Ювілей відомого дисидента генерала Петра Григоренка, котрому 16 жовтня було б 90 років, пройшов в Україні майже непомітно. Але, на нашу думку, безперечної уваги заслуговує як сама фігура "дисидентського генерала", так і швидко забуте "диссидентство". Редакція попросила поділитися своїми думками з цього приводу представників двох якщо не протилежних, то, по крайній мірі, досить різних ідеологічних таборів, що мають загальне коріння в дисидентському русі. Ними стали правозахистник Володимир Малинкович й культуролог Вадим Скуратівський.
Малинкович: До еміграції я не знав Петра Григоровича, знав лише, що у Москві є дисидентський будинок Григоренка, що там бувають мої друзі. Доводилося підписувати листи на його захист. Познайомився я з ним в еміграції в Мюнхені, де намагався організувати українське представництво Гельсінської групи. З першої зустрічі стало зрозуміло, що ця людина приваблює до себе. Це не порожнє слово, бо він людина, яку я люблю, чого не скажеш про багатьох інших, хто цього вартий. Наприклад я не можу сказати, що люблю Василя Стуса - я його дуже поважаю, але любити його важко. А от у Гигоренка все будувалося на особистих взаємостосунках, на якомусь теплі, емоційних зв`язках. Взагалі мені здається, це було його домінуючою рисою, і певною мірою домінуючою рисою всього дисидентського руху. І Сам Григоренко казав про диссидентів, що це не рух, не організація, а люди, котрі не можуть сприймати коли система давить особистість. Там не було якоїсь продуманої програми, принципів, а існувало загострене несприйняття того, що тут творилось та співчуття людям. Ось це співчуття людям завжди простежувалось у Григоренка і коли ми говорили про людей, яких переслідує КДБ, то він дуже емоційно реагував на це, просто кажучи - він плакав. Позиція у нього, прямо скажу, була не дуже чітко визначена, бо все ж таки він був радянської людиною. Він виховувався в цій системі, багато цінностей цієї системи вважав своїми. ІІI разом з тим, він був різко антирадянською людиною, тому що одна річ - та ідеологія, яку він сприймав в 30-ті роки, а інша річ - реальність, з якою він ніяк не міг змиритися. В цьому сенсі він був чітко виражений нонконфроміст. Тому мені здається, якщо б він опинився в нашій ситуації сьогодні, то боюсь що у нього були в проблеми з владою саме через цю здатність сприймати "безобразіє". Хоча, безумовно, він був би патріотом України. Він дуже емоційно сприймав ідею незалежності, але націоналістом ніколи не був, за що й отримував від наших емігрантів-націоналістів. Ще одна проблема з якою він би зіткнувся - це стосунки з Росією, бо будучи патріотом України і прихильником незалежності він ніколи не хотів, щоб ці держави ворогували.
Скуратівський: У мене більш академічне ставлення до генерала Григоренка, бо, зрозуміло я його не знав. Але у нас було дуже багато спільних знайомих. Мушу сказати що таке академічне ставлення сповнене найщирішого найглибшого не просто співчуття до генерала, а чогось ще більшого. Бачите, річ у тім, що десь в 60-х роках я собі вбив у голову, що щось в цій країні може перемінитися тільки згори. Я безперестанку чекав якихось відлигових жестів з боку керівництва. Тому мене страшенно вразило, що у московському правозахистному русі з`явився генерал. Характерно, що шановного Петра Григоренка всі і навіть дисиденти називали тільки так - Генерал Григоренко. І Та обставина, що ця людина належала до радянського істеблішменту і вслід з тим вона зробила радикальний крок від цього істеблішменту - для мене це було знаком і ознакою того, що там нагорі є не просто порядні люди, а люди на яких я можу покласти якусь історичну надію.
Ще один момент - дуже багато говорять про Григоренка, як про українофіла, українського патріота. Наздоров`я, але тут йдеться про інше - він був кримсько-татарським патріотом. Він побачив той народець з яким страшно вчинили і він цілком перейшов на його сторону. У 88 році, коли кримські татари повернулися на батьківщину в одному з їх селищ з`явилась вулиця Петра Григоренка. Я не знаю чи є Києві, на відміну від татарського селища вулиця Петра Григоренка.
Я думаю, що нам не вистачає таких людей як Григоренко. Але я думаю, якщо б він тут з`явився, то й ліві й праві й центристи його б просто зацькували. Він був одним з праведників нашого століття.
Малинкович: Хочу сказати що Петро Григоренко все ж таки не був в істеблішменті, він не встиг туди потрапити. На кінець 60-х він вже якийсь час відсидів в психушці, був позбавлений звання генерала, а починалося все з того, що він хотів ленінізма. Я знаю багато випадків коли люди з лівими поглядами ставали ворогами цієї системи. Тому я собі не уявляю, щоб в нашій ситуації, Григоренко навіть заради незалежності України міг би піти на якісь домовленості з головним ідеологом Комуністичної партії. Таких компромісів він не знав. Тому він напевно перебував би в конфлікті з системою цінностей, що склалася після розпаду Радянського Союзу.
Скуратівський: Ну зрештою з цією системою цінностей можна конфліктувати і нинішні служби за це не посадять, принаймні поки що. Я не знаю як би він зараз поводив себе в Україні, оскільки ця країна не структурована, тут дуже різні тенденції. Але він би сам став би якоюсь тенденцією.
Малінкович: Я знаю які він радикальні позиції висловлював по відношенню до Радянського Союзу. Мені важко сказати, яку б він політичну лінію прийняв, бо чесно кажучи політик він був не дуже сильний.
Ви говорите, що в цій системі КДБ поки що не ув`язнює, але це та ж система, ті ж люди, тільки підвищені у званнях. І Не виключено, що ця держава піде тим самим шляхом. Знову ж таки, в "інтересах збереження України" можливий черговий компроміс націоналістів з номенклатурою. Номенклатура залишилась та сама, залишились навіть найгірші з неї. Бо люди, які відчувають якусь відповідальність за своє минуле може й зберігають свої комуністичні мандати. А ці люди склали мандати в той момент, коли це було для них вигідно.
В цьому світі безчесності, подвійних й потрійних стандартів він все одно вважався б шизофреніком, як один із небагатьох нормальних. Тому що принципово поки що на мій погляд нічого не змінилось ми лише стали незалежною державою.
Скуратівський: У мене немає ілюзій, пов`язаних з нашою суверенною структурою, але я з того самого світу в яком був лише один абсолютний критерій - присутність в ньому в найширшому розумінні Архіпелагу ГУЛАГу - світу абсолютної несвободи. Отак я запам`ятав цей світ наприкінці 50-х на початку 60-х років. Тепер я перебуваю хоч при якомусь мінімумі свободи і для мене це плюс.
Мати надію на якісь переміни, - то зрештою залежить від людини. Йдеться про те, що у людини має бути щось живе, щось невловиме, що зветься совістю. У генерала це все було, а все інше похідне від цього. Це люди - носії якоїсь живої етики. Не було б цих людей - нічого б не вийшло.
Малинкович: Він йшов на безнадійні справи, лише за покликом совісті. Мені здається, що добре якби була в Києві вулиця Григоренка, щоб йому посмертно дали найвищий орден України він на це заслуговує. Але реванш історії буде тоді, коли люди, нехай не всі, а переважна більшість зможуть відчути цінності такої поведінки, цінність таких людей. Це буде справжній пам`ятник.
