі. При владі мають бути прогресисти-технократи, здатні мислити технологічними устроями та інноваційними програмами. Зараз у нас при владі — фінансисти, торгаші й сировинні олігархи, які максимум, що можуть собі дозволити, — це мислити економічним зростанням.
Можлива й друга модель. Я її називаю споживчою й імпортно орієнтованою. Тобто рішення передусім нетехнологічних задач, за рахунок ресурсного підходу до економіки. А у нас є дійсно багато привабливого для зовнішнього ринку. Історія з «Міттал Стіл» показала, як це може бути ефектно — мільярди доларів інвестицій і платежів, які через бюджет пропускаються й прямують на соціальні програми й внутрішнє інвестування. Така модель може бути реалізована. Плюс компенсатор — відкритий імпорт. Ця модель буде ефектна й навіть популярна протягом декількох років, оскільки вона дійсно наочно щодня доводитиме громадянинові, що уряд справляється з соціальними зобов’язаннями. Більше того, ця модель, можливо, на якийсь час законсервує ситуацію на внутрішньому ринку. Тобто буде враження нової рівноваги. Враховуючи, що інвестиції будуть спрямовані на короткі програми: інфраструктура, дороги, ЖКГ, буде ефект нібито правильної реалізації ресурсу від глобального ринку. Проблеми виникатимуть при такій моделі потім. І пов’язані ці проблеми будуть з обмеженням економічного сувер енітету, з обмеженням національних галузевих політик, тому що позиції й можливості національного капіталу в умовах такої форсованої глобалізації падатимуть. Вага, частка й значення національного капіталу зменшуватимуться. Доля Чехії, проблеми, що виникають у Польщі, — приклад реалізації такої моделі. З погляду розвиненого в Україні популістського меркантилізму, це ні погано, ні добре. Можливо, український ідеал і полягає в тому, щоб добре споживати. Але з погляду національних амбіцій, це дуже дрібний шлях, який навряд чи стане шляхом, який політики називають проривом. Це, швидше, консервація ідеалів споживчого суспільства.
— Давайте все ж таки повернемося до діяльності нового уряду. Чи допускаєте ви сьогодні дежа вю зразка 2005 року, коли Юлії Володимирівні, висловлюючись словами пана Януковича, вставляли шпильки в колеса окремі діячі з президентського оточення?
— Я, чесно кажучи, усміхаюся, коли багато хто з наших політиків будує свої оцінки й позиції на фобіях, страхах. Не варто одне одного боятися, слід зрозуміти, що в кожного лідера, який у якийсь момент стоїть в авангарді, виникають нові завдання. Життя діалектичне, щойно ти досягаєш мети, наприклад, лідерства, у тебе миттєво виникають нові завдання, нові виклики. Тимошенко доведеться, напевно, для себе вирішувати ту ж проблему, яку не зміг вирішити Ющенко: як досягати рівноваги еліт? Рухатися далі шляхом реваншу — це посилювати протиріччя, посилювати протистояння. Одна річ, коли це використовується інструментально: на виборах, у парламенті тощо. Але коли ти отримуєш позицію лідера — в коаліції, в уряді, ти об’єктивно починаєш інакше ставитися до проблеми протистояння. Ти замовлятимеш, і запитуватимеш діалог! Тому я не здивуюся, якщо 2008 року Тимошенко почне змінюватися й шукати шляхів до створення рівноваги. До речі, зверніть увагу, звідки в неї риторика про національну команду, на яку так різко відреагували президентські ідеологи? Це формат не стільки президентський, скільки лідерський. У долі Тимошенко 2008 року не все буде так просто й лінійно в разі успіху її в уряді або коаліційному лідерстві. А от спокуси в неї будуть, і тут, мені здається, багато чого залежить від того, наскільки Тимошенко слухатиме своє оточення. Адже ми все-таки недооцінюємо вплив на Тимошенко таких постатей, як Турчинов та інші, які часто пропонують проекти рішень у боротьбі з опонентами.
— А що це власне за спокуси?
— Одна спокуса: довести до кінця інтригу з президентським секретаріатом. Уже зараз пішла інформація, що свідчить, наскільки глибоко команди риють одна проти одної. Інформація про хакерів і так далі. (Народний депутат від НУ-НС Олесь Доній заявив, що йому відоме ім’я хакера, який зламав систему «Рада» під час голосування за кандидатуру Юлії Тимошенко на посаду прем’єра. Доній не став називати імені хакера, але зазначив, що ця людина зараз працює в Секретаріаті Президента. — Авт. ). Таке відчуття, що не лише у відносинах з опонентами — у відносинах одне з одним, люди ходять з камерами, диктофонами, відеофо нами... Тому перша спокуса полягає в зведенні рахунків зі своїми конкурентами сьогодні й зараз — ослабити Президента остаточно. Спокуса друга — помститися опонентам. Я в цьому випадку говорю про економічних опонентів Тимошенко, з якими вона бореться на енергетичному, газовому ринку. Цих спокус, мені здається, все-таки варто уникати, бо, повторюся, у лідера виникають зовсім інші задачі. Якщо Тимошенко поведеться на такого штибу спокуси, вона буде лідером розбрату, а не лідером компромісів. Ось це — найближче випробування для неї. Який шлях вона обере, такою буде її доля 2008 року.
— Андрію Васильовичу, практично всі аналітики солідарні в тому, що нинішні політичні ігри й комбінації будуються з прицілом на президентські вибори. Чи можна очікувати, що після цих виборів усе заспокоїться на політичному Олімпі, й у нас буде уряд і парламент не на рік, здатний думати про непопулярні, але потрібних країні реформи?
— Знаєте, я свого часу вислухав дуже багато критики, іронії, пасажів з приводу пропозиції в місяці кризи готувати вибори не на осінь, а готувати вибори на весну 2008 року й провести їх разом: і парламентські, і президентські. Питання ж не в тому, хто буде прем’єром, а хто Президентом. Питання полягає в тому, що зміни або, як говорили «помаранчеві» політики — перезавантаження влади, має бути легітимним і прийнятим елітами. Враховуючи, що сторони борються як за владу над виконавчою й законодавчою системою, так і за владу креативну (а президентська посада — це передусім креативна влада), було б справедливо для еліт ухвалити рішення, як воно приймалося 1993 року, — піти на вибори всім, перезавантажити владу й прийняти результати цих виборів як вихід з кризи.
Пішли половинчасто. Вирішили пограти тільки в законодавчу владу. Зіткнулися з проблемою дуалізму влади, з проблемою того, що перезавантаження тільки законодавчої гілки не вирішує проблеми формування правлячої сили, не вирішує проблеми рівноваги, тому що роль Президента та його команди залишилася зовнішньою й дуже сильною. У разі якщо не буде використана формула перевиборів як перелігітимізації, самі по собі президентські вибори теж не вирішать проблеми. На мій погляд, було б логічно не повторювати помилок 2007 року, наступні вибори все-таки готувати як виборчу кампанію й парламентську, й президентську. Можливо, краще прив’язувати не парламентські вибори до президентських, як того бажають у секретаріаті через конституційну реформу, а планувати парламентські вибори в контексті дати президентських, і з цим часом пов’язати ініціативу щодо конституційної реформи, а не гратися в конституційну реформу 2008 року. Грубо кажучи, перетворити 2009 рік на рік політичних змін і конституційної модернізації. А 2008 року організувати громадську дискусію. Я, наприклад, підтримую ідею Конституційної асамблеї.
Треба використати цей рік у рік повернення до правового поля, для того, щоб працювала наступна Конституція, треба щоб влада навчилася жити за нинішніми законами й нинішньою Конституцією. Якщо цей рік не стане роком правових уроків, хоч би що ми міняли, хоч би кого переобирали, ми упремося в проблему, з якої починали. Я на одному з «круглих столів» сказав, що в моїх очах трагедія Конституції радянської 1937 року — ідеальної за текстом, але абсолютно не працюючої, дуже схожа на трагедію Конституції 1996— 2004 року. Навіть просто чудові тексти, які хвалять західні експерти, не працюють, якщо вони неадекватні, а суспільство не знає й не розуміє духу тієї букви, яку йому друкують у брошурках.
