У чому Солженіцина тільки не звинувачували: починаючи з «антисоветчины», спотворення історії та закінчуючи «стукачеством», антисемітизмом (а колись Солженіцина в СРСР «клеймили», натякали, що він неросійський, а його справжнє прізвище Солженіцер) та «затхлим шовіністичним розумом» (тут досить пригадати його «проекти» облаштування Росії в тому числі за рахунок України і його оцінки Голодомору як «провокаторського зойку»).
Не буду Олександра Ісайовича ні в чому звинувачувати. Це огидно й низько. Спробую зрозуміти. У чому його (прозвучить пишномовно, але правильно) велич? У виклику Системі та Єдино Правильному Вченню. Тій старій нещадній більшовицько-комуністичній системі й так званому марксистсько-ленінському вченню. Нині просто важко повірити, що ОДНА людина (якийсь там викладач математики) могла ТАК роздратовувати адептів системи і вчення, що вони його в лютому 1974 року буквально за лічені години ВИПЕРЛИ з країни.
Нагадую це для декого з тих, хто сьогодні удає із себе супердисидентів, не вибираючи слів на адресу Солженіцина, в тому числі ображаючись на нього за його антиукраїнські висловлювання. Солженіцин нічого з себе не удавав. Він просто написав те, що знав, зібрав, записав і... І вийшов, використовуючи термінологію одного відомого політика, наймогутніший снаряд у бік СРСР та КПРС під назвою «Архіпелаг ГУЛАГ».
Отримавши ще в 1970 році Нобелівську премію, він не заспокоївся, не став почивати на лаврах. Він знав, що справа всього життя не зроблена: він «кував» книжку про ГУЛАГ, книжку, яка перевернула світогляд мільйонів людей. Булат Окуджава у часи, коли панував брежнєвський «стабілізець», написав:
«Римская империя времени упадка
сохраняла видимость твердого порядка:
Цезарь был на месте, соратники рядом.
Жизнь была прекрасна, судя по докладам».
Солженіцин докладно, до деталей, показав, якою справді була історія цієї імперії, ким був Цезар та його попередники і чого вартували доповіді разом із соратниками. Про це, як мені здається, треба пам’ятати насамперед, якщо ми хочемо зрозуміти й оцінити Солженіцина. Нагадаю, до речі, що 11 грудня 1990 року Солженіцин написав листа до Комітету з державних премій Російської Федерації, в якому відмовився отримувати премію за книгу «Архіпелаг ГУЛАГ». Він писав: «Це книга про страждання мільйонів, і я не можу збирати на ній пошану...»
...1999 року, будучи ще живим, Лев Копельов (а саме він послужив Солженіцину прототипом Рубіна, героя роману «В колі першому») на питання: «Як ви оцінюєте владу нинішньої «вільної Росії» і що відбувається там?» відповів: «Бували часи гірші, але не було більш підлих. Це ще одне свідчення чужості всіх урядів народу. І не важливо, під яким прапором виступають властителі, під трикольоровим чи червоним».
А як хотілося б, щоб і Олександр Солженіцин ось так сказав. Але ні, не сказав, а тепер вже ніколи й не скаже. У 1994 році він повернувся в Росію на гребені захоплення та справжньої слави. Швидко розібрався, що на ділі відбувається, але почав не критикувати, а ПРОПОВІДУВАТИ, захищати Росію від усіх, включаючи українців. Ну, що поробиш! Справжній росіянин, переконаний, що Росії всі хочуть зашкодити, а в самій Росії нехай і не все гаразд, щось чимось вимазане, зате душі чисті...
Вже тепер, на схилі житті, Солженіцин, як свідчила його дружина Наталія, був задоволений увагою Кремля й не відчував антипатії до його мешканців. Що ж поробиш? Не один він із людей інтелігентних та інтелектуальних. Ось що, наприклад, пояснила мені одна інтелігентна московська пані-професор: «Я поважаю Путіна, він припинив процес розпаду федерації». Ймовірно, і Олександр Ісайович був стурбований розпадом. Як і будь-який справжній росіянин. Та ще й той, хто не любить Захід. Але це його право — когось любити, когось ні. Нам, як писав наш поет, «своє робить». І головне, не створити собі чергового ворога, якого треба буде клеймити. Це ми любимо. Цього ми за 17 років незалежності не втратили. На жаль...
У своїй Нобелівській лекції в 1970 році Олександр Солженіцин підкреслював: «...Мы способны помочь миру в его раскаленный час. Не отнекиваться безоружностью, не отдаваться беспечной жизни — но выйти на бой!
Одно слово правды весь мир перетянет.
Вот на таком мнимо-фантастическом нарушении закона сохранения масс и энергий основана и моя собственная деятельность, и мой призыв к писателям всего мира».
Своєю долею Олександр Солженіцин довів: слово правди — велика сила. І це головне, що потрібно пам’ятати, віддаючи належне цій справжній російській людині.
Ставлення до Солженіцина поки що показне
— Я гадаю, те, що зробив Солженіцин, не зробив ніхто. Проблема в тому, що не все вчасно прочитано і не все вчасно опубліковано. Той же «Архипелаг «ГУЛАГ» видано, але влада поводиться так, неначе цієї книги й не було. Творчість Солженіцина ще треба вивчити і зробити висновки з того, що він писав. Але висновки треба робити багатьом, і не тільки тут, в Москві. Солженіцин дуже серйозно говорив, що Росія, Україна і Білорусь — це близькі країни, і це також дуже важливий сигнал, на мій погляд.
Якщо ж говорити про оцінку творчості Солженіцина суспільством, хочу зазначити, що наше суспільство споживацьке. Це суспільство, яке рекламує колготки, прокладки і таке інше. У ньому справжня російська література погано чується і не досить запитана. Відбувається відоме протистояння між споживацьким суспільством і традиційними російськими цінностями. Хто в цьому протистоянні переможе, сказати важко. Я, звичайно, сподіваюся, що переможе істинне, моральність, особлива роль літератури, яка завжди була своєрідним доповненням релігії. Адже православ’я у нас завжди було в союзі з державою, а література завжди була критичною. І ця система була дуже ефективною, тому що вона дозволяла Росії займатися самоаналізом, саморефлексією. Адже сьогодні ми в якомусь незрозумілому становищі перебуваємо, в проміжному положенні, коли літературу не чутно, і телепередачі виходять лише про те, як зварити борщ або суп. Але про душу, про моральність зараз говоримо набагато менше. Ось Солженіцин якраз і є представником справжньої традиції, але, на жаль, його погано чутно.
Чому російська влада не віддає належне заслугам Солженіцина? Вона поки не розв’язала найголовнішу проблему, не визначила ідентичність країни, якою вона управляє. Ця влада не є ані прорадянською, ані прозахідною. Адже в нас тільки три лінії поведінки: відновити Росію до 1917 року, або намагатися відновити Радянський Союз, або ми можемо рухатися на Захід. Мені здається, єдино правильний шлях для Росії — подолати той розрив, що відбувся 1917 року. Наша країна досі не має ідентичності. Досі не реабілітовано імператора Миколу II, і суд, підконтрольний владі, відмовляється його реабілітувати. Адже якщо у нас немає історії до 1917 року, то це означає, що вся тисячолітня історія Росії пролітає повз, вона не відбулася. Якщо СРСР розпався, значить, його історії як би також не було. Це питання поки не вирішене, тому й ставлення до Солженіцина поки показне. Звичайно, це визнана людина. Але головне, чого він не зробив — не створив школу, у нього немає учнів і продовжувачів. Він залишається одинаком і існує небезпека, що з ним станеться те ж, що сталося свого часу з Ломоносовим. Цей вчений зробив найбільші відкриття в науці, але не зміг створити школу. Все, що він відкрив, було забуте і через сто років відкрито наново. Так що є небезпека, що ті відкриття, які зробив Солженіцин, може бути втрачено.
директор Центру з вивчення Росії
Російського університету дружби народів
Річард ПАЙПС: Солженіцин говорив мовою, яка для більшості росіян вже незрозуміла
Видатний історик, професор Гарвардського Університету на пенсії, Річард Пайпс висловлює визнання Солженіцину за його боротьбу з комунізмом, але критикує його великоруський націоналізм і антизахідні висловлювання.
— У мене завжди були змішані почуття щодо Солженіцина. З одного боку, він був вельми відважним противником і розвінчувачем комунізму в ті часи, коли це загрожувало суворим покаранням. За свою діяльність у цій галузі він заплатив високу ціну, і це мене в ньому захоплює, — сказав Пайпс у бесіді з Польською інформаційною агенцією в ніч із неділі на понеділок.
— З іншого боку, він був націоналістом, у нього були абсолютно нереальні уявлення про те, чим була і чим має бути Росія. У нього була помилкова концепція в цьому питанні. Мені також не подобається його ворожість щодо Заходу, — додав історик.
Він не вважає творчість Солженіцина особливо цінною.
— Не думаю, щоб його романи жили досить довго. Вони дуже багатослівні і дуже пов’язані з радянським режимом. Він не був великим письменником. Його пам’ятатимуть, головним чином за «Архіпелаг Гулаг», — сказав Пайпс. Пайпс нагадав, що Солженіцин після повернення до Росії «не зіграв там такої ролі, яку мав намір зіграти».
Він говорив мовою, яка більшості росіян уже не зрозуміла. Його телепрограму було закрито, а книги не користувалися великим успіхом. У Росії його поважали, але не мали до нього теплих почуттів. Він не був улюбленим автором. Буваючи часто в Росії, я ніколи не чув, щоб люди говорили про нього із захопленням, — зазначив Пайпс.
Примітка: редакція ИноСМИ.Ru не несе відповідальності за якість перекладів наших шанованих читачів
Закінчився останній бій для нобелівського лауреата Олександра Солженіцина («The Times», Велика Британія)
«Велич» — найкраща назва для того, про що говорить Солженіцин («The Baltimore Sun», США)
Олександр Солженіцин: самотній голос, готовий говорити правду, що б то не було («The Times», Велика Британія)
Світоглядні «дрейфи» Олександра Iсайовича
Видатний російський письменник, громадський діяч, історик і поет залишив наш світ; проте життя і спадщина Солженіцина, постаті винятково пристрасної, емоційної, однаково великої й характерної і своїми пророчими прозріннями, і грандіозними помилками (значна частина яких, на величезний жаль, має імперсько-шовіністичний характер, особливо якщо говорити про його ставлення до України) — це життя і ця спадщина не належать в жодному разі до категорії тих, про які ще давні римляни казали: «Або добре — або нічого».
Справді, вражає діапазон світоглядних «дрейфів» Солженіцина: від відчайдушної війни з комунізмом та радянською імперією (це ж йому належать слова, сказані 1990 року: «Не нужна нам, русским, эта империя, свались она с наших плеч, она лишь отягощает наше развитие!», але тут же Олександр Ісайович уточнював: коли росіяни, українці й білоруси живуть в одній державі —то зовсім не є імперією, бо це все народи «рідні», «свої»!) до осанни Столипіну з його відвертим придушенням «інородців». Але це не є особистою рисою лише Солженіцина; на прикладі грандіозної творчості цього великого письменника, останнього класика російської літератури ХХ століття вітчизняні та світові історики вивчатимуть і еволюцію російської свідомості (і еволюцію її імперської складової!), і, нарешті, взагалі історію Росії тоталітарної і передреволюційної доби (беручи до уваги, безперечно, що Солженіцин — не історик, а письменник, і то неймовірно суб’єктивний письменник). Ось у чому велич людини, яка щойно назавжди залишила світ. Розмова про Солженіцина, по суті, лише починається.
«Покарання боже» для тоталітарної влади
Олександр Солженіцин — одна з найчудовіших фігур минулого сторіччя, а, можливо, й не тільки. Це той випадок, коли про людину можна передусім говорити як про видатне соціальне явище. В історію ХХ століття він увійшов як справжнє «покарання боже» для тоталітарної влади. Це був той найрідкісніший випадок, коли влада, за всієї своєї диявольської потужності, нічого не могла зробити з окремою людиною, яка була в’язнем, в’язнем совісті. Це чудовий приклад того, як письменник працював не за робочим столом у кабінеті, а на лісоповалі, перетворивши свою свідомість в «екран пам’яті», в текст, який мав могутню силу.
Говорячи про крах «імперії зла», ми і в цьому випадку можемо сказати: спочатку було Слово, і цим словом були не рукописні, але схоплені свідомістю книги Солженіцина. Він перший задав запитання, що прозвучало громом для могутньої тоталітарної імперії: що вони роблять з нашими серцями? І серця людей відкинули цю систему. Після цього вже ніщо її не могло врятувати. Олександр Ісайович вірив, що «одне слово правди весь світ перетягне».
Солженіцин, як біблійний персонаж, вирік пророчі слова: «Я повідомляю вам велику таємницю: не всі ми помремо, але всі ми змінимося». І ми дійсно змінилися, ставши громадянами незалежної України. Саме життя й діяльність нашого героя стали безприкладним символом сили й могутності ідеї свободи та самого Слова про неї. У діяльності Солженіцина задіяні такі сили духу й історії, які свідчать, що їхній носій доторкнувся до таємниці Абсолюту. І тому всі його слабкі сторони, суперечні твердження, наївні спроби «впорядити Росію» бліднуть і можуть не прийматися в розрахунок у порівнянні з наближенням до незбагненних таємниць людської присутності у світі. Говорячи про його відхід із життя, я не хочу вживати слово «смерть», оскільки його не можливо застосувати до цієї людини — в людей духу немає дня смерті.
