«Холодний листопад 1989 року не лише зігрів серця людей, а й надав людським і суспільним відносинам небаченої енергії... Я був свідком того часу. Свідком того, якi гинули ідеали, характери й парламенти. Я був головою парламенту, коли розрубувався гордіїв вузол тоталітарної дійсності й відкривалися таємничі обличчя справжньої демократії», — цих слів президента Словацької Республіки Рудольфа Шустера з його передмови до книжки «Ультиматум», презентація якої відбулася у п’ятницю в Києві, достатньо, аби зрозуміти, про що власне йдеться у спогадах лідера Словаччини. Інших — про пам’ять — достатньо, щоб зрозуміти, навіщо перша особа європейської держави сіла писати спогади: «Вважаю, що мій обов’язок — пам’ятати. Пам’ятати й нагадувати іншим про те, що вони прагнуть забути в новому буремному напливі реальності, з різних причин, не бажаючи згадувати, як усе було насправді... Пам’ять для мене — надія на нову прийдешність».
Схоже, нова прийдешність для Словаччини настане вже зовсім скоро. Минулого тижня Європарламент більшістю голосів схвалив договір про прийняття в Європейський Союз з 1 травня 2004 року Словацької Республіки. З огляду на це, спогади президента Шустера, що вийшли друком у видавництві СДПУ(О) «Основні цінності», для України, виглядають актуальними. Хоча навіть без урахування успіхів Словаччини на шляху євроінтеграції, спогади словацького лідера є однією з найцікавіших документальних оповідей про перебіг політичної боротьби часів «оксамитової революції» у Словаччині та Чехії, створеною з неабияким літературним хистом, що робить її привабливою не лише для істориків, але й для широкого кола небайдужих читачів.
Присутній на презентації Надзвичайний і Повноважний Посол Словацької Республіки в Україні Василь Грівна, коротко розповівши присутнім про описані в книжці події та автора як політичного діяча, зауважив, що «багато людей, про яких президент згадує як про опонентів, зараз є його партнерами, бо перебувають у виконавчій владі». В післямові до книжки, підготовленій на основі матеріалу експерта з українсько-словацьких відносин Національного інституту стратегічних досліджень Світлани Мітряєвої, вказується, що майже уся розповідь Рудольфа Шустера — це пряма мова, діалоги автора з тими особами, з якими йому доводилося працювати й спілкуватися... «Називаються прізвища і тепер ще живих людей, озвучуються їхнi діалоги й монологи, говориться про окремі особистості та їхнi суспільні вчинки настільки відкрито й «оголено», що в разі, якби Шустер схибив хоч на йоту, до нього полетіли би протести від величезної когорти тих особистостей, які й зараз відіграють не останню скрипку у злагодженому оркестрі державного управління країною. Та цього не сталося, бо Шустер є людиною з величезним достоїнством, і з такою ж людською повагою він говорить не лише про своїх друзів, але й опонентів». Ця довга цитата має на меті переконати потенційного читача, а надто — з кола політиків, що «Ультиматум» має цінність не лише з історичного та художнього поглядiв, але й як наглядний приклад цивілізованих стосунків влади та опозиції, приклад спілкування з опонентами без приниження та навішування «ярликів».
