Найпринциповішим моментом, що не дозволив депутатам дійти згоди щодо виборчого законопроекту, був, як відомо, тип виборчої системи. Частина депутатів, керуючись своїми політичними ідеями, обстоювала змішаний принцип, частина - мажоритарний, а ще частина блокувала будь-які кроки до ухвалення нового закону.
Чи буде до початку виборчої кампанії розроблено й ухвалено новий Закон про вибори? З цього приводу існують різні думки. Народний депутат Володимир Яворівський, наприклад, вважає, що після ухвалення бюджету та частина депутатів, що блокувала ідею змішаної виборчої системи, погодиться з нею. Валентин Ландик, навпаки, вважає, що на вибори доведеться йти за старим законом. Деякі партії, представлені в президентській міжпартійній нараді, спробували натиснути на Леоніда Кучму, щоб той відверто підтримав ідею змішаної виборчої системи. На урочистих зборах із нагоди першої річниці Конституції він це, нарешті, зробив. Проте один із найближчих до нього посадовців, секретар Ради національної безпеки й оборони Володимир Горбулін, не раз висловлювався проти змішаної виборчої системи - а він, на думку багатьох політологів, впливає на політику Леоніда Кучми далеко більше, ніж усі політичні партії України, разом узяті. Отож Президент може ще й передумати. Тим часом парламентські кола, які орієнтуються на екс-прем`єра Лазаренка, однозначно обстоюють збереження старої виборчої системи. А якщо зважити на те, що влітку, під час парламентських канікул, новий закон навряд чи хтось розроблятиме, а процедура проходження законопроекту через три парламентських читання не обіцяє бути простою, то, здається, Валентин Ландик має рацію.
Новий закон може встигнути до початку виборчої кампанії, якщо депутати - представники Національного фронту, лібералів і "Мосту" та їхні спільники в цьому питанні з числа комуністів і соціалістів, що обстоюють змішану систему, капітулюють перед тиском прибічників модифікованої мажоритарної системи, за якою вибори відбуватиметься в один тур і без будь-якого бар`єру щодо участі виборців. Але чи підуть на це ліво- та правоцентристи? Відповісти однозначно важко, і ось чому.
Одна з причин зацікавленості партій у змішаній системі лежить на поверхні. Валерій Матвієнко у своїй статті в "Голосі України" від 28 січня 1997 року наводить експертні оцінки, за якими ціна депутатського мандата визначається у межах від 50 до 200 тисяч доларів. У кулуарах Верховної Ради називають ще більшу цифру: від 200 до 300 тисяч. Зрозуміло, що за мажоритарної системи партії (навіть ті з них, що виникли на основі фінансово-промислових кланів чи зрослися з ними) не зможуть зібрати належної кількості коштів, щоб провести більше, ніж кілька десятків депутатів. Перемогу здобудуть "грошові мішки", ставленики "тіньової економіки" та наймогутніших економічних структур, та ще відверті демагоги-популісти. А от змагання в загальнонаціональному окрузі відкривало би для партій можливість ідеологічної (а не залаштункової) боротьби, публічної політики. Чинний закон про вибори, таким робом, "убезпечує" Україну від становлення публічної політики - однієї з найперших засад демократії.
Та, попри це, вже не тільки Народно-демократична чи Аґрарна партії, а й Рух починають відходити від ідеї змішаної системи. Його лідери, очевидно, вже не вірять у можливість її впровадження. Відтак імовірне збереження чинного виборчого законодавства створює великі можливості для стратегічних маневрів як з боку виконавчої влади, так і різних політичних сил. Ні для кого не таємниця, що виконавчій владі (в обох її іпостасях - президентської адміністрації та Кабінету міністрів) потрібна слабка, неструктурована законодавча влада. За допомогою Центрвиборчкому та виборчих комісій на місцях, що їх, як доводить досвід минулих виборів, виконавча вертикаль контролює майже стовідсотково, можна досягти чималих успіхів у "проштовхуванні" потрібних кандидатів і зриві виборів там, де "свої" кандидати не мають шансів. Отож чинна виборча система з її правилами формування виборчих комісій, з її нормами висування кандидатів у депутати (де трудові колективи мають більше прав, ніж політичні партії), з її вимогою, щоб за кандидата проголосувала абсолютна більшість тих, хто прийшов на виборчі дільниці, створює ідеальні умови для маніпулювання. Саме тому так прагнуть у президентському оточенні й апараті Кабміну її зберегти: поки парламент більш-менш структурується, відпрацює механізми діяльності, поки створяться, хай навіть і нестійкі, більшість і меншість, мине чимало часу, впродовж якого ефективного парламентського контролю за виконавчою вертикаллю не буде, а там і президентські вибори не забаряться.
Мало того - чинна виборча система дає змогу взагалі зірвати обрання нового парламенту. Соціологічні опитування засвідчують, що в парламентських виборах готові взяти участь 60%-65% виборців. Досить "натиснути", щоб їх було менше за 50%. Тиск може вчинити передусім виконавча вертикаль, якщо вимальовуватиметься реальність перемоги ліворадикальної опозиції (річ вельми можлива за загального зубожіння: за даними соціологів, навіть у Києві, традиційній базі націонал-демократів і реформаторів, комуністи збільшили свій потенційний електорат удвоє). Маючи в своїх руках електронні засоби масової інформації, це зробити не важко. Втім, це до снаги не тільки виконавчій владі. За бажання, зірвати вибори до Верховної Ради можуть, з одного боку, комуністи, (до речі, й до місцевих органів влади щонайменше на половині України), з іншого боку, Рух, Національний фронт і "Міст". Щоправда, чинне законодавство забороняє аґітацію за бойкот виборів і навіть передбачає за це кримінальну відповідальність, але, механізмів притягнення до відповідальності не розроблено, навіть не означено поняття "бойкот виборів", та й коли аґітуватимуть за це депутати різних рівнів, ніхто не зможе притягти їх до відповідальності через депутатський імунітет. В разі загрози перемоги ліворадикалів праві політичні сили цілком здатні використати механізм бойкоту з тим, щоб відкласти на невизначений термін обрання "хорошої" Верховної Ради.
Можливо, саме таке відкладання й мав насправді на увазі Президент, пропонуючи продовжити повноваження нинішньої Верховної Ради? Адже, навіть якщо не набереться трьох сотен голосів, щоб змінити перехідні положення Конституції (а скоріше за все, таки не набереться), то спроба продовжити діяльність нинішнього парламенту може стати реальністю після зриву виборів до нового. Зрозуміло, що це цілком влаштовує, зокрема, тих нардепів, хто пішов до парламенту залагоджувати свої комерційні справи. Крім них, такий перебіг подій охоче підтримують і прибічники "протистояння авторитарному керівництву державою", як висловився один депутат із правого табору. Та чи відбудеться така пролонґація на конституційних засадах? Стаття 106 Конституції надає Президентові право припиняти повноваження Верховної Ради України, "якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися". Ці засідання не розпочнуться, якщо не буде обрано щонайменше 300 депутатів, тобто не менш як дві третини від її конституційного складу: за меншої кількості вона неповноважна. А за статтею 90 "повноваження Верховної Ради України припиняються у день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання". Отже, начебто пролонґація можлива, оскільки перше засідання так і не відбудеться. Але стаття 106 дає Президентові можливість у будь-який момент оголосити нові вибори, оскільки депутати обираються строком на чотири роки (стаття 76), і визнання чинності повноважень депутатів, котрі перебувають на своїй посаді понад цей термін - справа вельми сумнівна. Принаймні, між статтями 90 і 76 існує очевидна суперечність. Інакше кажучи, необрання нової Верховної Ради відкриває перед виконавчою владою практично необмежені можливості поставити під сумнів взагалі саме існування органу законодавчої влади.
Але уявімо, що вибори таки відбулися. За найоптимістичнішими прогнозами експертів, до нової Верховної Ради буде обрано приблизно 310-320 депутатів. Наступні нескінченні довибори приведуть до неї додатково навряд чи більше як зо два десятки нардепів. Жодної поправки до Конституції ця Верховна Рада ухвалити не зможе (надто різні політичні сили будуть у ній представлені). Якісь закони вона ще так-сяк ухвалюватиме, проте подолати президентське вето їй також буде не під силу.
Таким чином, діяльність нової Верховної Ради, обраної за чинним законодавством, ще більше дискредитуватиме саму ідею парламентаризму в очах громадян (які й нині не надто високої думки про законодавчу владу як таку). Якщо її не буде обрано, результат у кінцевому підсумку матимемо такий же. Нарешті, і здійснене будь-яким чином (навіть конституційним) продовження повноважень нинішнього парламенту призведе до того ж самого. Отже, простір для ствердження, на додачу до "тіньової економіки", ще й "тіньової політики" олігархічних кланів, що контролюватимуть виконавчу владу, буде відкрито у повній відповідності з чинним і недоторканним законом про вибори та Конституцією України, річницю якої ми щойно відзначали.
