У Києві завершується багатомісячна епопея з формування органів влади. У російського спостерігача, що звикся з монолітною вертикаллю влади й парламентом, який з будь-якого приводу бере під козирок, політичні кульбіти, які виробляють сусіди, викликають гамму почуттів — від здивування до зловтіхи. На тлі українського хаосу наш порядок виглядає особливо виграшно.
Проте з близької відстані чехарда у Верховній Раді сприймається спокійніше. Більше півроку Україна живе без Конституційного суду й повноцінного уряду, з березня не приступав до нормальної роботи парламент. На житті країни й на якості керованості це, загалом- то, не позначається. Ситуація вже не гірша тієї, що була рік тому, коли на чолі знаходився легітимний кабінет Юлій Тимошенко. У певному значенні настав апофеоз революції: громадянське суспільство з його самоорганізацією перемогло неефективну державу.
Інтуїція підказує, що ми побачимо ще немало коаліцій. Альянси будуть мінятися стрімко — з шумом, скандалами й потворними сценами в залі засідань. У Росії щось подібне було в 1990-ті роки, й відомо чим закінчилося — населення зітхнуло з полегшенням, відчувши «вертикальну» хватку. Що ж чекає українську демократію й чи збережеться вона взагалі? Країна, потенційно вельми розвинута, але при цьому надто нерівномірно й недостатньо. Поділена на дві частини з помітно різним менталітетом та не співпадаючими уявленнями про вектор розвитку. З важкою недемократичною спадковістю, яка виявляється в безперервному протистоянні, що часом виходить за межі допустимого. З патріархальним суспільством, пронизаним неформальними зв’язками, із високою мірою криміналізації й системною корупцією, при якій бізнес переплетений iз держапаратом. Нарешті, обтяжена геополітикою: вплив великих зовнішніх гравців накладає відбиток на внутрішню ситуацію.
Якщо ви впізнали в цьому описі Україну, то не помилилися. Але насправді мається на увазі інша держава — Італія. Щоправда, не сьогоднішня (хоч багато що є так і понині), а Італія часів Першої республіки — з кінця 1940-х до 1992 року. Італія здавна розділена на високорозвинену індустріальну північ і відсталий аграрний південь, який є до того ж вотчиною організованої злочинності. З 1948 року політична система знаходилася під «наглядом» Сполучених Штатів. Мета — не допустити до влади італійських комуністів. До середини 1960-х домінували християнські демократи, що складали уряди з дрібними партіями-союзниками, потім додалися соціалісти.
За період післявійськового півстоліття на Апеннінському півострові при владі побувало понад 50 складів кабінетів. Жоден із них не дотягував до кінця дії мандата, середня тривалість перебування при владі становила 11 місяців, мінімальна — три дні. Урядова чехарда пояснювалася неоднорідністю найбільших партій. Численні «фракції» представляли різні групові, корпоративні й регіональні інтереси, причому кожна мала повний набір партійних аксесуарів — від власної програми й спонсорів до газет. Уряди, що формально очолювалися однією й тією ж Християнсько-демократичною партією, на практиці щоразу являли собою нову конфігурацію інтересів.
Для розподілу міністерських місць була розроблена спеціальна «інструкція Ченчеллі» (на ім’я сенатора від ХДП) — алгебраїчна формула для обчислення електоральної ваги кожної партії або течії. Завдяки тому багато які посади отримували не за професійні якості, а згідно з квотами. Уряд затверджували таємним голосуванням, що дозволяло незадоволеним членам безпосередньо правлячих партій провокувати нову кризу, заваливши власний кабінет. Але, незалежно від перетрусів, основні важелі залишалися, як правило, в руках вузького кола керівників, які часто обіймали непублічні посади, наприклад секретаря партії.
Про легендарну італійську корупцію, напевно, можна й не нагадувати — партійно-державна машина була від низу до верху буквально обплутана зв’язками з бізнесом і криміналом. Нескінченні скандали з відставками й арештами видатних діячів призвели врешті до того, що до 1990-го від традиційних партій просто нічого не залишилося. Два символи італійської політики були осуджені за зв’язки з мафією й масштабну корупцію — лідер ХДП Джуліо Андреотті (амністований за віком) і голова соціалістів Беттіно Краксі (помер у вигнанні).
Як могла подібна країна, керована такою елітою, успішно розвиватися економічно, входити до НАТО, бути фундатором і ключовим членом Європейського співтовариства, й навіть увійти в елітарну «велику сімку»? Не вдаючись у деталі, можна виділити дві основні причини.
По-перше, приналежність до ключових євроатлантичних організацій слугувала якорем, який перешкоджав маргіналізації Італії та примушував еліту все-таки дотримуватися якихось норм.
По-друге, й це особливо цікаво, в умовах хворої держави на перший план виступала здатність суспільства до самоорганізації.
Громадянське суспільство в Італії не раз ставало предметом досліджень. У 1993 році вийшла книга американського соціолога Роберта Патнема, яка стала класикою, під назвою «Працююча демократія». На італійському прикладі автор прискіпливо вивчив мережу горизонтальних взаємозв’язків і вивів пряму залежність між чисельністю громадянських організацій (від хорових суспільств до футбольних клубів) та якістю розвитку регіонів. Так, на півночі Італії рівень громадянської активності на порядок вище, ніж на півдні.
Горизонтальні зв’язки сильні й на півдні, хоч там вони мають інший характер. Професор Флорентійського університету Пол Джінсборг, дослідник громадянського суспільства, вказує на виняткову роль сім’ї, яка служить в Італії посередником між індивідуумом і державою, регулюючи ці відносини. Можна додати, що мафія також, по суті, є своєрідною формою громадянської самоорганізації. Нарешті, протягом усього періоду Першої республіки громадянське суспільство було формою існування компартії, штучно виключеною з урядових коаліцій. Італійським комуністам стала у пригоді теорія їхнього фундатора Антоніо Грамши, який розробляв ідею «активного громадянського суспільства» як способу протистояння буржуазній державі. Будь-яка аналогія шкутильгає, й усяка спроба зіставити Італію другої половини ХХ століття з Україною початку нинішнього сторіччя справедливо викличе велику кількість заперечень. Розподіл північ — південь Італії й захід — схід України відрізняється за багатьма параметрами. Хоча якщо брати рівень громадянської активності одних і схильність до традиційного патерналізму інших, то деякі паралелі можна провести. Однак, загалом картини італійської та української політики виявляють немало схожого.
Італія надто важко позбувається спадщини Першої республіки. 1970-ті роки пройшли під знаком тероризму ліворадикалів, що став реакцією на розкладання політичного класу. Розгром колишніх партій (операція «Чисті руки», 1992 — 1993 рр.), на здивування борців із корупцією, привів до влади не нових, чесних політиків, а ідеальне породження зруйнованої системи — бізнесмена Сильвіо Берлусконі, який спробував монополізувати всю можливу владу. Країна давно не вважається серед лідерів зростання, а соціально-економічні проблеми множаться.
Однак Італія була, є й залишиться демократією, однією з провідних держав єдиної Європи, а за останні 25 років вона здійснила якісний стрибок у постіндустріальну стадію розвитку.
Не впевнений, що в Італії варто вчитися: зразки бувають і кращi. Але принаймні італійський досвід демонструє, що зневірятися Україні не треба.
