«Як не можна займатися історією Голокосту і не стати хоч би напів’євреєм, так само не можна займатися історією дослідження Голодомору і не стати хоча б напівукраїнцем».
Народний депутат України I скликання Арсен Зінченко започаткував видавничий проект «Бібліотека української родини» під назвою «Стозір’я». Уже вийшло з друку немало добре ілюстрованих книжок усталеного обсягу, структури та поліграфічного оформлення. Кожна з них присвячена певній історичній особі. До мене Арсен Леонідович звернувся з пропозицією підготувати книжку про Джеймса Мейса.
Незабаром книжка має побачити свiт. Не повторюючи всього сказаного, хотів би поділитися деякими роздумами з читачами газети, якій Дж. Мейс віддав кращі, на мою думку, роки життя. Будучи громадянином США, цей дослідник Голодомору 1932—1933 рр. назавжди поєднав себе з українським народом міцними зв’язками.
1. ТРУДНОЩІ УСВІДОМЛЕННЯ ГЕНОЦИДУ
23 червня цього року англійська газета «Таймс» зауважила в редакційній статті (яку «День» вже назавтра передрукував): «Ще 1946 року Джордж Оруелл із гіркотою писав про «туман брехні й дезiнформації навколо такої теми, як голод в Україні». Цей туман не розсіявся й сьогодні — навіть після падіння комунізму».
Так, світ тільки тепер, в ході широкої просвітницької кампанії, дізнається про те, що трапилося з Україною 75 років тому. А українське суспільство в своїй основній масі почало усвідомлювати те, що сталося на початку 30 х рр., під час відзначенняпопередньої круглої дати.
У Верховній Раді процес усвідомлення розпочався з парламентських слухань, улаштованих у зв’язку з 70 річчям Голодомору 12 лютого 2003 року. Слід гадати, що він закінчився 28 листопада 2006 року прийняттям Закону України про Голодомор як геноцид українського народу.
Підкреслюю: слід гадати, слід сподіватися... Ще й досі немало поінформованих і високоосвічених людей, у тому числі тих, чиї родичі загинули тоді, негативно ставляться до теми голоду. Геноцид, здійснюваний власною владою! Щоб повірити в таке, треба переосмислити прожите життя. Не всі готові замислитися над минулим, тим більше — відділити себе від нього. Голодомор, хоч би яким страхітливим явищем він був сам по собі, змушує переоцінювати багато інших подій, явищ, цінностей — всю історію радянської доби. Тому протиборство навколо цієї дражливої теми не припиняється.
Напередодні 75-тої річниці, й особливо після прийняття закону про Голодомор як геноцид, це протиборство вийшло на рівень гострих міждержавних дискусій між Україною та Росією. В роки, які передували 50 й річниціГолодомору, не менш гострі дискусії відбувалися з іншим складом учасників і на іншій території — за океаном. Тоді громадсько-політичні організації північноамериканської діаспори координованими зусиллями уперше розірвали змову мовчання навколо голоду 1932—1933 рр. в радянській Україні. Незважаючи на опір американської адміністрації, яка не бажала зайвий раз «гнівити Москву», діаспора домоглася утворення комісії Конгресу США з розслідування українського голоду 1932—1933 рр. Виконавчим директором комісії і керівником її робочої групи став молодий американський вчений Джеймс Мейс.
Діяльність комісії Конгресу могла бути нульовою внаслідок недоступності радянських архівів. Тим більше, що застосований проти українського народу терор голодом ретельно маскувався в ході здійснення, а його неминучий наслідок — Голодомор не менш ретельно замовчувався впродовж наступних десятиліть. Однак Дж. Мейс так організував роботу комісії Конгресу, що інформація про сталінський злочин стала доступною для всіх, хто бажав дізнатися про неї.
Вже тоді, чверть століття тому, виявилося, що ця інформація була небажаною для багатьох. Першим це відчув на собі сам Дж. Мейс. Та він до кінця наукової діяльності, перерваної передчасною смертю, залишався відданим темі Голодомору.
2. ГАРВАРДСЬКИЙ ПРОЕКТ
Джеймс Мейс народився в лютому 1952 року в містечку Мускогі в Оклахомі. Предки його походили з племені черокі, яке американський уряд примусив 1835 року переселитися в Оклахому з Північної Кароліни і Джорджії. Батько працював стрілочником. Ні він, ні мати Джіма не закінчили середньої школи. Але батьки прагнули дати синові університетську освіту, тому що бачили, як той тягнеться до знань.
В Оклахомському університеті Джім здобув 1973 року ступінь бакалавра історії, після чого перейшов до Мічиганського університету, щоб спеціалізуватися на русистиці. Під впливом наставника — професора Романа Шпорлюка взявся за вивчення історії України. У 1978 році здобув диплом магістра гуманітарних наук, що відкривало шлях до науково-дослідної роботи. Коли надійшов час обирати тему дисертації, зупинився на українському націонал-комунізмі. В УРСР ця тема вважалася напівзабороненою хоча б тому, що націонал-комуністи не були реабілітовані після ХХ з’їзду КПРС.
У 1981 році Дж. Мейс захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора історії по темі «Комунізм і дилеми національного визволення: національний комунізм у радянській Україні. 1918— 1933». Дисертація була опублікована і ввела молодого дослідника в коло визначних фахівців з історії СРСР та країн Центрально-Східної Європи.
Саме в цей час громадсько- політичні організації, які заснували фінансовий фонд для розвитку українознавчих досліджень в одному з найавторитетніших американських університетів — Гарвардському, запропонували Омеляну Пріцаку розпочати науковий проект, пов’язаний з голодом 1932—1933 рр. Пріцак був орієнталістом світового масштабу та директором-організатором Інституту українських студій в Гарварді. Він зробив правильний хід: звернувся до 63-річного професора Стенфордського університету, англійця за походженням Роберта Конквеста. Це був фахівець у галузі довоєнної історії Радянського Союзу й одночасно — талановитий літератор. Саме він міг яскраво і в доступній формі розповісти про українську трагедію. Розголос від книги на цю тему мав бути якнайбільшим, тому що попередня книга Р. Конквеста «Великий терор» стала науковим бестселером і розійшлася по світу в багатьох перекладах.
Проте існувала одна істотна перешкода: Р. Конквест не знав ні української мови, ні джерел з історії радянської України. Тому О. Пріцак поїхав в Мічиганський університет і зробив Мейсу спокусливу пропозицію: перейти до них і працювати разом з Конквестом над джерелами, пов’язаними з голодом 1932—1933 рр.
Мейс пропозицію прийняв і став із 1981 року помічником Конквеста. В 1984 році рукопис книги «Жнива скорботи» з підзаголовком «Радянська колективізація й терор голодом» було завершено, і автор пустив його на обговорення в українських громадах. Через два роки книга вийшла в світ одночасно англійською, українською і російською мовами. У передмові до англійського видання Конквест висловив подяку докторові Дж. Мейсу «за співпрацю і значний доробок у дослідженні та детальному обговоренні рукопису». Співпрацю слід було розуміти буквально, хоча ні Конквест, ні пізніше Мейс не порушували цієї теми.
Коли праця над рукописом Конквеста завершилася, Мейсу запропонували продовжити в рамках гарвардського проекту роботу над джерелами по голоду 1932—1933 рр. в Україні. Впродовж 1984—1985 рр. він організовував в Гарвардському університеті роботу за програмою «Усна історія українського голоду 1932—1933 рр.». Усна історія тоді ставала популярним напрямом досліджень в американських університетах. Уже існувала методика опитувань, яка мінімізувала суб’єктивізм свідчень. На допомогу Мейсу дали здібного аспіранта Леоніда Гереца, який записав на магнітофон понад півсотні свідчень людей, що вижили під час Голодомору й після війни опинилися в США.
3. КОМІСІЯ З РОЗСЛІДУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ГОЛОДУ В КОНГРЕСІ США
У зв’язку з 50-ю річницею голоду 1932—1933 рр. організації американської діаспори приділили багато зусиль лобіюванню законопроекту про створення парламентської комісії з розслідування цієї трагедії. Законопроект порівняно легко пройшов через сенат, але застряг у палаті представників.
В заключний день роботи Конгресу 98-го скликання сенатор Білл Бредлі використав останній шанс для перетворення законопроекту на закон. Він «причепив» поправку з витратами на діяльність цієї парламентської комісії до фінансової резолюції (тобто закону про державний бюджет). Щоб відкинути цю поправку, треба було пройти через процедуру обговорення обома палатами, тобто подовжити роботу Конгресу. Цього ніхто не бажав, і 12 жовтня 1984 року Рональд Рейган підписав схвалену Конгресом фінансову резолюцію на 1985 бюджетний рік. Разом з нею прослизнув лобійований українськими організаціями закон. Так у Конгресі народилася комісія, покликана, як вказувалося в законі, «здійснити вивчення українського голоду 1932—1933 рр., щоб поширити по всьому світу знання про голод і забезпечити краще розуміння американського громадськістю радянської системи».
Бюджетний рік починався з липня 1985 року, але комісію створювати не поспішали. Лише на початку 1986 року за допомогою керівників Гарвардського університету визначилася робоча група комісії, яка повинна була дослідити поставлену проблему. Вона складалася з шести українознавців на чолі з виконавчим директором Дж. Мейсом.
Мейс побудував роботу комісії цілком просто. Маючи 57 вже записаних інтерв’ю, він викликав у Вашингтон свідків, які розповідали про те, що трапилося в Україні. Одночасно робоча група працювала над звітом комісії.
Всесвітній розголос від книги Р. Конквеста, діяльність комісії з розслідування українського голоду в Конгресі США й початок радикальної лібералізації радянського режиму в ході горбачовської «перебудови» змусили В. Щербицького офіційно визнати 25 грудня 1987 року факт голоду. Тим часом Мейс опублікував проміжний звіт своєї комісії і 30 березня 1988 року надіслав його в посольство СРСР у Вашингтоні. Цей матеріал одержав МЗС УРСР, і з супровідним листом заступника міністра А. Зленка його передали в Інститут історії АН УРСР, де вже почалося дослідження голоду 1932—1933 рр. на архівних джерелах.
У квітні 1988 року остаточний текст звіту був переданий Конгресу, а в липні — надрукований окремою книгою в державній типографії Вашингтона. Конгрес схвалив його й подовжив діяльність комісії на два роки, щоб завершити збір та опрацювання свідчень. 5 вересня цього ж року примірник звіту, як засвідчує штамп на ньому, потрапив в ЦК Компартії України.
Надсилаючи в радянське посольство проміжний звіт комісії в березні 1988 року, Дж. Мейс висловив бажання приїхати в Україну. Але тоді він не зміг одержати візу. Через півтора-два роки ситуація в республіці радикально змінилася. Київська партійно-радянська верхівка стала розглядати можливість звільнення від кремлівського опікування. Інформація про голод 1932— 1933 рр. ставала за цих умов важливим додатковим аргументом на користь такого політичного кроку. І в грудні 1989 року несподівано для Мейса його запросили в Україну. Одночасно в січні 1990 року ЦК Компартії України позитивно розглянув питання про публікацію матеріалів про голод з партійних архівів.
Дж. Мейс побував в Україні у січні 1990 року. Він привіз мені комп’ютерну роздруківку тритомника свідчень про голод, який готувався до друку у Вашингтоні. У першій половині грудня, коли стало відомо, що тритомник уже надрукований, я опублікував в багатотиражному двомовному журналі «Під прапором ленінізму» велику оглядову статтю «Як це було (читаючи документи створеної при Конгресі США комісії з голоду 1932— 1933 років в Україні)». В статті висловлювалося сподівання на те, що зібрання свідчень ми зможемо перевидати у Києві, щоб зробити його доступним для українського читача.
Тільки тепер можу сказати, що ми матимемо незабаром (у жовтні-листопаді цього року) тритомник свідчень і звіт комісії Конгресу — основну працю Дж. Мейса. Ці чотири томи великого обсягу виходять з друку у видавництві Києво-Могилянської академії. Кожен бажаючий може завчасно звернутися до видавництва і замовити собі це видання.
4. В УКРАЇНІ
Восени 1990 року комісія з розслідування українського голоду 1932—1933 рр. завершила свою діяльність, і перед Дж. Мейсом постала проблема працевлаштування. Він мав домовленість з Гарріманівським інститутом при Колумбійському університеті про надання йому річної стипендії для вивчення національностей в Сибіру. Коли прибув в Нью-Йорк, йому сказали, що стипендія урізана до одного семестру.
1991 року впливові в Іллінойсі українські організації натиснули на керівників місцевого університету, щоб його працевлаштували. Університету пообіцяли пожертвування в мільйон доларів, якщо Мейс одержить кафедру. Однак русисти стали стіною, і все обмежилося річною програмою україністики.
Весь 1992 рік Мейс безрезультатно опитував американські навчальні заклади, чи не потрібен їм фахівець з російської і східноєвропейської історії (україністика не була постійним предметом). Вдалося знайти лише тимчасову роботу консультанта в Американському єврейському комітеті. Розладналося сімейне життя. Кому потрібний доктор наук зі світовим іменем, який заробляє менше прибиральниці?
У серпні 1993 року він приїхав в Київ на запрошення організаторів II Міжнародного конгресу україністів. Довелось орендувати квартиру, і від заощаджень нічого не залишилося. Почав шукати роботу в Києві, з цим прийшов і до мене. Я порадив звернутися до керівника-організатора Інституту політичних і етнонаціональних проблем НАН України І. Кураса. Знав, що Курас може приймати нестандартні рішення і має достатню політичну вагу, щоб ці рішення не оспорювалися. Попередив його про візит. Так відомий в усьому світі антикомуніст Дж. Мейс почав працювати науковим працівником-спостерігачем в інституті, який нещодавно був філією Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. Статус працівника-спостерігача Іван Федорович Курас винайшов для того, щоб обійти процедуру затвердження на посаді керівництвом Академії наук.
В інституті Дж. Мейс працював три роки, а потім знайшов інші місця постійної роботи, які стали поглинати весь робочий день — професора політології в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» та консультанта в газеті «День». Газета стала для нього основною роботою, що давала кошти на життя, і трибуною. Він мав в ній свою колонку й був редактором-стилістом англомовної версії.
5. «ТУТ Я СТОЮ, БО ІНАКШЕ НЕ МОЖУ»
Головуючий на парламентських слуханнях 12 лютого 2003 року першим в дебатах після офіційних доповідей надав слово Джеймсу Мейсу. Це була данина поваги з боку української влади людині, яка зробила так багато для розкриття найбільш страхітливого сталінського злочину. Цього ж дня газета «День» надрукувала статтю Мейса «Спадщина Голодомору: Україна як постгеноцидне суспільство». І виступ у парламенті, й стаття в цій газеті залишили слід у новітній історії України.
Свою коротку промову у Верховній Раді Мейс закінчив словами: «Хочу подякувати і висловити у вашому парламенті свою заповітну мрію про встановлення пам’ятника жертвам Голодомору, і щоб прості українці запалили в цей день у вікнах свічки — свічки у вікні стануть поминальними свічками за батьками, дідами, прадідами, вони освітять майбутнє без жертв, без насильства, без жахів».
Свічка у вікні! Ця пропозиція здавалася йому важливою як акт підтвердження того, що національна пам’ять існує, як символ згуртування нації, в якій майже кожна родина втратила когось із близьких. «Свічка у вікні» — під таким заголовком з’явилася через шість днів після виступу на слуханнях колонка Дж. Мейса в газеті «День».
І ось тепер, в Рік пам’яті жертв Голодомору ця незгасима свічка збирає українців скрізь, де вони живуть: в Європі, Америці, Австралії. Народи, серед яких вони живуть, солідаризуються зі своїми співгромадянами у засудженні радянського тоталітаризму.
Стаття, яку надрукував Дж. Мейс 12 лютого 2003 року, здається найбільш сильною в його творчій спадщині. І не тільки через те, що в ній обґрунтовувалася теза про постгеноцидний характер українського суспільства, яка повинна вплинути на оцінку закономірностей перехідного періоду від тоталітаризму до демократії, від командної до ринкової економіки. Ця стаття цінна своєю сповідальною тональністю, яка з’явилася не випадково: менш ніж за місяць Джеймс пережив операцію. Вона була тяжкою, лікарі, як він знав, витягли його з того світу. Витягли ненадовго — менше ніж на півтора року.
Мейса не раз запитували, чому він, американець, обрав головною темою життя в науці український Голодомор. У цій статті він відповів так: «Тому що американські громадяни українського походження вимагали досліджень». Але стаття, повторюю, була сповідальною, і простою відповіддю він не обмежився. По собі знаю, що дослідження в галузі Голодомору викликають сильну реакцію з боку оточення — як позитивну, так і негативну. Реакція наукової корпорації русистів, в якій Мейсу доводилося працювати в США, виявилася різко негативною. Після переїзду в Україну йому теж бувало несолодко, особливо в перші роки. Проте він так підсумував своє життя в науці: «Як не можна займатися історією Голокосту і не стати хоч би напів’євреєм, так само не можна займатися історією дослідження Голодомору і не стати хоча б напівукраїнцем. Я втратив над цією роботою достатньо років, щоб Україна стала більшою частиною мого життя. Зрештою, словами Мартіна Лютера, тут я стою, бо інакше не можу».
