Повідомлення ЗМІ про конфлікт у правлячій коаліції, за яким вгадується конфлікт двох особистостей — Президента та прем’єра, дедалі більше нагадують зведення з театру бойових дій. Фактично вже йде громадянська війна в «помаранчевій» політичній верхівці країни.
З одного боку, ми чуємо про атаки Президента на приватизаційні програми Юлії Тимошенко, на її висуванців і призначенців (випади проти пана Портнова), на повноваження Кабміну, з іншого боку, Тимошенко робить заяви про перехід до парламентської республіки, що зачіпає не лише Віктора Ющенка, але й мільйони українців, які, згідно з опитуваннями, є прибічниками президентської республіки й на Майдані 2004 року боролися за право обрати справжнього главу держави, а не «ляльку з брязкальцями». Тут пані прем’єр- міністр зробила замах вже на виняткові права верховного суверена — українського народу. Бо лише народ може вирішувати питання про форму правління, а не якийсь «міжсобойчик» у Верховній Раді. Водночас Юлія Тимошенко та її фракція підтримали президентський закон про Кабмін, фактично погодившись на розширення реальних повноважень Президента Віктора Ющенка, що свідчить про те, що прем’єр готова до примирення.
Звісно, все те, що відбувається «у верхах», викликає величезне роздратування та здивування «помаранчево-біло- червоного» електорату та тиху радість Партії регіонів, якій нічого не потрібно робити, а тільки згідно з давньою конфуціанською мудрістю спокійно чекати, коли повз їх поріг пронесуть труп ворога. Втрачають обидва учасники конфлікту — і Ющенко, і Тимошенко. Внутрішня боротьба в рамках однієї політичної сфери підриває позиції не лише згаданих фігурантів, але й всю демократичну перспективу України та створює величезну загрозу національній безпеці. Така боротьба є нічим іншим, як самознищенням української демократії та саморуйнуванням української держави. У цій боротьбі не буде переможців, а лише переможені. «Борці» можуть наївно розраховувати перемогти свого супротивника. Але «перемога» означатиме політичний крах не тільки для того, хто програв, але й для того, хто умовно «виграв». Річ у тім, що Ющенко та Тимошенко мають спільний електорат, який ділиться на дві фракції. Приблизно 15% його підтримують Ющенка, це люди, для яких на першому плані цінності національної ідеї — їх можна назвати націонал-патріотами. Приблизно 30— 35% — це потенційний електорат Тимошенко, його можна умовно назвати соціал-демократичним, для цих виборців на першому плані цінності соціальної справедливості, економічного прогресу та соціального захисту. Разом цей електорат може вигравати президентські й парламентські вибори та будь- які референдуми. Але разом він може бути лише в тому разі, якщо разом будуть Ющенко та Тимошенко. Разом ці діячі — величезна сила, нарізно — політичні аутсайдери, бо якщо розходяться Віктор і Юлія — розходяться й їхні електорати. Прибічники Ющенка не дуже довіряють національному патріотизму Тимошенко, прибічники Тимошенко без неї за Ющенком не підуть.
Залишившись один без одного, один з його 15% й інша з її 35% — опиняються в патовій ситуації. Відсотків ніби багато, але зробити з ними самостійно нічого не можна. Потрібен союзник. Якщо для Ющенка ним не може бути Тимошенко, а для Тимошенко ним не може бути Ющенко — то залишається тільки єдиний варіант для кожного. Він називається — Віктор Федорович Янукович.
Якщо Ющенко вступає в «сердечное согласие» з Януковичем, то як мінімум дві третини його електорату переходить до Тимошенко, оскільки, порівняно з лідером регіоналів, вона для них є меншим злом. А це означає, що залишившись генералом без армії, Віктор Андрійович може розраховувати лише на роль молодшого партнера Януковича. Регіонали тоді матимуть можливість завершити те, що їм не вдалося навесні 2007 року, і політичне поглинання ними В.А. Ющенка буде повним.
Якщо на союз з Януковичем піде Тимошенко, то жодний піар не врятує її від колосального розчарування прибічників. І тоді як мінімум половина її електорату без захвату, але все ж таки почне схилятися до Ющенка, а інша половина перебуватиме в стані апатії, роблячи вельми сумнівною будь-яку електоральну мобілізацію. Подія стане трагічною поразкою української демократії, яка визначить сумну долю України на багато десятиріч уперед.
Тобто, ситуація є такою, що Ющенко та Тимошенко або разом переможуть, або нарізно політично загинуть. Вони приречені на союз, якщо хочуть вижити у вирі політичного життя України. Їм уже зараз необхідно домовитися про поведінку на майбутніх президентських виборах. На вибори від демократичної коаліції повинен піти лише один представник цієї сили, якщо підуть обидва — обидва програють. Хтось має поступитися наступним президентським терміном. Хто? Тут доречно пригадати мудрого царя Соломона. Як відомо, до нього звернулися дві жінки, які претендували на одну дитину. Кожна називала себе її матір’ю. Тоді Соломон наказав розрубати дитину навпіл і кожній віддати половину. Але одна з жінок закричала: «Не треба! Віддайте дитину суперниці!» «От вона й є справжня мати», — сказав мудрий правитель.
Поступиться той, кому більш дорога Україна, а не особисті амбіції. Протистояння всередині тієї сили, яку український народ підтримав на Майдані, дискредитує нашу країну, що особливо небезпечно в період, коли посилюється зовнішній тиск на Україну, коли нам реально загрожує енергетичний колапс, коли йдуть відцентрові процеси в регіонах. Невже В. Ющенко та Ю. Тимошенко цього не помічають? Здається, міжусобна боротьба занурила їх у якийсь віртуальний світ.
Втім, все це є добре знайомим з найсумніших сюжетів української політичної історії. 1919 р. поет Олександр Олесь описав дуже схожу ситуацію так:
«Горіла хата. Три брати
Скажено гризлись, як хорти.
Один есером звавсь,
Есдеком другий величавсь,
А третій брат
Був хлібороб і демократ...»
А в цей самий час гинула українська держава:
«А там десь на позиції,
Без зброї, без муніції,
У полі босі й голі
Вмирають козаки...»
Ну хіба це не про наш час написане?!
Прямі погрози Путіна, Лаврова, Балуєвського, нахабні домагання Лужкова — невже наші фігуранти цього не чують?
І не розуміють, до чого такі демарші призводять?
Зрозуміло, що хочеться влади, але для цього потрібно як мінімум зберегти країну.
Якщо учасникам шкурницького в основі своїй конфлікту (а так його сприймають мільйони українців) не наплювати на Україну (а в це дуже хотілося б вірити), то Ющенко та Тимошенко зобов’язані, долаючи внутрішню відразу, стиснувши зуби, наступаючи на горло власній пісні, подати один одному руку та примусити себе (не найбільша жертва в ім’я України!) діяти спільно й узгоджено, принаймні найближчі два роки. Історія дає їм унікальний шанс подолати вічне історичне прокляття України, відкинути сумну українську «карму», коли егоїзм і хворобливі амбіції вождів знищували нашу державність.
А якщо в оточенні двох лідерів є «кроти», які постійно провокують верхівкову громадянську війну, керуючись корисливими інтересами або виконуючи волю інших держав, то таких людей потрібно виганяти. В ім’я України.
На плечі Ющенка та Тимошенко сьогодні лягає колосальна відповідальність перед багатьма поколіннями «і мертвих, і живих, і ненарожденних». І це рівна відповідальність. Історія не прийме виправдань в стилі: «він перший почав», «вона мене спровокувала» і т.д., але історія віддасть належне тим, хто підніметься над дрібним в ім’я великого. Саме зараз настає момент істини: хто керує Україною — мудрі та відповідальні державні діячі чи жалюгідні, нікчемні людиська?
Напоуми, Господи, нашу владу...
P.S. А одним ланцюгом скуті не лише Президент і прем’єр, але з ними й ми, громадяни України, наша доля величезною мірою залежить від того, які почуття переважать у душах наших лідерів.
