Він не любить, коли його називають спікером. Навіть звертався в суд із цього приводу. Причини такої лексичної відрази не цілком зрозумілі. Утім, сам Олександр Мороз - голова Верховної Ради, лідер Соціалістичної партії, учасник "конституційного заколоту" - особистість досить складна й однозначно охарактеризувати його неможливо.
Його не можна проаналізувати за допомогою звичної системи координат: "людина Президента", "заколотник", "представник Дніпропетровського (Донецького) клану", "комуно-соціаліст". Навіть такі універсальні формули, як "мав намір скинути маску й показати своє справжнє обличчя", "лівий правоцентрист націонал-демократичної орієнтації з християнським нахилом" і "займався формуванням особистого політичного іміджу в робочий час" не вносять потрібної ясності у справу про спікера Мороза.
За законами жанру в цьому місці слід патетично запитати, звертаючись до всіх людей доброї волі: то хто ж ви, Олександре Олександровичу? Але спершу, на нашу думку, потрібно зробити невеличку ремарку, пов'язану з особливостями функціонування національного інформаційного поля. Оскільки Олександр Мороз не є постаттю, чия присутність в інформпросторі рекомендована "до вжитку", то відразу зробимо застереження, що це стаття:
не на замовлення. (Ну чому не буває? Життя, знаєте, складна й загадкова штука.)
не пов'язана з підступами третьої сили чи громадсько-політичного об'єднання "Громада"
не має нінайменшого стосунку до навчань "Сі Бриз-97" і втечі північнокорейського дипломата на Захід.
Тепер можна зі спокійною совістю, чистими руками й холодним верхнім клапаном серця перейти до справи.
ФЕНОМЕН
53-річний парламентський лідер наводить на думку про зрадливість долі політичного діяча в суспільстві з перехідною економікою. Напередодні осінньо-зимового політичного сезону його образ ідентифікується з "постаттю ворога національної безпеки". Це не перебільшення, адже керівник держави двічі звинуватив Верховну Раду у спробі здійснити конституційний переворот. Виходить, що Мороз є головним учасником "заколоту", позаяк саме він керує роботою "заколотників".
Отже, на четвертому році спікерства Олександр Олександрович перетворився на путчиста. До цього він був соціалістом, котрий очолював ліву більшість у парламенті та блокував ухвалення економічних законів, украй потрібних народному господарству країни. Можна пригадати також "двоєдушність" Мороза, адже він по черзі вступав в альянс принаймні з двома прем'єр-міністрами і щось там виношував недобре проти Президента. Загалом, ворог чистої води, до того ж лівий.
Та коли він лівий, то чому найзапеклішими критиками Мороза є його колишні колеги за партією, а тепер прогресивні соціалісти Вітренко й Марченко? Колись Наталія Вітренко навіть була радником спікера з економічних питань. А тепер у неї й Олександра Олександровича, м'яко кажучи, не вельми дружні стосунки. А щодо Віктора Марченка, то своє ставлення до спікера він оприлюднив просто на сесії ВР із використанням ненормативної лексики.
Парламентські комуністи також не вважають Мороза повноцінним соратником у боротьбі проти "буржуазного режиму". Для них він, радше, конкурент у наступній передвиборній боротьбі, котрий може "перетягнути" частину їхнього "законного" електорату. Доходить до того, що Олександра Олександровича звинувачують у зраді ідеалів лівого руху. Якийсь політичний "бардак" вимальовується.
Виконавча влада викриває спікера в організації заколоту, декотрі колишні колеги за партією посилають його кудись подалі, а комуністи періодично звинувачують Мороза у зраді. То, можливо, він правий чи, в найгіршому разі, центрист? Коли поставити це запитання лідерам депутатських груп "Реформи", "Конституційний центр" чи, не приведи Боже, керівникові фракції "НРУ" В'ячеславу Чорноволу, то відповідь буде негативною просто до неможливого.
Сам Олександр Олександрович стверджує, що він є соціалістом і демонстративно не залишає посаду голови Соцпартії. Але декларована політична належність Мороза виявляється в основному під час офіційних заходів СПУ. У ході парламентських засідань з ложі преси можна побачити іншого Мороза: майстра законодавчих комбінацій на межі фолу, прагматичного політика, який буквально гіпнотизує депутатський корпус в ході гри під назвою "Натисни потрібну кнопку". Про соціалістичну орієнтацію спікера згадуєш лише згодом, коли все скінчиться: і треба ж таке, соціаліст, а виступає за надання податкових пільг спільному підприємству "АвтоЗАЗ-ДЕУ моторз".
Коли якесь явище не вписується у звичну схему, то ми маємо справу з феноменом. Феномен Мороза пояснюється, на нашу думку, тим, що ми спостерігаємо політичну еволюцію спікера. І вся плутанина відбувається через те, що Олександр Олександрович уже пройшов принаймні три етапи у своєму розвитку. Тепер, унаслідок політичної інерції, іміджеві блоки накладаються один на одного й викривляють загальну картину.
ЕТАПИ
Після свого обрання у травні 1994 року головою Верховної Ради Олександр Мороз ідеально відповідав образу соціаліста з легким комуністичним нахилом. Тоді все було просто і ясно: утворилася ліва більшість у парламенті, яку очолив соціаліст. Багато в чому завдяки діяльності спікера ВР запровадила мораторій на приватизацію й ухвалила в першому читанні проект закону про місцеві ради народних депутатів, який вельми нагадував дещо модернізований варіант радянської влади. Виник такий стереотип: Олександр Мороз є лідером "червоної" ВР, яка блокує зусилля Президента, спрямовані на реформування економіки країни.
Однак після "розведення" в ході довиборів у парламент депутатського корпусу представниками правої та націонал-демократичної орієнтації ситуація почала помалу змінюватися. А після підписання у червні 1995 року Конституційного договору стало ясно, що почався другий етап політичної еволюції спікера. Президент дістав досить великі владні повноваження, а голова ВР поступово почав трансформуватися з соціаліста на соціал-демократа. Мабуть, він усвідомив, що імідж марксиста-ленінця в чистому вигляді не вельми підходить для виконання функцій голови ВР. Занадто неструктурованим і різноплановим був парламент, щоб ним можна було керувати на засадах якоїсь однієї ідеологічної конструкції.
Саме в цей період почалися непорозуміння між Олександром Морозом і його колегами за партією, котрі відчули, що з їхнім лідером щось коїться. Не можна сказати, що в 1995-1996 рр. спікер цілком відійшов від соціалістичної ідеї. Але деякі ознаки охолодження були очевидними. Олександр Мороз почав публічно говорити про необхідність об'єднання принципів соціалізму з ринковою економікою. Вельми показовою є його заява про те, що досвід Китаю, де реалізовано таке об'єднання, може бути прикладом для України. Можна сказати, що Мороз перетворився на соціал-демократа "китайського штибу". Проте, як виявилося, це був не останній етап його еволюції.
Приблизно на межі 1996 і 1997 років Олександр Мороз почав помалу утверджуватися в ролі прагматичного політика, для котрого головне - організація чіткої роботи законодавчого органу влади, досягнення розумних компромісів у стосунках між властями. Створенню такого вельми привабливого іміджу сприяла... виконавча влада.
Своїми руками адміністрація Президента шліфувала образ інтелігентного опозиціонера, який вправно використовує помилки виконавчих структур. Завдяки не вельми продуманим діям Кабміну, АП та керівника держави Олександр Олександрович набирав очки. Пригадаймо провал ідеї ухвалення нового бюджету на новій податковій базі, спробу зняття Мороза з посади, яка обернулася його перемогою. Ось і виходить, що саме спікер сьогодні зайняв політичну нішу опозиціонера, котрий не впадає у крайнощі (націоналізм чи ортодоксальний комунізм) і може стати вельми привабливим об'єктом для інвестування під час президентської гонки.
Ніхто вже не сумнівається, що утворився "залізний" чотирикутник претендентів на президентське крісло: Кучма - Марчук - Лазаренко - Мороз. Олександр Олександрович зробив ставку на використання помірних форм лівої ідеології, що звичайно спрацьовує в постсоціалістичних країнах. Його еволюція - цілком логічний процес пристосування до реалій життя українського суспільства. Ніякої трагедії робити з цього не варто, бо реалізується досить стандартна політична технологія.
