Цього тижня відбулося кілька заходів, присвячених 20-річчю Служби безпеки України. Зокрема новий керівник СБУ Ігор Калінін зустрівся з тими, хто свого часу створював незалежну українську спецслужбу. 25 березня 1992 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про Службу безпеки України». Сьогодні, 20 років по тому, важливо повернутися до того часу, щоб побачити, як усе починалося, і водночас зрозуміти: в якому стані спецслужба сьогодні, чи відчуває вона підтримку громадян, чи повинні українці боятися власної спецслужби. Служби безпеки. І небезпеки — адже глобальних і локальний викликів, перед якими постає сьогодні країна та суспільство — немало.
На початку 1990-х Україна не змогла б відбутися як незалежна держава без необхідних складових державотворення. Адже саме через відсутність власної держави, її головних інструментів українці протягом століть залишалися вразливими й беззахисними. Найтрагічніше тому свідчення — XX століття, в якому за відсутність державності Україна заплатила колосальними людськими, моральними, навіть генетичними втратами.
Після відтворення незалежності одним із головних елементів захисту державності було створення власної спецслужби. Цю потребу розуміли й націонал-демократи, незважаючи на те, що деякі з них повною мірою відчули на собі дію репресивної машини радянського КДБ. Але прийшов час, коли Україні потрібна була власна висококласна Служба безпеки. І вона була створена. Протягом 20 років СБУ мала складну долю. Самі президенти, не кажучи вже про пересічних громадян, по-різному ставилися до спецслужби. І 20-річчя СБУ — добра нагода, щоби розповісти, як починалася її історія.
Як відбувалося зародження СБУ? Перш ніж бути прийнятим, закон «Про Службу безпеки України» пройшов три читання. Остаточне його ухвалення відбулося 25 березня 1992 року. Нижче пропонуємо вашій увазі доповідь першого керівника СБУ Євгена МАРЧУКА, який 30 січня 1992 року представив законопроект у Верховній Раді (про найгостріші питання й напружені моменти в перші роки діяльності СБУ читайте найближчим часом в окремому інтерв’ю з Євгеном Марчуком). А про особливості формування й функціонування Служби безпеки на початку 1990-х говоримо з генерал-майором Юрієм СЕМУШЕВИМ (на той час начальником Головного управління урядового зв’язку СБУ) і генерал-полковником Міжнародної поліцейської корпорації громадської безпеки Олександром ШАРКОВИМ (тоді в. о. начальника Головного управління розвідки СБУ).
Олександр ШАРКОВ: «Росіяни ніяк не могли зрозуміти, що мають справу з незалежною спецслужбою»
— Олександре Костянтиновичу, на початку 1990-х у структурі СНБ України ви створювали українську незалежну розвідку. Як відомо, раніше вона була філією КДБ. Які виклики тоді стояли перед вами?
— Розпад Радянського Союзу не всі сприйняли як позитивний фактор. Але, із другого боку, можливість створення незалежної України викликала великий ентузіазм як можливість відійти від старих помилок, стереотипів, сформувати нову, незалежну спецслужбу, розвідку і подолати негаразди й недоліки. З одного боку, було жаль, бо спецслужби Радянського Союзу були одними з найкращих у світі. Працювати в таких службах було цікаво. Ще було розуміння, що Україна найближчим часом не матиме таких можливостей, які мав Радянський Союз. Постало питання, як організаційно створювати спецслужбу. Спершу пішли за старим стереотипом, думали над створенням чогось на зразок КДБ (викресливши з нього певні політичні підрозділи).
Останні роки головою КДБ Української РСР був Голушко, він чимало зробив для того, щоб у країні панував спокій. Це була розумна людина, політик — теоретик і практик. Він швидко встановив добрі відносини з різними політичними силами, тому протидії не було.
Але була така ідея: давайте всіх кадебістів виженемо, бо вони всі комуністи, і створимо спецслужбу з національно спрямованих молодих офіцерів. На щастя, цю ідею не було реалізовано. Ми пам’ятаємо, як під час революції 1917 року матроси ставали директорами банків... Було ухвалено рішення провести добір. Щоб потрапити до нової спецслужби, по-перше, потрібно бути патріотом, професіоналом, не забрудненим репресіями щодо своїх співвітчизників. Було створено депутатську комісію, яка мала дібрати саме таких людей. Усе керівництво СБУ (тоді ще СНБУ) проходило цю комісію на чолі з народним депутатом Дурдинцем.
Коли головою СБУ став Євген Кирилович Марчук, він мене викликав і сказав: створи штатний розклад головного управління розвідки так, як ти вважаєш за потрібне. Я створював штатний розклад згідно зі своїм розумінням: уважав, що воно має бути прозоре, щоб було поменше керівників і побільше відповідальних, а не просто «листонош». Така система діє в США. Наприклад, начальник відділу має дуже широкі повноваження, але його контролюють. Нині на всі оперативні заходи спецслужби мають діставати санкції в суді. А раніше я як начальник розвідки ухвалював ці рішення, але водночас ми були відповідальними. Ми все робили в рамках закону. А коли сьогодні йдуть до судді, що нічого не знає, яке він може прийняти рішення? Ефективності це не додає. Контролювати має людина, яка має доступ. Прокуратура сьогодні не має права втручатися в оперативну діяльність. То як вона може контролювати?
— Які у вас були проблеми? Як розв’язували питання кадрів?
— Найперше — кадрова проблема. Треба було дібрати професіоналів і при цьому зберегти найкращі кадри. Новий штатний розклад давав можливість створити нові напрями діяльності. Деякі напрями, які існували за часів Радянського Союзу, ми скасували, адже вони не відповідали новим реаліям. Зокрема, ми ліквідували нелегальну розвідку, бо для України вона була фінансово непосильною. Ми запровадили іншу доктрину, яка мала орієнтуватися більшою мірою на співпрацю, ніж на протистояння. Якщо раніше США й НАТО були головним ворогом, то тепер у нас таких понять не існувало. У нас були національні інтереси, які ми мали захищати. У цьому плані розвідка мала допомагати формувати як зовнішню, так і внутрішню політику й допомагати захищати й просувати національні інтереси. Це все було покладено на розвідку. Плюс традиційний збір розвідувальної інформації, інформування вищої ланки керівництва (Президент, Верховна Рада, РНБО, Кабінет Міністрів) для ухвалення важливих рішень.
Повертаючись до проблеми кадрів. Раніше в КДБ новим співробітникам давали квартири, а тут — зарплати немає, квартир нема, платять копійки. Потрібні нові кадри — запрошуємо випускника Інституту міжнародних відносин, а він питає: «А коли я поїду за кордон?.. А яку зарплату мені запропонують?» Коли відповідаємо, каже: «Самі там працюйте!» Грошей не вистачало не тільки на зарплату, а навіть на організацію оперативних заходів.
Потім ми почали розвивати співпрацю (раніше співпраця між спецслужбами різних країн відбувалася через Москву). Ми почали розвивати відносини з Росії. Цей процес проходив важко. Росіяни ніяк не могли зрозуміти, що Україна вже стала незалежною державою. Вони приїжджали до нас, як і раніше, — наче додому. Пам’ятаю, дуже цікаві переговори з представниками Служби зовнішньої розвідки Росії. Вони вели ці перемовини боязко й сказали, мовляв, мабуть, ми поїдемо додому й поміркуємо над цим, бо не до кінця розуміємо, що відбувається. Кажу їм: «Зрозумійте, ви вже маєте справу з незалежною спецслужбою. Ми можемо з вами дружити, але в нас уже є власні національні інтереси». Цей процес був затяжним. Тоді на Україну посипалося безліч проблем. З одного боку, треба було розвивати економічні відносини, із другого — розвалювалася економіка, а треба ж було залучати інвестиції. Словом, виникло стільки проблем, що ми залучали наші оперативні можливості, щоб це налагодити. І багато що нам удалося зробити. На рахунку СБУ того часу — кілька зовнішньоекономічних проектів, які взагалі можна назвати піонерськими. Наприклад, великий пакистанський танковий контракт. Це була заслуга розвідки. Тоді Україну ніхто ще не знав, ми вперше вийшли на міжнародний ринок торгівлі зброєю — і відразу контракт на 560 мільйонів доларів.
— Ви сказали про співпрацю з іноземними розвідками. Тут двояка проблема. З одного боку, потрібно було налагоджувати відносини, із другого, вам потрібно було працювати за фахом, тобто здобувати інформацію. Як це відбувається?
— Ми домовилися з росіянами, що не працюватимемо одні проти одних, тобто не будемо проводити вербування. Загалом це виконується, хоча й із певними винятками. З американцями на першому етапі цього не було. Але в нас була контррозвідка, ніхто з неї її завдань не знімав. Ми мали інше завдання, наприклад, боротися з різними виявами міжнародної злочинності. У цьому питанні всі цивілізовані спецслужби бажали співпрацювати, але тут також треба було виробляти механізми. Був випадок, коли з нашою допомогою в Італії затримали контрабандиста зі зброєю. Він заправляв зброєю колишню Югославію, а це було під ембарго ООН, і нам удалося це викрити. З нашою допомогою було затримано цілий пароплав, а контрабандиста заарештовано. Фактично тоді ми співпрацювали зі спецслужбами НАТО.
Техногенні катастрофи — це також проблема розвідки. Якщо є можливість прогнозувати ці речі й дістати якусь інформацію, ми домовилися ділитися нею з партнерами, щоб цього не допустити. Я не кажу про боротьбу з наркобізнесом. Свого часу, ще навіть до терористичних актів, американці сказали мені, що це одна з війн, яку ми досі не можемо виграти. У них десь 1995 року бюджет державної організації, яка розв’язувала проблеми наркоманії, становив 40 млрд доларів. Це більш ніж бюджет України. Тим не менше проблема залишається.
— Ви сказали про техногенні катастрофи. Яка роль була в такому разі розвідки?
— Розвідка активно брала участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. 4 травня мене було призначено керівником спецгрупи із забезпечення урядової комісії розвідувальними матеріалами. І вся розвідка тоді дістала вказівку добувати всі можливі матеріали, що стосуються подолання аварії на ЧАЕС. Така інформація була, але в більшості країн вона була закрита. Дехто віддавав нам її відкрито, а деякі доводилося здобувати іншими методами. Наприклад, свого часу ми дістали інформацію, коли в одній країні проводили експерименти з біологічною зброєю. Цю інформацію ми оприлюднили через ЗМІ. Коли інформацію було розголошено, та організація була змушена згорнути свою роботу.
Колись в Україні був землетрус, причиною якого, як казали, були експерименти, які проводили на території сусідньої держави.
— Із часом розвідку вивели із структури СБУ. Чи правильно це було?
— Я це запитання поставив ще з самого початку діяльності СБУ, але мене не підтримали. Зокрема й Марчук, бо на той час на відокремлення і створення нової структури не було грошей. Але з професійної й політичної точки зору держава і спецслужби — під одним дахом, це тоталітарна модель. У демократичній державі спецслужби мають бути незалежними. Тим більше розвідка. А в нас на першому етапі спеціальна неправоохоронна служба була частиною правоохоронного органу. Це ж нонсенс! Це ж все одно, що оперний театр долучити до критого ринку. Коли всі спецслужби в одному кулаці, вони починають всіма методами працювати в політичній сфері. Розвідка ніколи не проводила оперативно-розшукової діяльності. А закон про оперативно-розшукову діяльність поширювався передусім на СБУ. І розвідка, яка входила до її складу, також мала всі ці права.
— Як у результаті відокремлення позначилося на діяльності розвідки?
— З’явилися деякі додаткові проблеми, тому що в одному загоні опинилися всі спецслужби — і розвідка, і контррозвідка, і прикордонники, і митники. Звісно, так ними простіше керувати.
Юрій СЕМУШЕВ: «Ми забезпечили прорив, який прирівнювався до прориву в Космос»
— Юрію Миколайовичу, ви мали безпосередній стосунок до становлення Служби безпеки України на початку 90-х. Які завдання висувалися перед вами?
— На той час я був радником голови з транспортних питань і телекомунікацій, тому що вся попередня розвідувальна робота була пов’язана з цими напрямами. На це пішло чверть століття.
Свого часу я закінчив Харківський авіаційний інститут. Але Євген Кирилович Марчук вважав, що я найбільше готовий взятися за проблему забезпечення держави надійно закритим зв’язком.
У нас у державі існує закритий зв’язок, який назвали урядовим. Ця система закритих телекомунікацій, які забезпечують телефонний і документальний обмін таємною, цілком таємною та інформацією особливої ваги при управлінні державою, збройними силами і військово-промисловим комплексом. Вона призначена тільки для вищих посадовців держави і відповідних структур. Основна вимога до цієї системи: висока надійність захисту інформації, яка забезпечується криптографічними та організаційними методами.
Весь зв’язок шифрується, а шифр — всі вказівки — подаються у вигляді телеграми. Якщо Президент дає якусь вказівку, то він робить це з упевненістю, що ніхто більше не чує, окрім нього та його абонента. Забезпечити надійну закритість — надзвичайно важливе завдання. Як кажуть серед фахівців у цій галузі — забезпечити зв’язок гарантованої стійкості. Це означає, якщо перехопити цей шифр, а це легко робиться, і спробувати розшифрувати, використовуючи багатокаскадну обчислювальну техніку — суперобчислювальну техніку, то вірогідність розшифрування зв’язку гарантованої стійкості можлива лише через 20 років. Проте через такий період інформація стане вже не таємною. Структури, які забезпечують Президента, уряд таким зв’язком — гарантують закритість передачі інформації, і усної, й письмової.
Після першого року підбиття підсумків роботи СБУ ми приймали Леоніда Кравчука та Івана Плюща і запросили їх до нас у головне урядове управління. Йдучи, Президент сказав: «Усе це добре, але шифри ж не наші! Код же не наш!» Це непокоїло Леоніда Макаровича, який пройшов школу керівництва республікою в партійних органах і знав, що це таке.
Перед цим у нас було Управління урядового зв’язку. Це суто експлуатаційна ланка. Зв’язкова апаратура — спеціальні шифратори і дешифратори розроблялися в Москві, як і самі шифри. Все це впроваджувалося і вмонтовувалося на місцях. Вся творча робота організовувалася КДБ Союзу, там було Восьме головне управління, яке займалося криптографією. Перед нами стояло завдання — перетворити експлуатаційний підрозділ на самодостатню структуру. Але пропрацювала вона рік, тому що депутати жили під враженням страху перед КДБ, так само, як і так звані московські демократи. Тому відразу з’явилася тенденція послабити комітет — забрали розвідку, й інші підрозділи уряд Москви відразу вивів з комітету.
Україна теж вирішила провести цю роботу. Проте наші фахівці розуміли, чим загрожує відокремлення системи урядового зв’язку від спецслужби. Особливо гостро це сприйняв Євген Кирилович. Цього не можна було допустити, і Марчук на одній із сесій Верховної Ради відверто заявив: «Якщо ви заберете урядовий зв’язок, то я від нього як голова відмовляюся, тому що не буду упевнений, що буде забезпечена таємність моїх переговорів». Це зупинило процес. У цій складній обстановці Євген Кирилович доручив мені заглибитися в цю проблему і зрозуміти, що нам слід зробити, аби зв’язок був самодостатнім. Ми вивчили це і написали Кравчуку доповідь, що потрібно створити Головне управління урядового зв’язку, а в ньому передбачити створення принципово нових для нас підрозділів. Це — Науково-технічне управління, Управління захисту інформації (криптографія), Служба президентського зв’язку. Леонід Кравчук це підтримав.
Попервах, доки ми самі не розвернемо роботу, ми запропонували тісно співпрацювати з Росією, тому що там була вся інтелектуальна частина цієї діяльності. На той час було створено Координаційну раду країн СНД з координації роботи в цій галузі, тому що всі залежали від Росії. Ми запропонували увійти до цієї ради. Це було в той час, коли патріоти навіть слухати не хотіли про якісь там координаційні органи.
Треба віддати належне Леоніду Макаровичу, адже він підтримав і цю ідею. Ми створили Головне управління урядового зв’язку. Тепер перед нами постала проблема кадрів. Хоч у нас і були дуже досвідчені фахівці, ми також мали потребу у вчених, розробниках нової апаратури, а найголовніше — у криптографах і криптоаналітиках.
Сфера доволі специфічна. Не можу не згадати, як формувались кадри криптографів і криптоаналітиків у великих світових державах світу — СРСР та США.
У Радянському Союзі, скажімо, фахівці КДБ виявляли в ланці середньої школи по всій країні найбільш обдарованих з математичного погляду дітей. Вони входили в контакт із їхніми батьками й отримували їхню згоду на створення для цих дітей перспективи працювати в найскладнішій і найважливішій для держави сфері — в криптографії. Коли батьки давали згоду, цих діток брали на облік, а їхнє навчання відстежувалося аж до закінчення школи. Частину цих дітей брали у навчальний криптографічний заклад СРСР, а решта залишалась у полі зору Комітету, коли вони вступали на математичні факультети. Контакт продовжувався, а після закінчення університетів їх зараховували до наших криптографічних підрозділів — у Восьмий главк КДБ СРСР.
Так само було і в Америці, де також відбирали найбільш обдарованих у математичному плані дітей, із яких робили великих фахівців, які могли створити шифри гарантованої стійкості.
У нас не було таких фахівців, але в Україні були «закриті» для неї підрозділи, які зосереджувались по західному кордону і займались перехопленням іноземної інформації та її дешифровкою. Для вирішення питань криптографії залучали фахівців з Інституту кібернетики. З Вищого військового училища зв’язку, яке займалося розробкою космічних засобів зв’язку, ми також узяли хлопців. Таким чином і вдалося укомплектувати управління. Це був найважливіший крок. Це по-перше. По-друге, ми повною мірою використовували не зруйнований ще тоді науково-технічний потенціал Української РСР.
Ми вирішили й головну фінансову проблему: її ідея народилась усередині нашого Главку, але її реалізацією я зобов’язаний Марчуку. Фінансування системи урядового зв’язку на той момент здійснювалося за залишковим принципом: головне профільне завдання — контррозвідка, розвідка, інші спеціальні підрозділи, які треба забезпечити спочатку. Урядовий зв’язок фінансувався за залишковим принципом. Коли ми оцінили перспективу забезпечення цих усіх планів, то зрозуміли, що за такого розподілу фінансів деградація системи урядового зв’язку була неминучою. Тоді ми вийшли з неординарною ідеєю — щоб Головне управління державного зв’язку фінансувалося з держбюджету окремим рядком, а було довірене спецслужбі для експлуатації й розвитку. Це дало нам можливість виконати всю намічену роботу, ми уклали десятки договорів, залучили величезну кількість фахівців зі сторони. Таким чином, ми вирішили це надамбітне завдання. Ми розробили систему генерації ключових даних. Цю систему було реалізовано за створення шифрів і забезпечення спеціальних підрозділів цими шифрами.
1994 року ми відкрили перший пост урядового зв’язку в нашому посольстві у Вашингтоні. До цього всі розмови посла з керівництвом України прослухувались американськими спецслужбами. Коли ми приїхали туди монтувати цю систему, там почався такий переполох! То було все відкрито, а то раптом пішли криптограми! Звідки? У них криптографією і шифруванням займається Агентство національної безпеки. Воно веде перехоплення інформації з космосу по всій земній кулі.
— Юрію Миколайовичу, я хотів би уточнити момент, пов’язаний із Москвою. Раніше було все спільне. А коли Союз розпався — виникла проблема того, щоб відмежуватись від Москви. Як вирішувалась ця проблема, щоб Москва не перехоплювала інформацію?
— Ми створили шифри, свою систему генерації ключових даних і самі створювали шифри, не купуючи їх у Москві. Ці шифри забезпечували гарантовану стійкість зв’язку. Я спостерігав за московською реакцією: коли вони зрозуміли, що ми «відсунулись», відмовившись купувати їхні шифри, я побачив доволі шанобливе ставлення. Ми отримали повну незалежність у цій сфері й укріпили незалежність держави.
Системи гарантованої стійкості зв’язку були у США й СРСР. Навіть натівські структури передавали шифри нижчої стійкості. Думаю, що й ми своїм союзникам у Східній Європі не продавали шифрів з гарантованою стійкістю зв’язку, тому що це завжди була надзвичайно закрита тема. Розшифровка цих шифрів — практично «прозора» система управління державою. А завдяки правильному розумінню ситуації, своєчасному використанню того союзного ресурсу, який залишився на території України (маю на увазі кадри і науково-технічний потенціал) ми забезпечили прорив, який прирівнювався до прориву в космосі.
На цей час 15 фахівців із Головного управління урядових зв’язків уже стали лауреатами Державної премії в галузі науки і техніки. Це визнання з боку держави. Звісно, про це ніде не писали: тема була доволі специфічною з огляду на закритість.
У цей ювілей — 20-річчя СБУ — я особисто схиляю голову перед фахівцями урядового зв’язку, криптографами, криптоаналітиками, розробниками апаратури.
— Юрію Миколайовичу, розкажіть, як ви вперше забезпечували закритий урядовий зв’язок Леоніду Кравчуку під час візиту до США. Як це відбувалося?
— Завершення робіт зі створення поста урядового зв’язку для українського посла і співробітників посольства України у Вашингтоні збіглося якраз із підготовкою візиту Леоніда Макаровича до США. Наш контррозвідувальний досвід свідчив, що в посольстві все на 100% прослуховується. Тому ми вирішили перевезти літаком Іл-76 нашу апаратуру. Там ми розгорнули комутатор урядового зв’язку. Враховуючи, що нам треба було приміщення для серйозних закритих розмов, зокрема з послом, ми привезли до США і свій автомобіль, обладнаний спеціальним зв’язком. Ця машина супроводжувала Леоніда Макаровича на Капітолійський пагорб, де він мав зустріч у Конгресі.
Коли пішли перші криптограми з посольства, за мною встановили зовнішнє спостереження, бо я став цікавим об’єктом. На фуршетах до мене кілька разів підходили і пропонували поїхати кудись погуляти. Отже, я мав потрапити в компрометуючу ситуацію. Це нормальні, відомі методи, після яких тобі заявляють: «Або ми тебе компрометуємо, або ти працюєш із нами!».
Коли ми лише починали працювати, американці нам подарували телефонні апарати абонентського засекречування (коли шифратор і дешифратор стоїть у самому телефонному апараті). Американці нам дуже «люб’язно» підсунули свої телефонні апарати фірми Motorolla. Зробили вони це, розраховуючи на те, що ми одразу почнемо з них телефонувати, а вони нас прослуховуватимуть. Але ми одразу зрозуміли, що це підступ і вирішили проаналізувати ці апарати — розкрити. Через рік ми мали зустріч з американцями. І ось один із них каже: «А що, ви наші телефони не використовуєте?»... Після цього випадку більше ніхто так нас і не «кусав».
— Як відомо, пізніше Управління урядового зв’язку відокремили від СБУ. Як би ви оцінили цей крок?
— Цього не можна було робити. Людей, які створюють такі системи, треба перевіряти не гірше, ніж оперативних працівників спецслужби. Я знаю, які проводили відбір і перевірку. При виведенні цієї системи зі складу спецслужби зараз таку роботу ніхто не веде. Це загрози і небезпеки. У Росії, скажімо, Федеральне агентство урядового зв’язку та інформації як самостійна структура проіснувало недовго. Щойно Путін став президентом — він повернув це агентство у ФСБ. У всьому світі цією роботою займаються спецслужби.
