Під час роботи Всесвітнього форуму українців центр політичного аналізу "Дня" звернувся до відомих представників західної української діаспори з запитаннями:
Як змінилося за минулі роки Ваше почуття причетності до України, до українського народу?
Чи сприяє політика української влади єднанню українців усього світу?
Анатолій ЛИСИЙ, голова Фундації Івана Багряного (США)
Гадаю, це почуття було, є і буде по суті таким самим. Одначе тепер належність до України означає належність не тільки до країни, але й до незалежної держави. Тож почуття причетності зросло.
Відповідаючи на друге запитання, слід поділити: що хочеш і що маєш. Хотілося б набагато більшого, ніж є, але ми реалісти, бачимо, що держава має багато першорядних проблем. Але ми будемо з нею незалежно від того, робитиме вона для нас багато чи мало. Ми не чекаємо, доки держава нам щось дасть - ми самі хочемо бути їй корисними.
Роман КУПЧИНСЬКИЙ, директор української служби Радіо "Свобода" (Чехія)
Моє відчуття причетності трансформувалося, бо я дізнався набагато більше про Україну, побачив обличчя людей, пізнав, чим вони живуть і які мають надії. Відтак краще розумію, що тут відбувається. Для мене в минулому поняття України було вельми аморфним. Тепер моя причетність до українських справ стала реальнішою, дієвою.
Політика української влади абсолютно не сприяє єднанню українців світу. Чому? Тому, що й досі західну діаспору офіційний Київ доволі часто сприймає як якогось ворога. Є стереотип: мовляв, вони колись воювали проти Радянської України. Може, тобі це відверто не скажуть, але все одно відчутно. Ситуація кардинально відрізняється від, скажімо, чеської чи литовської: там люди з діаспори повернулися, стали парламентарями, одержали високі пости в уряді - не тому, що вони з діаспори, а тому, що компетентні. А тут компетентних людей (яких, щоправда, в діаспорі мало) не допускали й не збираються допускати нікуди. Діє номенклатурна система, яка рекрутує відповідальних керівників тільки серед "своїх", незалежно від того, розумні ці "свої" чи ні.
Осип ЗІНКЕВИЧ, директор видавництва "Смолоскип" (США)
Наша - видавництва "Смолоскип" і моя особисто - причетність до українських справ що рік збільшується, бо виникають нові проблеми, їх треба розв`язувати, і так буде й надалі. Наприклад, що стосується національного питання, свою роль може виконати Українська всесвітня координаційна рада. Ми всі - громадяни США, Канади, Німечини, інших країн - можемо допомогти проводити політику на підтримку української нації, оскільки держава сьогодні чи не хоче, чи не може цього робити.
Формально державна політика сприяє згуртуванню українців. Візьмімо Всесвітній форум українців - якби не державна підтримка, він міг би й не відбутися. Але коли заходить практично, то нерідко українець, приїхавши з Канади чи Америки, України тут не бачить. І це наша спільна проблема. Держава її не розв`язує, тому всі ми, хто переймається цим, спільними зусиллями маємо робити Україну Україною.
Володимир МОКРИЙ, професор Ягелонського університету (Польща)
Коли відбувався перший з`їзд Руху, пам'ятаю, було дуже багато ентузіазму, захоплення, вигуків "Слава!". Настав час, коли я почав переживати розчарування й навіть шок. У контактах із людьми з України нерідко відчуваєш, що ці люди (здається, ледь не вся країна) очікують, аби прем`єр, президент чи Міжнародний валютний фонд "щось дав". Це комуністичне мислення, рівень поширеності якого в Україні просто-таки тривожить. Якось хочеться докричатися до всіх, що треба робити реформи, що без приватизації, без вільного ринку не буде ніякого економічного розвитку.
Економіка - найкраща політика єднання українців світу. Якби українська еономіка розвивалася, то українці з країн розселення були б менеджерами, або дорадниками менеджерів, або в найгіршому разі перекладачами. Але немає таких потреб, бо українська економіка не рушила вперед. Як же це може сприяти єднанню? Кому ми потрібні - чи як перекладачі, чи як амбасадори культури, - коли для світу ця культура перестає бути цікавою, чи як дорадники бізнесменів - коли економіка падає?
Аскольд ЛОЗИНСЬКИЙ, голова Українського конґресового комітету (США)
Тепер, коли є незалежна держава, підтримка української справи, скажімо, в Америці набагато осяжніша й конкретніша, ніж раніше. Тоді ми могли говорити про звільнення якоїсь людини, про полегшення для дисидентів, для української мови чи культури. Сьогодні ми говоримо з американським урядом дуже конкретно: ми обстоюємо інтереси держави. Роблячи ці конкретні справи, ми , звісно, наблизилися до України. До того ж часті поїздки сюди зміцнили нашу духовість. Хоч нерідко ми повертаємося невдоволеними, бо мало що змінилося на краще, але саме Україна тримає нас при українстві.
Українська держава в міру своєї змоги робить належне для єднання українців. Зокрема, цим переймається міністерство закордонних справ, за моєю оцінкою, найкраще українське міністерство. Під час майже кожного візиту президента України до США ми мали нагоду з ним зустрічатися. Він розуміє значення діаспори, розуміє, що Україна поки що не настільки сильна держава, щоб дозволити собі на 100% мати професійний дипломатичний корпус. Тому є потреба користуватися діаспорою, зокрема, в Америці і тих державах, які найбільше впливають на світову політику. З цього погляду українська влада дуже чутлива до взаємин із діаспорою.
