Прийнято вважати, що річниці та ювілеї корисні тим, що з’являється можливість сказати те, на що в звичайний час не знаходиться приводу. У цьому плані, безсумнівно, річниця Незалежності надає зручну можливість оцінити пройдений нашою державою шлях. Тим більше це актуально зараз, коли набирає обертів виборча кампанія і в суспільній свідомості великі очікування на здійснення кардинальних змін.
Критичне ставлення до новітньої історії є домінуючою установкою для інтелектуальної еліти. І це виправдано, бо, здається, перше, що нам треба зробити, — спробувати назвати речі своїми іменами. Тоді простіше буде визначити координати подальшого розвитку.
У числі сьогоднішніх економічних і соціальних проблем існує фундаментальна, що вимагає підвищеної уваги з боку тих, хто створює в Україні політику.
Загроза втрати державою здатності здійснювати політику в інтересах суспільства — так в узагальненому вигляді можна позначити суть прогресуючої хвороби. Історичний досвід свідчить, що це явище завжди супроводжує кризові періоди розвитку, коли політико-правові відносини замінюються родинними, корпоративними, земляцькими тощо. Коли авторитет і сила держави використовуються для досягнення особистих і групових інтересів.
Доводиться стверджувати, що ця загроза більш ніж реальна для сьогоднішньої України.
За роки незалежності так і не було вибудувано систему політико-правових відносин, що забезпечує прозорий і максимально об’єктивний механізм прийняття рішень, який був би вільний від політичної кон’юнктури та суб’єктивізму. Навпаки, протягом останніх років сформувався феномен, який образно можна назвати «політикою до обіднього столу».
Прикладів такої політики досить, коли для реалізації групових інтересів створювалися або реорганізовувалися органи влади, кадрова політика будувалася за ознаками «свій-чужий», коли під одномоментні настрої писалися стратегії та концепції.
Правовий нігілізм («закони — для дурнів, для розумних — примітки») лежить в основі цієї хвороби. Дійсно, чого варті ухвалені закони, якщо запорукою стійкості чиновника є лояльність до начальства? Для кожного, хто пов’язаний з існуючою системою управління, здається риторичним запитання «що важливіше — виконання норм закону чи наказів за дзвінком із вищестоящої інстанції»?
Відсутність прозорого для суспільства механізму прийняття рішень стала благодатним середовищем для формування сублегальних (тіньових, неформальних) центрів вироблення політики та корупції, коли «дружні» відносини замінюють формальні правові процедури державного управління.
Не дивно, чому всі розрекламовані заходи з боротьби з корупцією ніяк не впливають на її викорінення. Та тому, що корупція в умовах дезінтеграції влади набуває форми самозахисту і консолідації бізнесових і політичних еліт. Коли не діють чи відсутні правові норми, то їх замінює корупційний механізм. Нерозвиненість судової системи тільки забезпечує повсюдність цього явища. В результаті в українському суспільстві за останні роки процвітає ідеологія «клієнтизму», коли вся система суспільних відносин будується на обслуговуванні інтересів «своїх» людей.
Формування класу великих власників і надбагатих людей внаслідок приватизації державних підприємств саме по собі не є ні позитивним, ні негативним явищем. Концентрації багатства і власності в руках небагатьох улюбленців долі об’єктивно сприяв монополізм радянської економіки, що дісталася Україні. Загроза стабільному розвитку виникає тоді, коли олігархія розвивається в умовах інституційної слабкості держави.
У прозорому механізмі вироблення державної політики зацікавлені насамперед громадянські інститути, однак їх формування досі в Україні не було пріоритетним. Логічно, що коли між центральною владою і суспільством відсутній дієздатний посередник — громадянські інститути, — його замінюють олігархічні групи, альянси регіональних баронів і «дружнього» до них бізнесу.
Здається, для ілюстрації ситуації, що склалася, якнайкраще підходить афоризм американської письменниці Маргарет Мітчелл: «Великі гроші можна зробити в двох випадках: при створенні нової держави та при її краху. При створенні цей процес більш повільний, при краху — швидкий».
Тому не повинні вводити в оману нинішні темпи економічного зростання. Бо це зростання поки що не забезпечує якісного підйому української економіки на основі інноваційного розвитку. В перехідних суспільствах створення наукоємної та високотехнологічної економіки можливе тільки як результат цілеспрямованої державної стратегії, якої у нас, на жаль, поки що не видно.
Сказане справедливе і стосовно боротьби з бідністю. Навряд чи в умовах підкорення держави інтересам невеликого числа ФПГ можна ліквідувати це явище. У цьому плані сумнівною виглядає риторика, коли Україну намагаються подати у вигляді такого собі східноєвропейського тигра, при тому, що мільйони наших громадян постійно знаходяться на заробітках за кордоном.
Конституційна реформа могла б створити умови для модернізації державного організму. Але, схоже, цей масштабний проект реформування має шанси бути похованим через конфлікт групових і особистих інтересів.
Ось такі виходять невеселі роздуми пiсля святкування річниці української державної Незалежності.
Логічне запитання — чи існують сили в суспільстві, здатні зупинити деструктивні процеси розмивання державності, а потім перейти до соціально-економічної модернізації? Навряд чи хтось зможе однозначно відповісти на нього, тому така висока ціна нинішньої виборчої кампанії.
Історичною місією майбутніх творців політики, що прийдуть до влади після президентських виборів, має стати завдання створення прозорого і зрозумілого механізму прийняття рішень, кардинальне відділення бізнесу від політики, створення логічних і ясних правил функціонування державного апарату.
Сказане не треба розглядати як апологетику диктату держави над усім суспільством. Просто по-іншому не можливо сформулювати надзавдання — в перехідних суспільствах держава виступає ключовим гравцем у політиці та економіці.
Якою повинна бути Україна після президентських виборів? Нинішні кандидати пропонують кілька варіантів — соборна, сильна, красива.
Хотілося, щоб вона передусім була раціональною, зі зрозумілою прогнозованою державною політикою, де немає місця подвійним моральним стандартам у відносинах влади і населення.
